Iнформаційне суспільство, iнформаційний простір, iнформаційна політика: чи існують вони в Україні

Сучасний світ освоює зовсім новий тип життя, в якому якісно іншу роль відіграє інформація й економіка, що будується на ній. Інформаційні процеси, ставши головним нервом сучасного суспільства, зробили це суспільство не тільки сильнішим, але й набагато вразливішим. Український приклад із «касетним скандалом» демонструє цю нову роль інформації. Російський приклад із «розкруткою» загибелі «Курська» й зміною власників НТВ також показує цей новий тип впливу на суспільства, коли медіа-криза може бути сильнішою, ніж реальна криза. Зміна власника акцій НТВ стала кризою, породженою медіа-структурою, при цьому мова йде тільки про те, що Є. Кисельов не може претендувати на роль гендиректора, а тільки на роль головного редактора. Але всю країну лихоманить, оскільки інформаційна інфраструктура стала сьогодні одним із найважливіших нервів суспільства. Наш «касетний скандал» також є медіа-кризою, «розкрутка» якого призвела до політичних наслідків і різкої поляризації суспільства, коли всі ходять, обвішані ярликами (пропрезидентськими або антипрезидентськими).

Україна сьогодні все ще вельми байдуже ставиться до нових реалій інформаційного суспільства, вона не проходить навчання навіть за допомогою «касетного скандалу». У нас немає академічних інститутів, які працювали б у цьому напрямі, ми всі ще готуємо фахівців виключно однієї сфери — журналістів. Вони не є аналітиками, вони не можуть розробляти інформаційні кампанії, вони не можуть працювати в галузі PR. Все це наслідок того, що влада продовжує залишатися непублічною: вона ніяк не може вийти на процеси спілкування зі своїм народом, не вміє говорити не тільки про свої успіхи, але й про свої не менш часті невдачі.

Що є у світі із цих напрямів? Усі країни провадять розробки щодо інформаційних війн (за даними розвідки (чужої), не менше 126 країн активно запрацювали в цій сфері). США мають навіть окремі антизлочинні й антитерористичні інформаційні програми, що їх провадить ЮСІА спільно з міністерством юстиції та ФБР. У США більше фахівців із PR, ніж просто журналістів. У 1995 році це співвідношення становило 150 тисяч до 130 тисяч. Звідси — парадоксальні цифри, буцімто 40 і більше відсотків того, що ми отримуємо як новини, насправді є результатом роботи фахівців з PR, тобто новинами, свідомо організованими. Щоправда, в радянські часи ми, напевно, мали 99,99% таких новин, і тут нам вдалося обігнати навіть Америку. Хоча, за деякими дослідженнями, і в США 70% повідомлень мають своїм джерелом аж ніяк не вільний пошук репортера. Це організовані прес- конференції, свідоме розголошення інформації тощо.

Що є в Україні? Ця сфера лежить у площині, зовсім некерованій або неякісно керованій з боку держави. І держава мусить у принципі змінити тип своєї присутності на інформаційному ринку, оскільки в її руках лише 20% від усіх ЗМІ. Тобто стратегія інформаційної поведінки держави має стати зовсім іншою, такою, що враховує ці зовсім інші реалії сьогодення. Поки єдиною прикметою нового стало створення Ради з інформаційної політики при Президентові України. Також нове можна побачити і в тому, що до розроблюваної наразі Концепції реформування політичної системи, закладається окремий розділ про роль ЗМІ в суспільних процесах, у становленні відкритого суспільства. Але всього цього вочевидь недостатньо, оскільки ми маємо вельми задавнену «хворобу» в своєму інформаційному просторі. Однак поки немає підготовки відповідних фахівців ні в цивільних, ні у військових вузах, немає необхідної підтримки в академічному середовищі. Болгарія, наприклад, має свій власний журнал з інформаційної безпеки, не кажучи вже про США, де друкуються десятки книг, де військових перенавчають новим реаліям інформаційної війни, що змінює всю стратегію й тактику, напрацьовану в минулому.

Сьогодні ми вельми чутливі до політичних й економічних тем нашого життя, що виявляється в певному замороженні обговорення цих проблем на національному й регіональному рівнях. Раз ми їх не обговорюємо, то вони консервуються й залишаються з нами. Україна «боїться» прямих телевізійних ефірів, важких запитань і нелегких відповідей. Усе це призводить до процесів відторгнення влади від населення, що результується в падінні рейтингу влади всіх рівнів. Хоч останні варіанти теледебатів на українських екранах показали неабиякі можливості саме цього інформаційного жанру. Це були дискусії в прямому ефірі В. Філенка і Р. Безсмертного в «Табу» на «1+1», С. Комісаренка і Р. Безсмертного, а також В. Долганова і М. Бродського на «СТБ. Опівночі». Нормальні співрозмовники з власними ідеями, які вміють переконувати, їхні діалоги покликані змінити ставлення українця до політики й політиків. До речі, поки ніхто, крім Р. Безсмертного, не кидався так на амбразуру «касетного скандалу» з боку влади.

Притчею во язицех стала критика УТ-1. Приймаючи всі її головні постулати, потрібно мати також на увазі й те, що державний канал несе на собі не тільки більший тягар обов’язків, ніж канал комерційний (і тому вони не вельми порівнюються один з одним), але на ньому лежить і більший тягар «цінних вказівок», оскільки кількість телефонів, за якими дзвонять сюди, набагато більша. Усе це виштовхує УТ-1 у зовсім інший формат, чим викликає величезну кількість критичних стріл на свою адресу. При цьому варто також подумати й про те, що такі стріли летіли завжди, хоч хто б очолював Національну телекомпанію, тому тут провина не персоналій, а вибраної структури. Можливо, що шлях до Громадського телебачення саме й стане варіантом можливої реалізації інтересів всіх задіяних у цьому сторін.

Що мусить робити інформаційний простір і чого він не робить? Інформаційний простір має забезпечити полігон для висування й обкатки нових ідей та нових лідерів, щоб лавка запасних гравців у нас не була гнітюче малою. Інформаційний простір мусить давати повнокровну інформацію про події, що відбуваються, оскільки «касетний скандал» продемонстрував, що немає жодного каналу, який не висвітлював би цю подію із чітким відхиленням в один або інший бік. Як виявилося, у нас відсутнє об’єктивне висвітлення подій, оскільки всі розповіді про те, що відбувається, супроводжувалися тільки знаком оклику. У нас взагалі немає знака питання, журналісти завжди і все знають самі, практично не залучаючи до аналізу експертів. Експертне телебачення перебуває в зародковому стані.

Державні ЗМІ мають кардинально змінити характер своєї роботи, оскільки їх меншість: значна частина видань і телеканалів сьогодні перебуває в приватній власності. Вони повинні навчитися давати високоякісний продукт, що перемагатиме в конкурентній боротьбі інформаційний продукт іншої сторони, як це має місце, наприклад, у рамках роботи служби комунікації Білого дому. Ця служба навіть координує випуск всіма міністерствами прес-релізів, щоб всі вони не вийшли, скажімо, в п’ятницю, а в інші дні адміністрація мовчала б.

Інформаційний простір покликаний виконувати різні функції в залежності від рівня, на якому це відбувається. Можна виділити три окремих рівні такого функціонування, кожний із цілковито різними завданнями. Це рівні індивіда, суспільства й держави. Для індивіда — мова має йти про максимально відкритий доступ до джерел інформації, до знань у широкому розумінні цього слова. Кожна дія людини має спиратися на інформацію, що забезпечує цю дію, може йти мова про рекламу (комерційну або політичну), про прозорість ухвалених органами влади рішень, про повне інформування щодо процесів, які відбуваються в країні та за її межами. Дуже дивно виглядає цілковита відсутність наразі закордонних кореспондентів в українських ЗМІ, чого, в принципі, бути не може, оскільки ми завжди отримуємо з-за кордону чужі інтерпретації подій, а не свої. Значить, ми не формуємося як єдиний конгломерат громадян з єдиним поглядом на події, що відбуваються.

Для суспільства — мова має йти про можливість для кожної політичної або будь-якої іншої сили (наприклад, суспільної групи) висловити власну думку. Регіональні інтереси, такою ж мірою суспільно значущі, як і національні, повинні мати можливість бути представленими у всій повноті. Новини не повинні будуватися на шкоду суспільним інтересам.

Для держави — залишається забезпечення функціонування всієї інформаційної інфраструктури, захист її від інформаційних загроз й інформаційних атак. Держава має провадити свою власну інформаційну політику в максимально відкритому режимі, що забезпечуватиме всім зацікавленим особам доступ до інформації, призначеної для громадського використання. Тільки держава може забезпечити інформування закордонної аудиторії про події, що відбуваються в Україні. Тобто існує низка функцій, які може виконувати тільки держава і які на сьогодні ніхто не виконує.

Основні параметри цих трирівневих інтересів можна підсумувати в такому вигляді:

На сьогодні ці рівні практично не працюють. Індивід не має адекватної інформації про процеси, що відбуваються в країні. На екрані й у періодиці він бачить обмежене коло осіб. Нові ідеї й тенденції не мають можливості для виходу: їх ретельно фільтрують ЗМІ замість того, щоб поширювати. ЗМІ сконцентровані тільки на видовищних подіях, багато в чому відволікаючись від реальних проблем і хвороб нашого суспільства. Окремі особи (вчені, народні депутати) чомусь мало цікавлять нашу громадськість, хоча сповнені величезним обсягом нових ідей. Система ЗМІ, приміром, дуже добре відображає життя поп-зірок, але практично позбавлена інтересу до реалій тисяч людей. Наприклад, iз новими ідеями намагаються вийти на люди народні депутати М. Сирота, А. Чубатенко, М. Балашов (кожний нарізно). Але хто чує ці ідеї? Практично ніхто. Значить, щось не так у данському інформаційному королівстві. Ми ставимо заслін там, де має бути максимальне сприяння поширенню нових ідей.

Щоразу під час парламентських або президентських виборів інформаційний простір починає стрясати безліч сил і вимог, що суперечать одне одному. Можливо, це пов’язано з неприйняттям таких підготовлених законопроектів, як «Про політичну рекламу», «Про лобіювання» та багатьох інших. Можливо, це пов’язано з відсутністю нормального фінансування, що може виникнути тільки в системі економіки, що працює. Сучасне телебачення не може існувати за рахунок чисто телевізійних грошей, зароблених рекламою, тому його утримують на «брудні» (з інших сфер) гроші. Телебачення виступає щодо цього як «перекладач» фінансового капіталу в політичний, стаючи засобом впливу, що у підсумку допомагає вирішувати економічні проблеми власника фінансових потоків. Утворюється наступне коло, що йде від фінансів і до них же й повертається.

Фінансові потоки - Інформаційні потоки - Політичні результати - Економічні результати - Фінансові результати

В нашій уяві, це особливий вигляд інформаційного бартеру, певна інформаційна феодальна система, що буйним цвітом розквітла на наших просторах. Можливо, це єдиний правильний шлях на сьогодні. Але одночасно це шлях, який дає найкращі результати щодо викривлення інформаційного висвітлення на користь інтересів власника фінансів. Особливо яскраво це продемонструвала ситуація з НТВ, коли зміна гендиректора, яка триває сьогодні через ту причину, що акціонерам не зрозуміло, куди зникають десятки мільйонів доларів, спричинила медіа-скандал у всій країні. І навіть ми, перебуваючи на значній відстані, все одно слухали про цей скандал з усіх українських телеекранів.

Сильна влада, сильна опозиція і сильні ЗМІ є обов’язковими атрибутами здорового суспільства. Якщо будь-який із цих компонентів буде слабкий, це відразу ж деформує суспільне життя в країні. Тобто і влада, й опозиція мають бути зацікавлені в сильних ЗМІ. Для України це вдвічі важливіше, оскільки ЗМІ на сьогодні є єдиним феноменом, що об’єднує всіх громадян. ЗМІ дозволяють виробляти інтерпретації подій, що відбуваються, сприяють породженню політичної ідентифікації громадян, знайомлять їх із можливими моделями успіху, котрі можна реалізувати в цьому суспільстві. Це вельми важливі завдання, які ніхто інший не зможе вирішити адекватно й ефективно.

Аналізуючи причини розпаду СРСР, Френсіс Фукуяма колись писав, що економічне змагання примусило Радянський Союз випустити на перші ролі вчених, інженерів, підтримати супутню їм інфраструктуру освіти, а в усіх цих людей були інші уявлення про демократію, ніж у партійних функціонерів. Тобто й економіка, що добре працює, також прямо залежить від демократичної структури суспільства, яка багато в чому забезпечується ефективно функціонуючим ЗМІ. Україна сьогодні з великими труднощами й запізненням отримує нові ідеї, оскільки інформаційні потоки з інших країн у вигляді книг та журналів старанно обходять Україну. Дивно й те, що через причини ідеологічного (політичного) характеру Україна поставила заслін на вхід російської наукової книги (той мінімум, що є, купується на базарі, що важко уявити у двадцять першому столітті), хоч кожна така книга замінює фінансування цілого відділу академічного інституту. Якщо ми не можемо заплатити за проведення досліджень, то необхідно хоча б полегшити закупівлю результатів цих досліджень за ціною паперу, на якому вони надруковані. Порівняйте ціну паперу й ціну річної зарплати відділу, і все стане зрозуміло.

Інформаційна інфраструктура також здатна прискорювати проходження одних повідомлень, і гальмувати — інших, виходячи з інтересів цього суспільства. Вона повинна гальмувати деструктивні ідеї, затримувати поширення низькопробної халтури, яку сьогодні видають за останні досягнення української естради, виховуючи тим самим мільйони людей у рамках незрозумілих смаків. Взагалі, в журналістському середовищі якось зникла професія критика, хоч розквітла професія «кілера». Ми виростили вже добрий десяток професіоналів цього жанру, здатних переступати будь-які пороги. І не тільки «заради красного слівця». Все це відображає нові типи завдань, що виникли сьогодні, проте це завдання деструктивного характеру. Можливо, що згодом ми від них вилікуємося. Але після такого сплеску це буде важко зробити.

Інформаційна інфраструктура суспільства повинна розвиватися, але цей розвиток полегшився б, якби ми мали виразну, зрозумілу й прийняту всіма програму такого розвитку. В Україні має бути створена відповідна «Концепція реформування інформаційної інфраструктури», схожа на концепцію з реформування політичної системи, що створюється наразі групою розробників на чолі з академіком І. Курасом. Вона мусить визначити декілька можливих точок, розвиток яких здійсненний саме сьогодні за недостатнього фінансування та істотного зіткнення політичних й економічних інтересів, що мають місце в нинішній Україні. Не маючи такої концепції, ми будемо змушені борсатися у нескінченній низці проблем, плентаючись у хвості інших країн, для яких інформаційна революція вже давно позаду. Росія має Палату з інформаційних суперечок, необхідність якої в рамках України також не викликає сумнівів. Ми повинні найретельнішим чином зібрати такий досвід, щоб реформувати свою власну інформаційну інфраструктуру. Без її адекватного функціонування неможливий подальший економічний, політичний, демократичний розвиток України.