Чи готові ви боротися за свободу?.. А платити за неї?

Україна має аж дві потужні лінії, що живлять наші демократичні традиції, — це міське самоврядування та козацтво (зокрема про це йдеться в розмові про магдебурзьке право). З іншого ж боку, існує звичка до патерналізму — і це також явище історичне. На жаль, у найголовнішому тесті на демократію — виборах — як правило, гору все ще бере остання тенденція. Звичка до патерналізму — це, по-перше, нездатність брати на себе відповідальність за свій власний вибір, це нездатність прийняти свободу, тобто використовувати її, так би мовити, за призначенням і відстоювати. Ходити на акції протесту важливо, але не тільки це. Питання «Чи готові ви боротися за свободу?» сьогодні може бути сформульовано ще й так: «Чи готові ви платити за свободу?». Купувати українське? Підтримувати якісне в своїй країні — власним прикладом, вчинками, малими та великими справами? Передплачувати українську пресу? Підтримка якісної преси — це також, між іншим, боротьба за свободу. І були люди, які розуміли це ще на початку ХХ століття, коли наша інформаційна епоха тільки зароджувалася. Наприклад, Костянтин Литвиненко, про якого на сторінках «Дня» розповідав Олександр Музичко, — одеський «бізнесмен» початку минулого століття, меценат українського національного руху, який так само, як і його однодумець і також одесит Євген Чикаленко, демонстрував на власному прикладі, що означає «любити Україну до глибини своєї кишені». К. Литвиненко активно поширював газету «Рада» у кращих готелях і ресторанах Одеси, особисто шукав передплатників, перетворив свою власну крамницю на осередок поширення газети.

Чи готові українці сьогодні платити за свободу? Опитування «Дня».

«УКРАЇНЦІ ВИМАГАЮТЬ, ЩОБ ЇХНІ ПРОБЛЕМИ ВИРІШУВАЛИ НЕ ВОНИ»

Остап ДРОЗДОВ, автор і ведучий політичної програми «Прямим текстом», телеканал ЗІК (Львів):

— Патерналістські настрої — це ще надто м’яко сказано. Ліниві, недієві. Якщо хочете — не гонорові. Вибираючи між добротним своїм, за яке треба постояти чи заплатити, і бридким несвоїм, проте на халяву, завше оберемо друге. Одного разу я випадково почув новий термін-неологізм, який мені дуже сподобався. Логорея — словесний понос. Заговорено до дір уже все — й цінності, й свобода, й перспективи. Тут неабияк пасує метафорика Ліни Костенко:

Вернигора, Вернивода й Вернидуб —
три велетні — зібралися та й журяться.
— Ми велетні, ми велетні, ми велетні.
Ми телепні, ми телепні, ми телепні!
І сила ж є, і серце не мізерне,
і сто віків ні вмерти, ні заснути, —
все вернем, вернем, вернем, вернем!

А вже пора було й перевернути...

...Оце про нас. Зібралися велетні, які знають і про Трипілля, і про Матір Божу родом із-під Самбора, і про скіфів, і про аріїв, проте не здатні у власній державі, яка вже є тут і зараз, ні на що путнє. Телепні, які все вернуть, проте на словах. Оця логорея, оця вербальна імпотентна патріотичність, за якою нуль цілих нуль десятих, є нашим найбільшим ворогом. Слабкість до халяви колись нас усіх згубить. Даруйте за грубість, але навіть помаранчеву революцію ми сприйняли за халяву. І тому не поцінували. І тому не цінуємо зараз нічого з того, до чого не доклалися. Мене дивують нарікання на неукраїнське телебачення. Цілком справедливі нарікання. А, перепрошую, від Коломойського й Хорошковського хтось чекав чогось іншого? Цю логорейну народну любов дуже влучно описав Матвій Ганапольський. Колись «Эхо Москвы» звернулося в радіоефірі до всіх слухачів допомогти батарейками до диктофонів, бо дуже багато треба було розшифровувати інтерв’ю. При вході в редакцію навіть поставили картонну коробку. Наступного дня вона була набита вщент батарейками, які принесли слухачі. Виявилося, 75% усіх батарейок були несправні. Оце й є логорейна любов у дії. Цей приклад можна застосувати до всього українського. Українці вимагають, аби їхні проблеми вирішували не вони. Українці не готові своєю гривнею підтримати ані українську книжку, ані якісне видання, ані рідну музику. Українці хочуть любити Україну на халяву, любити вербально, внутрішньо не зобов’язуючи себе ні до чого. Я не знаю жодної сфери, де українці назвали б українське найкращим. Ми обожнюємо все імпортне. Бо в «наших дві ліві руки». Як людина, яка вдома має корейську техніку, їздить на японській автівці, одяг і взуття привозить із Польщі, пресу читає на фінському папері, а лікується часником з Єгипту, я підтверджую: в наших дві ліві руки. І сила ж є, і серце не мізерне, а от внутрішня мотивація фатально підводить. Попри всі національні задатки, в нас немає головного, що рухає амбітні нації до успіху. Я називаю це гонор. Немає гонору мати своє й підтримувати своє. На кожній публічній зустрічі я чую зойки проти Савіка Шустера. Та щоразу я публіку прошу: підніміть руки, хто минулої п’ятниці дивився Шустера. Переді мною завжди ліс рук. Це й є відсутність елементарного гонору — ігнорувати те, що тебе руйнує. Купив насіння балконних квітів: голландські зійшли всі, наші були з пліснявою ще в пакетику. Замовив меблі додому: польські приїхали вчасно — навіть з урахуванням розмитнення, а наші їхали відстань 22 км із запізненням у чотири місяці. Наш сир коштує 70 грн за кг, смачнючий сир із Польщі — 56. Як на те пішло, наш спеціаліст на УЗД ладен був відправити мене додому зігнутим у три погибелі, й лише темношкірий лікар із Камеруну виявив у мене гострий апендицит, причому рахунок ішов на години. Кожен день поповнює і без того довжелезний список того, чого ми не вміємо аби не хочемо вміти. Немає гонору бути успішними, діловими, якісними. Відсутність вимог до себе породжує відсутність вимог до оточення, до країни. І тому Потап заробив мільйон гривень на рингтоні «Чумачедчая весна», а жива легенда Тарас Петриненко минулої п’ятниці хвилювався, чи назбирає зал у Львові. Після концерту він сказав мені особисто: «Нас ведуть у формат, і цей формат — отара. Я щасливий, що я — неформат. Як це почесно — бути неформатом». Немає гонору не бути отарою. Немає гонору ігнорувати нав’язаний формат існування. Нація повинна покінчити з логореєю, з патріотизмом на словах, із заслиненою любов’ю, не підкріпленою чином. Усі ми мусимо пройти якийсь катарсис — велике самоочищення, колективний сеанс психоаналізу, який змусить глянути на себе збоку. Ми телепні, ми телепні, ми телепні, бо вже пора було й перевернути.

«ТОТАЛЬНА НЕЗГОДА З «ПОКРАЩЕННЯМ ЖИТТЯ ВЖЕ СЬОГОДНІ» СУМІСНА ІЗ ВЛАСНОЮ ПАСИВНІСТЮ»

Ігор ТОДОРОВ, професор, незалежний експерт, Українська асоціація європейських студій (Донецьк):

— На жаль, у переважній більшості, ні. Так само, як і платити за свободу. В суспільстві панує майже цілковите розчарування. Тотальна незгода з «покращенням життя вже сьогодні» сумісна з власною пасивністю. Пострадянськість панує в українському суспільстві, особливо на сході та півдні. Водночас існують реальні загрози не лише фактичної, а й юридичної відмови від європейської інтеграції, а відповідно від перспективи модернізації та набуття конкурентоспроможності нашої держави. Більше того, навіть міжнародна правосуб’єктність дедалі стає під загрозою. Кагебешний путінський план Євразійського союзу може розпочати реалізовуватися вже восени. Можливо, лише ЦЕ сприятиме консолідації креативної меншості, яка б очолила боротьбу за свободу. І не залишає надія на наших західних партнерів. Бо фактичне зникнення України не може бути в інтересах Євросоюзу, США, НАТО...

«ПІДОЗРЮЮ, ЩО 70 % УКРАЇНЦІВ РЕАЛЬНО БАЙДУЖЕ, ЩО ЇМ «ВПАРЮЮТЬ»

Сергій ПАСІЧНИК, заступник голови Черкаської обласної організації Комітету виборців України:

— Питання досить складне. Я, на жаль, підозрюю, що 70 % українців реально байдуже, що їм «впарюють». Починаючи від кандидатів і закінчуючи плавленими сирками. Головне — щоб було недорого або взагалі безкоштовно, яскраво й багато.

Особисто для себе я частково це питання вирішив. Передплачую україномовний «Міжнародний туризм», купую лише український (або мексиканський чи британський) алкоголь і продукти харчування. Щоправда, інколи купую російські зубні пасти, але думаю, це некритично рятує російську економіку.

Проте є велике «але». Більшість людей, які роблять вибір розумом, а не емоціями, будуть купувати той продукт, який є більш якісним. Якщо в нас не дуже з автопромом, то яким би я не був патріотом, але навряд чи придбаю ЗАЗ Forza.

«СУСПІЛЬСТВО НЕ ГОТОВЕ САМОСТІЙНО ВИЗНАЧИТИ ОРІЄНТИРИ РОЗВИТКУ»

Володимир ПРИТУЛА, кореспондент «Радіо Свобода», провідний експерт Кримського незалежного центру політичних дослідників і журналістів (КНЦПДЖ):

— Якщо говорити про все суспільство, то зрозуміло, що ще не готове. Якщо б воно було готовим, то було б довершеним громадянським суспільством з усіма наслідками цього. Будь-яке суспільство складається з багатьох верств, які різною мірою сприймають свободу як соціальну цінність. Але частина українського суспільства, без сумніву, розуміє й цінує свободу як умову свого життя загалом. Вона готова відстоювати інтереси всього суспільства, свої власні інтереси, і характерно, що саме до цієї частини належить багато української молоді — є громадські сили, структури, організації, які й є основою для формування громадянського суспільства в Україні. Є багато людей, які не охоплені громадською діяльністю, тим не менше й вони розуміють цінність свободи. Власна свобода і власний вибір для них — це їхній ідеал, і вони будуть відстоювати його, адже вони сприймають це як умову свого життя взагалі.

Важко сказати ще, наскільки ця свідома частина суспільства велика, але рано чи пізно вона стане визначальною в суспільстві, й вона стане більшістю, яка буде визначати магістральні шляхи розвитку країни. Важливо, що вона складається переважно з молоді.

Українське суспільство на перехідному періоді, на шляху формування, який переживали всі суспільства на шляху до демократії. І саме на цьому етапі патерналістські настрої характерні для людей. Ці періоди дійсно часто позначалися приходом визначних діячів, які вказували суспільству шлях уперед. Тому нічого ні дивного, ні неприродного немає з точки зору історичного досвіду й самої України. Але зараз інші часи. І лідерів таких немає. Але очікування все ще залишаються значними, і суспільство не готове самостійно визначити орієнтири розвитку, тому воно визначає їх шляхом спроб і помилок. Важких і болючих — але іншого виходу зараз нема...

«МИ БОРЕМОСЯ І ПРОПОНУЄМО ВСІМ ПЕРЕЙМАТИ НАШ ДОСВІД»

Микола ВАЛЬКО, голова ГО «Відродження. Левки» (с. Левки Чернігівської області):

— Я оптиміст. Наведу свій приклад. Якби я не вірив у силу справи, то не починав би боротися з цією «руїною». Одну «руїну» ми вже подолали («День» неодноразово писав про добрі справи громади села Левки — висадження парку, відкриття клубу спільними зусиллями односельців-пенсіонерів. — Ред.), а ось зараз реконструюємо криницю. Її вік — орієнтовно двісті років, раніше криниця була монастирською, її викопали ченці Свято-Троїцького монастиря, що існував на наших землях. І ось днями почалася робота з її відродження : знайшовся чоловік — підприємець, який виділив на це кошти. Він прочитав про нас у газеті, сам знайшов мене й запропонував відродити криницю. Праця вже йде повним ходом. Значить, цей українець вірить у краще, він говорить: «Я це роблю і для вас, і для своєї душі». Тому я вірю в українців і сподіваюся, що й наші селяни вже не будуть сліпо голосувати, адже вони бачать, як влада нам допомагає. Ми об’єдналися в громадську організацію й закликаємо всіх українців об’єднуватися в громади, адже так легше виживати. Ми боремося й пропонуємо всім переймати наш досвід.

«У НАШОМУ СУСПІЛЬСТВІ НИНІ НЕМАЄ СИЛ, ЯКІ Б ВИСТУПАЛИ ПРОТИ ПАТЕРНАЛІЗМУ ТА ОПІКИ ДЕРЖАВИ»

Віктор ПАЩЕНКО, доцент кафедри політології Дніпропетровського національного університету ім. О.Гончара:

— Свобода не є цінністю в очах пересічного українця. Навіть під час «помаранчевої революції» наші громадяни боролися не за свободу як таку, а за соціальну справедливість і підвищення добробуту, який їм обіцяла опозиція. Гасло свободи на Майдані радше було не самоціллю чи цінністю, а інструментом до досягнення іншої мети. Люди боролися з системою не за свободу, а проти пригнічення. Вони хотіли ефективнішої і некорумпованої державної влади, з якою пов’язували своє майбутнє, — це й було головним. Патерналізм залишається українською реальністю, і від неї нам нікуди не подітися. У нашому суспільстві зараз немає сил, які б виступали проти патерналізму і опіки держави. Серед української еліти важко знайти таких людей, а в самому суспільстві взагалі немає внутрішньої потреби до таких змін. Можна погодитися з тим, що патерналізм є перешкодою на шляху до вільного розвитку суспільства.

Підготували Тетяна КОЗИРЄВА, «День», Львів; Сергій СТУКАНОВ, Донецьк; Вікторія КОБИЛЯЦЬКА, Черкаси; Микола СЕМЕНА, Сімферополь; Вадим РИЖКОВ, «День», Дніпропетровськ