Де ви, націонал-капiталiсти?
Час відкривати обличчя
Зараз Україна вийшла на унікальний етап свого економічного розвитку. Всі підприємства, здатні приносити великий прибуток, поділені між могутніми фінансово-політичними групами. Всього їх близько семи. Лідерам цих груп для отримання нинішнього статусу довелося пережити багато чого: напівкримінальне здобування стартового капіталу, принизливу за суттю, але переможну за формою експансію із захоплення держвласності, і, нарешті, прихід до влади, щоб уберегтися від атак таких же «джигітів». Покупці люблять придбати якнайдешевше, і тому вартість української економіки зараз максимально девальвована. Але купівля вже фактично відбулася, і для економіки це, безумовно, гарна новина. Саме ці 7—8 чоловік дають роботу тій третині українських громадян, які мають стабільний заробіток. Вони ж є предметом надій інших двох третин, життя яких близьке до жебрацтва. Очевидна несправедливість такої структури економіки може викликати роздратування, але це реальність.
Наступним етапом розвитку української економіки, очевидно, стане боротьба фінансово-політ ичних груп уже не за державні, а за приватні високоприбуткові підприємства, які через збіг обставин поки залишаються поза їхньою орбітою. Відомий конфлікт «Сармат»—«Оболонь» вказує на початок цієї тенденції. В Росії, що свого часу нар одила близько 20-ти мільярдерів, які ризикнули стати публічними олігархами, цей етап уже підійшов до кінця. У нас же, очевидно, на наступний рік припаде пік корпоративних скандалів iз гучними судовими розглядами з приводу майнових суперечок. Але «маленькі» приречені на поглинання хоча б тому, що на боці «великих» діє могутній адміністративний ресурс, який часто включає в себе і судову систему. Для економіки цей дестабілізуючий чинник навряд чи буде мати глобальні наслідки, оскільки ризик скорочення виробництва однією великою компанією буде тут же компенсовано її конкурентами.
А ось приватизація на нинішньому етапі, схоже, приречена на суцільні провали. Якщо, звичайно, істотних змін не зазнає сама процедура торгів. Зараз, продаючи дрібні пакети акцій, по суті, залишки, держава не робить ніяких привілеїв для реальних приватних хазяїв, які володіють контрольним пакетом. Не маючи першочергового права на купівлю, такі господарі вважають за краще просто блокувати приватизацію. Те саме відбувається і з підприємствами, які ніби на 75-100% знаходяться у власності держави, а насправді вже давно працюють через систему приватних посередників. Якщо ці посередники не будуть мати «екслюзиву» на купівлю держпакету акцій, вони також будуть зацікавлені у зриві приватизації. Фонд держмайна цю закономірність, схоже, ніяк не усвідомить. Попередніх переговорів iз реальними власниками «заводов-газет-пароходов» ФДМ чомусь боїться як вогню, що прирікає його на постійні проблеми. Але політичні тенденції, пов’язані з легалізацією влади найбільших інвестиційних груп, дають надію на якнайшвидше завершення цих мук.
Лише після закінчення етапу конфліктів «за залишки» економічна еліта країни зіткнеться з необхідністю прийняття довгострокових законів, що гарантуватимуть права власників. Президент фінансової компанії «Кінто» Сергій Оксанич прогнозує, що наша країна буде готова до цього через два роки, хоч не виключає, що це може статися і дещо раніше. Адже 2002 рік показав результативну агресивність фінансово- політичних груп. Вони діють, активно користуючись такими «передовими» технологіями завоювання ринків, як інформаційна провокація і конкурентна розвідка. Якісний рівень інтелектуальних центрів і виробничих менеджерів у ФПГ високий настільки, що вони вже цілком можуть ставити завдання про вихід на зовнішні ринки. Досвід Росії показує, що саме спроба закріпитися в прибуткових секторах сусідніх з Україною економік напевно стане складовою стратегії наших економічних лідерів до кінця поточної п’ятирічки. Варто чекати і зростання ФПГ «углиб», тобто всередині країни, що безумовно обрадує згадувані дві третини фактично безробітного населення країни.
І лише необхідність виходу на зовнішні ринки, а також упевненість у стабільності свого майнового статусу може схилити людей, які є реальними господарями фінансово-політичних груп, до повної легалізації та публічності. Початок цього процесу якраз зараз спостерігається в Росії. Всі знають, хто володіє «Лукойлом», «ТНК», «Юкосом», і господарі цих компаній вечеряють iз президентами сусідніх країн і навіть разом з ними відпочивають у літніх відпустках. Закритим компаніям дуже важко досягти сильних позицій за кордоном, навіть якщо у своїй країні вони мають статус економічних богів. Імена українських «акул» у нашій країні на слуху, але хто з великих західних компаній насмілився мати з ними справу без побоювань? На жаль, публікація цих імен iз коректною аргументацією їхньої могутності в Україні поки неможлива, оскільки цього поки не можуть собі дозволити ні ЗМІ, ні самі успішні бізнесмени. Минулого місяця один із них отримав від автора цих рядків список запитань про структуру бізнес-інтересів, про форми співпраці з владою, про прогнози економічних тенденцій. «Дуже гарні запитання», — така була відповідь.
Якщо цей страх затягнеться, Україна матиме ризики, головний із яких, політичний. Адже наступним етапом розвитку після легалізації еліт є захоплення влади на сусідніх ринках. Цим шляхом iз різним успіхом уже йдуть США, Велика Британія, Франція, Німеччина, Японія. На порозі цього шляху стоять Китай та Росія. Московські компанії поки вважають за краще займати оборонну політичну позицію в нашій країні. Вони вважають за краще не вести самостійної гри при переділі влади у Києві, безпомилково примикаючи до тих чи інших фаворитів. Але фінансові інтереси дуже скоро можуть змусити російський бізнес брати у цих процесах більш агресивну участь. До речі, саме легальна і публічна ділова національна еліта допомогла Польщі протистояти «атаці зі Сходу». Зараз вона успішно відбиває «атаку Заходу». Легалізація ділової еліти, мабуть, єдиний рецепт для включення в транснаціональні екологічні ланцюжки як нормального партнера, а не «молодшого брата».
