Голгофа України
Сьогодні вже вдруге відповідно до Указу Президента України від 31.10.2000 року в нашій державі відзначається День пам’яті жертв голодомору та політичних репресій. Так, мабуть лише з роками приходить покаяння. Україна пройшла у ХХ столітті через Голгофу страждань десятків мільйонів людей, але одна річ, коли гинуть мільйони на війні, бо перед тобою ворог, інша – найжахливіша, незбагненна річ, коли мільйони винищує власна, «своя» влада.
Як результат її дiй, в 1932–1933 роках в Україні пройшов сталевим катком голодомор, інспірований владою, (за різними даними загинули тоді від 3,5 до 10 млн. чоловік, в основному селян). Голод 1921 року забрав життя близько 500 тисяч чоловік, 1947 року – багато десятків тисяч. 1933 року влада силами військових частин і міліції блокувала шляхи до міст знесиленим людям, що хотіли знайти там порятунок. А саме в цей час СРСР нарощував продаж зерна країнам Заходу; Сполучені Штати Америки (що й казати, політична доцільність йде попереду моральних засад!) саме у 1933 році нарешті визнали нову більшовицьку імперію – СРСР. Система продовжувала збирати свій кривавий врожай і далі – масові репресії 30–50-х років, депортації, етапи до ГУЛАГу й Велика Вітчизняна війна (1941–1945 рр.), війна, до якої влада виявилася неготовою; як результат, таку владу в 1941 році значна частина людей не бажала захищати. І лише тоді, коли народи СРСР побачили звірячу сутність загарбників – фашистів, московська імперія, «колос на глиняних ногах», встояла.
Етноцид, або продумане знищення з політичних міркувань цілого народу, є найтяжчим злочином проти людства. Українці належать до тих нечисленних націй світу (можна ще назвати євреїв, вірменів), які на собі відчули, що таке етноцид; у даному разі – не кривава різанина, а штучно викликаний голод. Зрозуміло, що такі безмежні трагедії не можуть минути безслідно для народу, залишають глибокі, незагоєні рани в його історичній пам’яті.
Чи не настав уже час світовій спільноті визнати нашу державу такою, що потерпіла від геноциду? Інтереси геополітики у 30-ті роки стали на заваді усвідомлення того факту, що в Україні відбулася справжня гуманітарна катастрофа, яка не мала аналогів в історії людства. Міністерство закордонних справ України, громадські організації повинні поставити питання руба — невже мало в нашій державі матеріалів, свідчень очевидців; яка ще потрібна «наочна агітація»?
Продовження теми читайте на стор. "Історія та "Я""
