Хистка основа Європейського Союзу
Повільно, але світ все ж таки стає круглим (навіть для Німеччини): фінансова криза може повністю знищити проект уніфікації ЄС, оскільки демонструє, досить безжалісно, слабкість єврозони та її конструкції. Ці слабкості більше політичні, аніж фінансові й економічні.
Маастрихтським договором було засновано валютний союз, але політичний союз, який є обов’язковою передумовою успішності єдиної валюти, залишився лише обіцянкою. Тепер євро і країни, які його запровадили, платять відповідну ціну. Єврозона зараз спирається на хистку основу конфедерації держав, які прагнуть і до підтримки валютного союзу, і до збереження свого податково-бюджетного суверенітету. За часів кризи такий підхід не працює.
На початку кризи, 2007-2008 рр., фундаментальні вади єврозони можна було виправити, якби Німеччина погодилася підтримати спільну програму Європейського Союзу, спрямовану на боротьбу з кризою. Але німецька влада вважала за краще підтримувати національну першість Німеччини, а отже, конфедеративний підхід до ЄС.
Протягом усієї історії конфедерації ніколи не були ефективними, бо питання суверенітету (а отже, влади й легітимності) залишалося нерозв’язаним. Показовим прикладом є Сполучені Штати Америки. Після здобуття незалежності американські колонії «злегка» об’єдналися згідно зі статтями Конфедерації. Але ця конструкція виявилася фінансово й економічно слабкою, і незабаром США перейшли до повної федерації.
Сьогодні ЄС (або, точніше кажучи, єврозона) зіткнулася практично з ідентичною ситуацією, за винятком того, що в цьому разі історичні умови для подальшої інтеграції набагато складніші й важчі, ніж в Америки за часів набуття незалежності.
У ЄС є три варіанти. Подальше пробуксовування призведе лише до загострення й подовження кризи. Розірвання валютного союзу призведе до ліквідації самого проекту ЄС і спровокує неконтрольоване розорення. І, зрештою, ЄС може рухатися вперед до справжньої економічної та політичної інтеграції — крок, який сьогоднішні лідери не роблять через недостатню впевненість, викликану їхньою зневірою в наявність потрібної підтримки народів своїх країн.
Тому багато що говорить на користь початку з поєднанням першого й другого варіантів. Потім, коли європейський проект буде на півдорозі над прірвою, може виникнути федералістський імпульс. Але головне слово тут «може»: стрімке падіння в прірву може виявитися рівною мірою вірогідним.
Пасивний підхід ЄС до кризи вже призвів до помітних несприятливих наслідків. Пасивність виборних посадових осіб розпалила народне недовір’я, яке стало загрожувати європейському проектові. Що більше, криза починає підточувати підвалини (французько-німецьке та трансатлантичне партнерства) повоєнного устрою ЄС, що забезпечував період миру й процвітання, який не має прецедентів в історії континенту.
Тиск фінансових ринків уже сягнув Франції, і є загрозою, кінця якій наразі не видно. Якщо Франція стане на коліна, а Німеччина не допоможе своєму партнерові впевнено і всім, що вона може запропонувати, катастрофа ЄС буде завершено. І це може статися раніше, ніж пізніше: Франція не може й не стане залишати середземноморський регіон, тому фантазії про вихід південних країн з єврозони, якими захоплюються багаті мешканці Північної Європи (передусім німці), ставлять під загрозу французько-німецький стовп миру в ЄС.
На іншому боці Атлантичного океану податково-бюджетна криза і слабке економічне зростання Америки змусить її стримати свої світові військові прагнення. До того ж США все більше орієнтуватимуться радше в бік Тихоокеанського, ніж Атлантичного регіону. Для країн ЄС із нашими неспокійними східними й південними сусідами це створює додаткову проблему безпеки, до розв’язання якої ми матеріально й інтелектуально не готові. Навіть сьогодні військова слабкість ЄС підриває трансатлантичні відносини.
Ще одна загроза для трансатлантичного альянсу викликана появою нового світопорядку. Найближчі роки, точніше, десятиріччя, вирізнятимуться все більш агресивним протистоянням США і Китаю, мірою того, як Китай стає сильнішим, а слабкість Америки не минає. Хоча в цьому суперництві буде й військовий компонент, про що свідчить величезне зростання військового потенціалу Китаю, воно виявлятиметься передусім в економічній, політичній і нормативній сферах впливу. Головну роль тут відіграватимуть Східна, Південно-Східна Азія і Тихоокеанський регіон.
Але Китай спробує втягнути до цієї нової світової гри і ЄС. Узагалі, він уже почав це робити. Це стало очевидним під час нещодавніх візитів прем’єр-міністра Веня Цзябао до кризових країн ЄС, яким він запропонував щедрі позики й допомогу. Слабкість Америки, щораз більша залежність експорту ЄС (особливо Німеччини) від китайського ринку, а також спокуса Східної та Південно-Східної Азії загалом приведуть до виникнення нової та багатонадійної євразійської перспективи мірою згасання трансатлантичних відносин.
Європейські ілюзії щодо Азії більше не буде спрямовано на Росію, яка, окрім своїх природних ресурсів, просто не зможе більше нічого запропонувати. Ні, цього разу спокусу буде пов’язано з Китаєм, який добре розуміє важливість ЄС у своїй щораз більшій геополітичній конкуренції з (і проти) США.
Що ж до стосунків Німеччини і Франції, то ЄС також має твердо підтримувати свого трансатлантичного партнера, щоб не піддати себе великій небезпеці. Дві підвалини майже семи десятиріч миру в Європі тріщать по шитому. Для їхнього відновлення потрібне не що інше, як просування вперед, до сильного, згуртованого Європейського Союзу.
Йошка ФІШЕР — міністр закордонних справ і віце-канцлер Німеччини 1998—2005 рр. Протягом майже 20 років був лідером німецької Партії зелених.
