Держава продає громадянам їхні права за їхні ж гроші
Паралельна політика набирає оберти, все більш відриваючись від реальних потреб громадян держави. Технології розвитку так званих галузей промисловості залишаються недоторканно стабільними, їхня рентабельність підвищується ростом цін. Ніхто при цьому не звертає уваги на те, що це скорочує реальні доходи громадян, звужує і спотворює споживчий ринок. Результати директивного підвищення цін на цукор і борошно не стали предметом детального аналізу. Від громадськості закрита статистична інформація про реальне споживання товарів та послуг на внутрішньому ринку, а Кабінет Міністрів звiтує про значні перемоги в реформуванні економіки, підмінюючи його наведенням елементарного порядку в організації власної роботи. Тепер уже колегіально і демократично прийняті рішення призводять до падіння реальних доходів громадян.
У зв’язку з майбутньою приватизацією деяких обленерго, Кабінет Міністрів вирішив підвищити їхню рентабельність шляхом підвищення ціни на електроенергію в півтора разу. Те, що це нічого спільного з реформою не має, зрозуміло всім. Але давайте для початку згадаємо, до яких наслідків призвело попереднє підвищення. Головним його результатом стала втрата контролю над сферою створення прибавочного продукту й посилення централізації керування. Це сталося тому, що збалансованість вартості енергетичного та трудового ресурсу в собівартості продукції, котра існувала і формувала ціну товарів та послуг, була штучно порушена на користь вартості енергії. При цьому вільне ціноутворення торкнулося майже всіх споживчих товарів і ресурсів, за винятком трудового. Темпи обороту засобів в обох фінансових потоках стали додатково гальмуватися через технологічно-територіальне дроблення структур енергетичної галузі. Собівартість усіх товарів та послуг зросла. Вони подорожчали одразу, не змінивши своєї якості, і відразу втратили частину покупців. Це сталося не тому, що вони не витримали конкуренції, а насамперед тому, що державою не були зроблені адекватні вкладення компенсуючих коштів у вартість трудового ресурсу, а система оподатковування формувала пріоритети оплати виробничих витрат не на користь заробітної плати. В обороті з’явилися гроші, не наповнені зробленим продуктом (тією ж електроенергією), і маса живих грошей скоротилася на величину підвищення вартості цієї енергії. Громадянин повинен був більше працювати, щоб купити той же хліб і при цьому втрачав можливість реалізувати результати своєї праці. Система економічних відносин практично одразу стала виробляти механізми саморегулювання і збалансування двох фінансових потоків. У зв’язку з тим, що падіння платоспроможності громадян зробило виробництво товарів та послуг збитковим, товари, які не могли бути реалізовані на внутрішньому ринку, пішли в оплату за трудовий ресурс. Як відомо, енергоресурс задіяний в усіх рухах товарно-матеріальних цінностей і має такі властивості, як мобільність і всепроникливість. Тому процес неконтрольованої його трансформації в універсальний замінник неіснуючих грошей, наповнених продуктом, став необоротним. Енергоресурс набув якості базису бартерних і взаємозалікових операцій. З його допомогою фінансові потоки спрямовуються на сплату не тільки за трудовий ресурс, а й за ті комплектуючі, на купівлю яких у підприємств немає оборотних коштів на рахунках. Це послаблює податковий прес на виробництво і підвищує темпи обороту капіталу. На тлі стимульованого державою і прогресуючого процесу штучного знецінювання трудового ресурсу, задіяного в створенні прибавочного продукту, почалося дроблення структури енергетичної галузі. В колись єдиній системі виникли, а точніше структуровано оформилися локальні підрозділи, котрі вимагали часу і грошей для додаткового комерційного обслуговування та керування. Державою не були визначені фінансові границі підвищення таких витрат і їхній хронічний ріст викликав і викликає пропорційний та постійний ріст собівартості виробництва і транспортування електричної енергії. Ціна на неї автоматично стала рости для всіх споживачів, але в цій вартості також вже не було додатково виробленої енергії.
В цій ситуації всі спроби позбавити енергоносії еквівалентної грошам ролі приводять до того, що під удар потрапляють усі без винятку кінцеві споживачі та структури, котрі транспортують електричну енергію. Бо виробники електроенергії постачають на ринок не тільки енергію як товар, а й енергію як гроші. Але при цьому не мають прямих розрахунків зі споживачами. Вся вага обслуговування порожніх грошей лягає на постачальників. У цих умовах їм треба якось трансформувати неіснуючі гроші в реальні, живі. Вони не мають механізмів вирішення такої задачі, крім списання частини цих засобів на технологічні збитки, або використання комерційних схем взаємозалікової, бартерної їх трансформації. В таких масштабах це робити вже просто неможливо. Вважається, що бартерні операції, які послаблюють податковий прес на сферу матеріального виробництва, руйнують електроенергетику й економіку. Але це не так. Її руйнує податкова система, котра зробила процес знищення внутрішнього споживчого ринку прогресивно поступальним. Як підтвердили події цього року, після наведення так званого порядку в енергетичній галузі першими постраждали саме постачальники, а не виробники електроенергії. Їхня матеріальна база стала руйнуватися на очах після сплати податків з руху грошей, не наповнених реально виробленим продуктом. Бо засобів на технічне переоснащення, поточний розвиток і капітальний ремонт у них не стало.
Зникнення енергетичного еквіваленту грошей не може бути зараз нічим замінено. Воно взагалі нічим не може бути замінено, крім коштів, сплачених за трудовий ресурс, використовуваний у створенні прибавочного продукту. Вимога прямих розрахунків живими грошима є в такій ситуації абсурдною, тому що їх не існує в природі в такій кількості. А підвищення вартості електричної енергії для громадян призведе до остаточного паралічу споживчого ринку.
Проблема навіть не в тому, що зараз неможливо відійти від бартеру й сплачувати податки живими грошима, а в тому, що урядом декларується стратегічна лінія на боротьбу з тією сферою, котра стала єдиним джерелом ефективного створення додаткового продукту і найбільш динамічною сферою обороту живих грошей, тобто тіньовою економікою. При цьому боротьба на знищення ніяк не супроводжується створенням стимулів і формуванням альтернативних, сприятливих умов для підприємств, котрі працюють у легальній сфері.
А тим часом у тіньовому секторі економіки вартість трудового ресурсу формується на ринкових принципах. Тому в ньому мінімальна заробітна плата складає для працюючих 8 годин на день від 80 до 100 доларів в еквівалентному вимірі. Що відповідає вартості реальних мінімальних потреб у споживанні товарів та послуг для підтримки функцій життєзабезпечення в репродуктивному стані. Цей баланс, не дивлячись на всю спотворену цінову структуру споживчого ринку, формується і підтримується без усяких вказівок та директив. Тому що зроблений додатковий продукт формує його природним чином через оптимальну ринкову ціну товару та послуги. Знищуючи тіньовий сектор економіки, держава знищує робочі місця, ефективні економічні відносини, нічого не пропонуючи натомість, а точніше, пропонуючи такий податковий прес, при якому дешевше не працювати взагалі. Хоча існують механізми ефективної конкуренції, що могли б стимулювати вихід величезного числа комерційних структур і відносин у сферу легального бізнесу. Наприклад, зниження вартості енергії для виробників товарів та послуг, виключення собівартості зі схем оплати ПДВ, виключення оподатковування фонду заробітної плати. Однак творчі принципи державного будівництва не є пріоритетними і чиновники ображаються на народ за те, що він не хоче в режимі хронічного патріотизму працювати за шматок хліба і потім ще ділити цей шматок між дітьми, які взагалі невідомо за які кошти повинні бути ситі, одягнені та взуті.
Як на цьому тлі виглядає інформація Кабінету Міністрів про необхідність підвищення вартості енергії для рядового споживача? Не треба бути професіоналом в економіці, щоб зрозуміти, до яких наслідків це призведе. Електроенергетика нічого не придбає, а от споживчий ринок втратить. Його інтенсивне скорочення призведе до надвиробництва товарів і банкрутства малих та середніх підприємств. А відтік трудового ресурсу за межі України набуде обвального характеру.
Друга концептуальна новинка Кабміну полягає у впровадженні принципу розширення поля оподатковування. Такий підхід також варто розглянути крізь призму соціальних потреб суспільства. По суті, цей принцип формує систему, котра оподатковує сам процес створення додаткового продукту. При цьому податки ніяким чином не залежать від прибутку і ніяк його не стимулюють, знищуючи всяку комерційну ініціативу. Сфера оподатковування плавно зміщається в сферу прав людини. Держава починає продавати громадянам їхні власні права за їхні власні гроші. Вже зараз основними надходженнями до бюджету держави є так звані обов’язкові платежі, а прибуток підприємств у ньому складає тільки 16%. Таким чином усі підвищення соціальних виплат здійснюються не за рахунок підвищення прибутковості підприємств, не за рахунок зростання реальних доходів, а винятково за рахунок підвищення податкового пресу на кожного громадянина.
Сумно, що процес реформування економіки перетворює нашу батьківщину на індустріалізовану плантацію, на якій залишаються старі, жінки та діти, які поступово звикають жити без тепла, гарячої води, світла, фруктів, цукерок та іграшок. Ну, майже інкубаторні умови для народження ще одного дідуся Леніна, який облагодіє лампочкою й покличе в тепле завтра.
