День свободи
Тоді, шість років тому, теж був понеділок, 22 листопада. Свято починалося одразу на виході з підземного переходу: вже один вигляд тріумфального майдану діяв наче електричний розряд: ти забував про невиспаність, про втому, про сумніви, про самовпевненість влади, відчував смак перемоги майже одразу.
Коли рівно через шість років я їхав на оголошений підприємцями мітинг, то дивився на людей у метрі. Міркував: вагон вже на моїй далекій від центру «Мінській» повнісінький, мабуть, просто всі їдуть на роботу, може, навіть і не знають, що зараз діється...
Ескалатор. Скляні двері. Сходи. Наростаючий вал музики, галасу... І ось воно: знайоме різнобарв’я прапорів, багатотисячне «Свободу не спинити!» — і знову це відчуття єднання, причетності до дійсно великої справи.
Взагалі-то є у тому певне дежа вю. Знову намети у центрі. Знову тісний простір Банкової, відрізаний сірими щитами і синіми кордонами, — наочне свідчення владної параної. До речі, страх перед народом у теперішніх можновладців таки більший, аніж у їхніх попередників: не знати з якого дива вигородили своїм охоронним металобрухтом кілька кварталів довкола Лютеранської(!). Від кого ховають таку величезну територію — годі збагнути, але виглядає смішно, а міліціонери на цілком прості і ясні запитання белькочуть щось на кшталт: «Проводяться державні заходи». Замість ліричного відступу дозволю собі зробити припущення, що «державні заходи» — це приїзд до Києва голови московського православ’я Кирила, і, мовляв, цьому візитові заважають протестувальники. Я, звичайно, перепрошую, але хто такий Кирило? Він президент, прем’єр? Хто він такий? Лише високопоставлений священик — тобто керівник організації, котра за всіма законами відокремлена від держави, і представляє він навіть не усе православне християнство. Тоді з якого дива в центрі Києва введено по суті надзвичайний стан, наче до нас завітав очільник США або Росії?
За цим винятком, зрештою все те ж саме. Навіть теперішній Президент України у стилі, гідному недоброї пам’яті Кучми, виїхав з Києва під пристойним приводом.
Є така універсальна сентенція: «нічого не зрозуміли і нічого не навчилися». Так ось, з усією очевидністю теперішня влада нічого не зрозуміла — ані причин помаранчевої революції, ані наслідків своїх дій з Податковим кодексом, і, головне, не втямила, що народ тоді, 2004-го, вивчився добре — і навчання не припиняв. Влада думала, що «електорат», зневірившись у майданних вождях, втратив волю до спротиву, однак на Майдані народ вчився не обожнювати вождів, він опановував головну суспільну науку — солідарність. Урок, здається, засвоєно добре.
Не проковтнули, не пішли сумирно роздавати чергові хабарі чиновникам — а вийшли стояти за себе, за своїх рідних, за всю Україну. І, між іншим, налаштовані набагато рішучіше, аніж 2004-го. Опричники в уніформі й у цивільному можуть скільки завгодно залякувати повсталих, не пускати автобуси у Київ, підкидати провідникам протестів наркотики, відкривати політично вмотивовані кримінальні справи — солідарність, якщо вона виникає, здатна швидко зруйнувати найнепохитнішу тиранію.
Можливо, на ту мить, коли ви читаєте ці рядки, наметове містечко на Майдані вже розігнане — розігнане підло, вночі, з побиттями та арештами. Однак у нас було і є це свято — справжній День свободи. Ще один День. Ще одна перемога на шляху до місяця, до року, до ери свободи.
