Чужими очима

Потік інформації, яка не зупиняючись надходить до нас через засоби масової інформації, лише на перший погляд виглядає об’єктивним. Вона завжди була, є і буде потужним засобом впливу на суспільну свідомість, проте користуватися цим засобом під силу далеко не кожному.

Щось схоже на повну свободу інформації проіснувало на нашій території дуже короткий проміжок часу. З 1987 по 1990 рік ми в основному спостерігали, як це робиться в Москві. Потім спробували й собі. Щось почало виходити, але згодом процес зупинився і пішов у зворотному напрямку. Виявилось, що свобода інформації — це величезний шмат роботи. Роботи цілодобової, виснажливої, витратної. Звикнувши за десятки років повторювати повідомлення ТАРС, додаючи туди нікому не потрібні «вісті з ланів», вітчизняні інформагентства й телеканали, радіостанції та газети раптом одержали можливість усе робити на свій розсуд. Був певний ентузіазм, певна ейфорія від того, що можна з’явитись на телеекрані чи в радіоефірі та говорити все, що хочеш. Або писати в газеті. Ентузіазму вистачило ненадовго. Згадую свою давню бесіду з одним із керівників вітчизняного телебачення початку дев’яностих. Він страшно бідкався, що його кинули «на амбразуру», змусивши «забивати» кільканадцять додаткових ефірних годин, для чого не було ні людей, ні апаратури, ні коштів. Ось і крутили щодня одне й те саме — вишиванки та шаровари. Принаймні закидів у непатріотичності уникли.

Як бачимо, навіть у критичні для нашого інформпростору дні його керівники примудрялися зберігати лояльність генеральному курсу, нехай і на шкоду якості. Безумовно, відтворити таку структуру інформаційних служб, яку мала Москва, було на той час нереально. Та й зараз навряд чи потрібно мати українських кореспондентів у всіх кутках планети. Досі це виглядало лише, як демонстрації журналістами самих себе на фоні Вашингтона, Парижа чи Лондона. А спроби зробити щось схоже на репортаж із «гарячих точок» аж занадто нагадували звичну форму солдатського листа: пишу, мовляв, із палаючого танка. У часи Інтернету і мобільного зв’язку зовсім не обов’язково їхати за тридев’ять земель, аби зазняти на телекамеру план, який і так цілодобово «висить» на інформаційних сайтах. Досить лише оперативно зібрати інформацію із різних джерел, обробити її і подати в ефір. Із коментарями, а можна і без них. Просто і дешево. Одна проблема — працювати треба.

Справді — береш повідомлення якого-небудь Рейтерса чи Сі-Ен-Ен, зіставляєш його із повідомленням, скажімо, афганського інформагентства, якщо подія відбувається в Афганістані, і матеріал для підготовки новини є. Залишається лише збити інформацію докупи — і об’єктивна картинка події готова. Тридцять секунд в ефірі чи двадцять рядків у газеті. І хто оце буде робити цілодобово? Нехай дурні американці собі голови сушать день і ніч. Ми з ними тільки горілку на фуршетах добре вміємо пити і гранти в них випрошувати. А довбатися з тією інформацією за копійки? Кому це треба, хто це оцінить? Чи не простіше взяти повідомлення російського інформагентства чи телеканалу і поставити собі в новини? Ні перекладати не треба, ні аналізувати. Все дурні москалі за нас вже зробили. Так і працюємо.

Що в результаті? Останніми днями у вітчизняних ЗМІ прокотилася хвиля повідомлень про те, що на території окупованого Іраку йде партизанська війна, і що для США війна в Іраку може стати тим самим, чим для СРСР була війна в Афганістані. При першому ж прослуховуванні такого коментаря помічаєш довгі вуха російської пропаганди. Росію можна зрозуміти. Вона вже невідомо скільки років намагається приборкати непокірних мусульман від Таджикистану до Чечні, посилаючи заради цього на смерть усе нових і нових новобранців. Результат — постійні теракти з людськими жертвами на території самої Росії від Москви до Дагестану. Як хочеться поставити себе в один ряд із могутніми США, показавши, що і у них ті ж самі проблеми! І показують, хоча не досить переконливо.

Порівнювати воєнні операції США з операціями Росії — це все одно що порівнювати зарплати рядових солдатів цих країн. Американці споконвіку понад усе ставлять життя і здоров’я своїх громадян. Ніколи в історії американська армія не ризикувала дарма своїми вояками.

І те, що у нас прийнято показувати, як відсутність у американців героїзму, є насправді небажанням ризикувати життям людей без крайньої на те необхідності. Хіба це погано? Розумію, що нас учили іншому. Наш солдат має подолати все і бути готовим віддати життя у будь-яку мить. Американець, який йде на можливу смерть, добре знає, що його рідні будуть забезпечені державою на все життя. Ось вам і економічний інтерес. Якби армія США у Другій світовій війні кидала своїх солдатів в атаку так, як це робила Червона Армія сталінського СРСР, то економіка Штатів просто б не витримала тягаря виплати пенсій вдовам. Це вам не медальки роздати тим, хто вижив, принагідно пересадивши кількасот тисяч «переможців» по сибірських таборах, щоб назавжди забули зустрічі з американськими військовими.

Мій батько в 1945 служив у Австрії, водив військову вантажівку. Ще тоді, майже шістдесят років тому, його американські колеги в разі чого викликали по рації технічну допомогу, навіть і не думаючи самим лізти під авто. Становище не змінилося і посьогодні.

Якщо для американців життя і здоров’я солдата понад усе, то що понад усе для нас — невідомо. Аби воєнні дії стали більш зрозумілими і близькими для всіх, Сполучені Штати ввели у практику людства війну у прямому ефірі. Починаючи з атак на режим Милошевича в Югославії, все людство мало змогу бачити це на власні очі. Телекамери Сі-Ен-Ен цілодобово фіксували і передавали в ефір хід військової операції, американські матері на власні очі бачили, де і чим займаються їхні сини-солдати. Те ж саме відбувається в Іраку. Кожен крок військ Альянсу відслідковується ЗМІ, кожен інцидент одразу ж передається по всесвітній інформаційній мережі.

Чи можна порівняти це з Афганістаном, коли перші шість років конфлікту керівництво СРСР взагалі заперечувало сам факт війни? Або з Чечнею, де крізь інформаційну блокаду пробивається лише невелика частина подробиць щодо реального стану справ. Коли як слід вибухне — тоді повідомлять.

Світова військова політика пішла двома шляхами. Одні вкладають у військо колосальні кошти, забезпечують армію найсучаснішою зброєю, аби провести військові операції з найменшим ризиком для життя своїх солдатів. Інші мало чим відрізняються від терористів: діють приблизно такими ж методами, приховуючи істинну картину подій і кількість жертв. Самі розумієте, про кого йдеться. Чи є у наших новинах хоча б спроба аналізу становища, намагання співставити реальні факти? На жаль, ми маємо здебільшого переказ російської версії міжнародних подій. Інколи українські редактори навіть забувають замінити у російській інформації слово «наші», і виходить, що ми вже частина Росії. Інформаційно так воно і є. В умовах, коли більшість населення з іноземних мов розуміє лише російську, свобода дивитися іноземні, тобто західні телеканали залишається абстракцією, яка ні на що не впливає.

Добре продумана і акцентована інформаційна політика Росії знаходить в Україні добрий грунт на фоні або нерозуміння, або небажання нашої влади усвідомити це. На сьогодні Україна сприймає світ через криве дзеркало, намагаючись при цьому формувати таки свій, а не чужоземний світогляд. Такий собі каламутний коктейль із іноземних в основному інгредієнтів. Українці все одно ніколи не будуть сприймати дійсність так, як росіяни, на свій манер переінакшуючи чужі стереотипи. Формувати ж власну інформаційну політику, що зовсім не легко і матеріально дорого, ніхто в Україні не береться. Бо це ж не для себе, а для всіх.

Коли ж у нашої влади виникає потреба донести до широких верств населення інформацію про важливі політичні чи економічні ініціативи, ця інформація губиться серед маси повідомлень, які мають зовсім іншу мету. Звідси у значної частини українців спотворене сприйняття дійсності, недовіра до вітчизняних ЗМІ, здатність вірити чуткам і піддаватись паніці.

Не сприяє становленню власної інформаційної політики і політична ситуація. Частина українських політиків вже давно «працює» з виборцями через московські газети та телеканали. Що дає приблизно стільки ж ефекту, скільки залучення московських «політтехнологів», які торік допомогли окремим політикам програти вибори. Замість формування національної інформаційної ідеології нас очікує жорстка боротьба за інфомресурс у вузьких передвиборних інтересах.

А коли пануючим стане інтерес державний?