Чашка чаю в листопаді

Він давно не пив чаю. Уже з півроку. А може, й рік. Він умів готувати смачний чай. Спершу треба ошпарити заварника крутим окропом. Засипати сухого чаю. Залити водою. Накрити кришкою, а зверху ще й рушником закутати. Щоб добряче запарився. Через десять хвилин напій готовий. Подають чай із вершками, згущеним молоком. До торту, тістечок, печива...

Він стояв коло сміттєвих контейнерів і копирсався в них ціпком. Підчіплював із бачка то брудну ганчірку, то драного черевика, то целофанового згортка, з якого сипалося картопляне лушпиння. Раптом нахилився, дістав паперового пакета від кукурудзяних паличок. Роззирнувся довкола, підняв пакета і витрусив солодкі крихти собі в рот.

Я саме виносив відро із сміттям. Було пів на сьому ранку. Од Дніпра наповзав туман. Чоловік із ціпком помітив мене, коли я був од нього за кілька кроків. Прожогом відскочив від контейнера. Підбіг трохи, уповільнив темп, обтрусив одежину й раптом пішов такою собі поважною ходою — заслужений пенсіонер здійснює вранішній моціон — подався геть.

— Стривайте! — Я підбіг захеканий.

— Ви щось хотіли? — Чоловік здивовано обернувся. На ньому було поношене, однак чисте пальто, коричневий потертий капелюх, залатані, але випрасувані штани й... сандалі на босих ногах. І це в листопаді, коли вночі вже й морозець дошкуляє.

На вигляд чоловікові було років шістдесят п'ять — шістдесят сім.

— Чим можу служити? — по-старорежимному запитав він.

Я не сподівався на таку делікатну відсіч. І розгубився.

— Вибачте. Я помилився.

Ми зустрілися за тиждень. Цілком випадково. В робітничій їдальні. Перед закриттям. Людей майже не було. Чоловік сидів у кутку за столиком і сьорбав зі склянки чай, якщо це можна було назвати чаєм — ледь забарвлений, ледь теплий, ледь солодкий. Перед ним стояла порожня тарілка з-під борщу, акуратно підчищена шкоринкою.

Я підсів до нього. Він упізнав мене. Розговорилися. Я сказав, хто я і звідки. І він розповів свою історію.

Микола Юрійович (прізвища з відомих причин не вказую) — пенсіонер. Місячної пенсії ледь-ледь вистачає на п'ятнадцять днів. Хоч як не розтягуй. Останній тиждень місяця він голодує. Сидить на сухарях та воді. Слава Богу, має кімнату в гуртожитку. Дали перед пенсією, й на тім спасибі. Раніше жити було легше. А зараз... Спробував вудити рибу. Вистругав вудилище, знайшов на пляжі клубок старої волосіні з гачками, розплутав, змайстрував вудку. Закинув, клюнуло. Витягнув лящика. Ще раз закинув. Знову взяла. То що ви думаєте? Хлопці, які рибалили поряд, зіпхнули старого у воду. Бачте, місце, де він примостився, вони ще звечора макухою запринадили.

Після тої холодної купелі (діло в жовтні було) Микола Юрійович застудився і зліг. Температура піднялася така, що мусив швидку викликати. Забрали до лікарні.

— Вірите, — розказує Микола Юрійович, — молодим був, лікарів десятою дорогою обходив. Запаху медикаментів не терпів. А це вигнати не можна було. А що — їжа, тепло, затишок. А за вікном осіння сльота, голі дерева, замерзлі калюжі.

Його виписали. Перезимувати в лікарні не дали. Багато таких.

Іноді Микола Юрійович обідає. В їдальні. Робітничій. Там мийницею посуду працює його сусідка по гуртожитку. Молода тридцятилітня жінка. Просто, від доброго серця, тарілку борщу наллє, дасть хліба, чаю. Безкоштовно. Двічі на тиждень. Частіше не може. Завідувачка вже й так косо глипає.

Після лікарні Микола Юрійович поткнувся був знову на рибалку. А там ті самі хлопці.

— А це ти, старий? Одначе ти занадився.

Поламали вудку, затягли у верболіз, надавали стусанів.

Більше Микола Юрійович рибалити не ходив.

У Миколи Юрійовича є подруга. Звуть її Галиною Сергіївною. Сімдесят один рік живе, як і він, у Каневі, мешкає із сином в однокімнатній квартирі. А в сина троє дітей, одне — грудне. І невістка зла. Грошей не дає, годує недоїдками, спати кладе в кухні. Син на все закриває очі. Зате коли мати заплаче, не дай Бог, — ніби з ланцюга зривається. Вона і ледача, вона і сварлива, вона і його дружину не шанує, вона і дітей його не любить. Тож жінка частіше «гуляє» на вулиці, аніж сидить удома.

Познайомилися Микола Юрійович і Галина Сергіївна цієї осені. Тихо падало листя. Небо було блакитне. Прозоре повітря бриніло останньою павутиною бабиного літа. Дві самотності зустрілися. Що в Миколи Юрійовича нікого з рідні, відтак серцем неприкаяний, що в Галини Сергіївни, хоч і сина має, і онуків, а все одно — пустка на серці.

Зустрілися дві душі. Зустрілися біля сміттєвих контейнерів, куди через нестатки вже й Галина Сергіївна стала навідуватися. Відрекомендувались одне одному.

— Микола Юрійович.

— Галина Сергіївна.

Потисли руки. Микола Юрійович завважив, що Галина Сергіївна була в рукавичках.

Відтоді стали бачитися часто. Місце зустрічі не змінили. Біля сміттєвих контейнерів. Ну, а де ще їм? Не в під'їзді ж, як школярам. Не в гуртожитку у всіх на очах. І не в синовій квартирі, бо невістка. Біля контейнерів найзручніше. Дорослі те місце обходять, діти, бува, забігають, та вони не завада. Між іншим, на смітнику можна знайти масу потрібних речей. Так, Микола Юрійович подарував Галині Сергіївні сумку. Лимонно-жовтого кольору, майже нову. Єдине, ручку довелося пришити, ну і, звісно, помити. В театр, ясна річ, з такою сумкою не підеш, а в овочеву крамницю якраз. Вона йому навзаєм подарувала п'єзозапальничку до газової плити. Він не відмовився, хоча плита в гуртожитку не газова, а електрична.

Тепер вони намагаються якомога більше бувати разом. Навідують церкву. Моляться одне за одного, за близьких своїх, за всіх нас. Ходять гуляти понад Дніпром. Переважно вечорами, коли люду менше вештається. Галина Сергіївна не знає про те, що Микола Юрійович склав заповіт, у якому відписав кімнатку в гуртожитку (на випадок своєї смерті) Галині Сергіївні. Правда, не знає, чи має той папір законну силу. Питав про це в мене. Я сказав, що ліпше звернутися до юриста.

Вони — разом. Підтримують одне одного. Жаліють, говорять ніжні слова. А позавчора він уперше її поцілував. У неї були холодні губи. Він відчув. І йому захотілося їх зігріти. Ех, якби... Він запросив би її до себе, посадив би за стіл, заварив би чаю, налив у великі чашки, насолодив би, додав вершків, підсунув кошик із печивом і цукерками, і вони пили б чай. Пили б усмак. Пили б, обпікаючи руки. Та ба, печива він уже не бачив рік, пачка чаю коштує занадто дорого, а цукор уже тиждень, як закінчився. Микола Юрійович подивився на Галину Сергіївну. Вона стояла як дівчинка: заплющивши очі і витягнувшись навшпиньки.

... Був холодний листопадовий вечір. Він пригорнув жінку до себе, відчув, що її щоки теж мокрі...