Ключовий момент

Рівно чотирнадцять років тому, 1 грудня 1991 року, український народ проголосував на Всеукраїнському референдумі за незалежність своєї держави. Якщо 24 серпня 1991 року долю України обрали політики (Верховна Рада прийняла Акт про незалежність), то три місяці по тому вибір зробив сам народ. Того ж дня першим президентом нової України було обрано Леоніда Кравчука. Значення цієї дати, напевне, все ще не до кінця осмислене, і тому вона до цього часу не посіла належного місця в новітній українській історії. Між тим Днем Свободи насправді слід було б назвати 1 грудня, адже саме в цей день українці виявили безпрецедентну єдність у прагненні до вільного щасливого життя.

Минуло майже півтора десятиліття. Хто ми є сьогодні? Які ми? Куди йдемо і що заважає нам на цьому шляху? Своїми міркуваннями про час та долю нашої країни з «Днем» поділилися представники інтелектуальної еліти України.

Леонід КРАВЧУК, перший президент України, народний депутат України:

— Я хотів би нагадати, як все відбувалося тоді. Верховна Рада, і я також, мали великі сумніви щодо доцільності переходу від парламентської до президентської форми правління. Але все-таки ідея президентської форми витала коридорами влади, і на це активно впливав приклад Росії, — в червні росіяни обрали Єльцина президентом. Врешті-решт після тривалих дебатів Україна теж прийняла закон про вибори президента, а також закон про президента, який потім ліг в основу відповідних роздiлiв нової української Конституції. Після цього ми почали міркувати: а як же бути з Україною — вона вже незалежна чи тільки формально незалежна? На той час ще існував Радянський Союз. Україна могла приймати свої закони, заяви, декларації, ми могли звертатися до світу, але світ до нас ставився дуже обережно. 24 серпня ми прийняли Акт про незалежність, але світ ніяк не відреагував на це. Жодна з країн світу не визнала нас як державу. Це був сигнал, що ми ще не є незалежною країною. Хоча наші громадяни вже пройнялися ідеєю незалежності, вони вірили, що, коли ми станемо незалежною країною, наше життя — і політичне, і економічне, і духовне — зміниться на краще. І тоді я зініціював рішення, що ми паралельно з виборами президента 1 грудня повинні провести ще й референдум. Я керувався тим, що найвищим рішенням у державі є пряме волевиявлення народу. Я також знав, що поки діє рішення березневого референдуму (а цей референдум проводився Горбачовим, і там було приблизно таке запитання: чи згодні ви жити в оновленій федерації, де будуть дотримуватися прав людини? Тоді за це проголосувало більше половини населення Союзу, в тому числі й українці), Україна не могла претендувати на незалежність, бо той референдум засвідчував, що вона хоче бути в складі оновленої федерації. А Верховна Рада своїм актом не могла скасувати результати референдуму. І тоді ми на засіданні парламенту прийняли рішення про проведення всеукраїнського референдуму, на який виносилось одне питання: про затвердження Акта про державну незалежність України. Це відповідало нормам тодішньої Конституції. Це був демократичний референдум і перші демократичні вибори президента, і про це тоді заявили всі без винятку спостерігачі.

Люди йшли і на вибори, і на референдум з вірою в те, що настає нове життя і що Україна здатна забезпечити й розвиток демократії, й розвиток економіки, й розвиток вiдносин iз іншими країнами, перш за все сусідами, на нових демократичних засадах. І коли референдум відбувся, за один місяць Україну визнало близько 45 країн світу. Першими були Польща і Канада.

У мене є сумніви, що, якби не було референдуму, Україна так швидко домоглася б світового визнання. Бо тоді і Горбачов, і інші могли б говорити, що Україна не може, за нормами міжнародного права, Верховною Радою скасувати волю народу на березневому референдумі. А так ми рішенням одного референдуму фактично скасували рішення попереднього. Причому за незалежність України проголосувало більш нiж 90% людей. І не було жодного населеного пункту, де б за незалежність проголосувало менше половини виборців, які взяли участь у голосуванні. Таке було піднесення, така була віра народу в Україну!.. До речі, коли я запропонував референдум у вересні 1991 року, то наші націонал-патріоти організували на площі Богдана Хмельницького мітинг, де чого тільки на мене не говорили: і що я хочу таким чином загубити ідею незалежності, що я комуняка, що слугую комусь. А я весь час повторював: я поважаю свій народ, і я до нього звертаюся. Я і мої колеги по партії і зараз кажемо про те, що в питаннях доленосних ми повинні звертатися до народу за його порадою, за його думкою, за його вагомим словом. Так роблять демократичні країни світу. І зараз, коли вирішується питання, бути чи не бути Україні в НАТО, в ЄЕП, ми, соціал-демократи, звертаємося до народу за його словом.

На жаль, за ці 14 років політики і влада вбили віру людей, посіяли сумніви, показали свою нездатність управляти країною. А кожні наступні вибори вкривали нашу країну все більшою ганьбою. Зокрема, останні президентські вибори були просто знущанням над демократією.

За ці 14 років українська нація не сформувалась. І причиною цього є наша недолуга політична (і не тільки політична) еліта, і абсолютно нерозумна, недобра наша влада. Я не кажу конкретно про когось, і не конкретно про сьогоднішню владу, а про владу загалом. Усі вибори, які відбувалися в Україні, не зменшували, а тільки загострювали існуючі суспільні суперечності: міжнаціональні, міжконфесійні, мовні, політичні. Недолугі політики замість того, щоб вирішувати ці питання на законодавчому і виконавчому рівнях, використовували їх у політичних цілях. І після кожних виборів люди все більше розходилися у своїх фундаментальних поглядах. Останні вибори президента — найбільш руйнівні в цьому сенсі. На жаль, за всі ці роки ми не просунулися вперед щодо зміцнення єдності нації, щодо усвідомлення національної ідеї, усвідомлення своєї відповідальності за українську землю всіх, хто тут живе.

Михайло ГОРИНЬ, колишній політв’язень, голова Української всесвітньої координаційної ради:

— Українська нація зазнала баг атьох ударів під час існування Радянського Союзу. Я б хотів сказати, що відродження української нації сьогодні не перебуває в полі зору видатних діячів української держави. Я вважаю, що на це треба звернути особливу увагу, — я не говорю про українізацію, я говорю про відродження української нації. Уряд певною мірою щось стосовно цього робить, але я вважаю, що сьогодні на порядку денному має бути продумана концепція відродження української нації, продумана технологія відродження української нації має бути завтра і до того часу, поки ми не станемо на ноги.

Коли на початку ХХ століття почала пробуджуватися українська інтелігенція, після того страшного пресу, що був при царській владі, вона знаходила цю технологію. Розпочалася вона з того, що в сім’ях українських інтелігентів, які розмовляли російською мовою, з’явилися діти, які починали говорити українською мовою. І я хочу сказати, що в 1905—1917 роках був процес відродження української нації. Коли був утворений Радянський Союз, Микола Скрипник проголосив концепцію українізації. З 1922-го по 1932 рр. помітно відновилась українська нація, і в тому дусі можна було б продовжувати, якби не політика Йосипа Джугашвілі...

Відродження української нації, повернення до української національної ідеї є важливим завданням кожної людини зокрема, українських партійних організацій, нашої влади. Хочемо зробити Україну українською, — за це ми повинні взятися негайно.

Мирослав ПОПОВИЧ, директор Інституту філософії ім. Г. Сковороди Національної академії наук України:

— Звичайно, усім нам хочеться, щоб це була європейська культурна нація, яка вміє працювати і створювати такі духовні й матеріальні цінності, які вона сама вміє споживати. Це нібито загальна фраза, але за нею стоїть велика проблема і велике страждання. Тому що сьогоднішнє наше національне життя базується на тих потребах і цінностях, які формувалися в неприродному середовищі: в умовах багатовікового авторитарного режиму, який часом бував м’якшим, а часом, як у сталінські часи, абсолютно нестерпним. Але так чи інакше, те середовище деформувало людський внутрішній простір. Треба, щоб нація відчувала потребу у свободі. Я б дуже хотів, щоб українська нація насамперед була нацією свободолюбною. І, на велике щастя, можна сказати, що, незважаючи на те, що було в минулому, так воно і є. Бо помаранчева революція — це повстання вільних індивідуальностей, які не захотіли терпіти брехні, облуди та утиску. Але сьогодні це ще не є зрозумілий усім заклик нашого часу. На превеликий жаль, ще значна частина людей не відчуває того голосу, який кличе до свободи. Є ще багато людей, яким заважає їхнє важке економічне становище. Я розумію ситуацію у багатьох містах України, де абсолютно нестерпні розруха, злидні, розвал... Це — реальність. Але ми ніколи нічого не матимемо, якщо не будемо мати почуття свободи.

По-друге, я хотів би, щоб це була нація, яка понад усе цінує справедливість. Сьогодні ще не можна говорити про рівність. У нас потреба справедливості часто набуває примітивних форм. Ми не любимо багатих, ми не любимо, щоб хтось був занадто розумний, ми часто живемо за принципом «пошли, Боже, щоб у мого сусіда корова здохла». Але справедливість полягає не в тому, щоб усі були рівними і однаковими. Нехай будуть банкіри, нехай будуть багаті люди, нехай будуть заможні, нехай тільки не буде бідних. А справедливість — це велике слово. І я вірю в те, що почуття справедливості робить людей сильнішими. Звідси — проблема солідарності. Не буде спокою нікому, поки буде почуття напруження, а в деяких випадках —і ворожості. Наприклад, між сходом і заходом, між півднем і північчю. І не дай, Господи, щоб усі наші політичні антипатії і симпатії закріпилися надовго в певних географічних рамках. Сподіваюся, що з часом вони переростуть на певні політичні і культурні орієнтації, які можуть бути різними, але не обов’язково закріплені за певними місцями. Щоб вони були зрозумілі у Львові і Донецьку, щоб ці поняття характеризували тільки певну культурну специфіку, а не вороже ставлення до основних цінностей. От це і називається солідарністю. І я мрію, щоб, незважаючи на розходження, всі знали, що є певний національний інтерес і всі були солідарними, коли цей національний інтерес зачіпається.

Сергій КРИМСЬКИЙ, філософ:

— З набуттям державної незалежності Україна вступила в завершальну фазу становлення великої української нації. Я кажу великої, тому що йдеться про завдання консолідації усіх українців, які століттями були роз’єднані між різними державами. А потім — створили контрастні регіони навіть в єдиній Україні. Але і в умовах об’єднання в єдиній радянській імперії українців все ж таки роз’єднували за соціальними ознаками належності до різних класів. І це класове роз’єднання доводилося до протиставлення двох націй: буржуазної та соціалістичної. Класовий поділ як релікт зберігся і досі. Коли, наприклад, протиставляють пролетарський Донбас селянському Закарпаттю. Проблема Донбасу у великій мірі пов’язана з консервацією старих уявлень про робітничий клас, який демагогічно оголошується гегемоном, хоча за цим ховається намагання нав’язати стару індустріальну психологію керованого колективізму під вивіскою соціалістичного змагання, стаханівського руху тощо. Інакше кажучи, ігнорується те, що робітничий клас перетворився зараз на носія науково- технічного прогресу, на вільних трудівників з правами участі в доходах підприємства та національною гідністю, що затьмарювалася уявним інтернаціоналізмом. Отже, я бажаю українській нації затвердження себе вільним народом, а не соціально-класовою конструкцією. Народом, який набуває статусу суб’єкта світової історії. Я бажаю українській нації стати регіональним центром становлення планетарної соціальності. І не забувати, що Майдан є результативним завдяки зміні не влади, а самої української нації, яка вже ніколи не повернеться до старих часів авторитаризму та порушень демократії.

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, професор, доктор історичних наук:

— У політичній практиці українського народу майже відсутні референдуми. В революційні або радянські часи це було зрозумілим. Жодних питань тут немає. А ось майже повна відсутність референдумів останні 14 років починаючи від 2 грудня 1991 року, — це вже незрозуміло. Компартійно- радянська номенклатура, яка стала партією влади в Україні, не бажала радитися з народом. Це досить промовистий результат. По суті, це і є оцінкою тих подій, які відбувалися після референдуму 1 грудня 1991 року. Тому й не дивно, що наслідком стала помаранчева революція. Якщо оцінювати події 1991 року, то слід пам’ятати, що в той доленосний рік було два референдуми, які увійшли в історію: весняний і зимовий. По суті, у грудні народ відповідав на те ж саме питання: бути Радянському Союзу чи не бути? Першого разу відповів позитивно: бути. Мабуть, страшно було йти у невідомість. Після виборів 1989 року до Верховних Рад союзних республік тільки республіки Балтії були рішучими і поставили питання про створення самостійних держав. Інші, в тому числі й Україна, обмежилися прийняттям декларацій про державний суверенітет. Вони не скористалися конституційним правом вийти з Радянського Союзу, яке вони мали починаючи з 1922 року, з моменту утворення СРСР. А ось у 1991-му склалася інша ситуація. Путч у Москві. Тоді стало вже страшно усім, у тому числі й українській владі. Хтось боявся Бориса Єльцина, хтось перестав покладатися на Михайла Горбачова. Хоча слід віддати належне цій владі. Період від 24 серпня до 1 грудня вона використала ефективно, щоб обрізати ті пута, якими центр упродовж десятиліть опутував Україну. З 1991 року нам усім було дуже важко. Важко аж до 1996-го, коли відбулася грошова реформа. Тоді в економічному плані стало трішки краще. А от у політичному чим далі, тим ставало гірше. Знову-таки, результатом і наслідком такого погіршення стала помаранчева революція. Думаю, що референдуми повинні увійти в практику політичного життя України. Без них важко нам вдосконалювати Конституцію, важко вирішувати питання, які лежать на поверхні. Адже пройшов рік після помаранчевої революції, а нічого не зроблено в плані реформ. Це не означає, що персональна зміна влади щось повинна вирішувати. Вирішувати повинні реформи! У нас сьогодні свобода існує в максимальному вимірі. Але свобода — це зовсім не вседозволеність чи можливість робити все, що хочеш. А у нас дійсно зараз робиться все, що хочеш, один із прикладів — остання історія з генеральним прокурором. Отже, поряд зі свободою має стояти і дисципліна. Повинні бути якісь нормативи, закони, яких немає. Нам під нашу Конституцію ще треба багато законів прийняти, щоб можна було говорити про те, що наш розвиток піде нормально. І в економічному житті, і головне — у суспільно-політичному. А сучасна українська нація повинна просувати на перше місце свою мову. Бо мова ця перебуває в загоні. Адже багата мова є чи не основним чинником того, щоб нація жила і розвивалася. Однак з іншого боку — треба враховувати всі бажання і російськомовної частини населення, щоб воно не відчувало себе ущемленим. Щоб громадянські права зберігалися в кожному регіоні. Щоб розвивалося громадянське суспільство, яке у нас розвивається дуже стихійно і без допомоги і коригуючих зусиль держави. Оце головне, мені здається.