Коли рамки свободи звужуються, треба йти вгору

ПЕРЕДНОВОРІЧНІ РОЗДУМИ

У цьому році я, можливо, якось особливо відчула, чому Мойсей сорок років водив євреїв по пустелі. Є різні трактування цього місця в Біблії — одне з них досить жорстке: пророк чекав, поки помре останній раб. У попередні роки, коли всі вірили в швидкі зміни, я теж вважала, що ми могли «проскочити». Адже часи інформаційного суспільства... Тоді я виглядала, як якийсь молодий ревізіоніст. Однак біблейський текст мав глибші сентенції. Інтернет не вирішує. Обсяг знань не вирішує. Вирішують якості. Як абсолютно справедливо вважає Сергій Кримський: в Україні достатньо ідей, але не вистачає якостей. У нас всі знають, що потрібно робити. Але великий дефіцит тих людей, які вміють робити, які хочуть і можуть.

МАЙБУТНЄ НЕ ПРОГРАНО

Справа у різниці критеріїв. У світі, щоб досягти успіху, потрібно відповідати певним стандартам. У нашій газеті дуже часто вживаються три ключові слова, які, на мій погляд, повинні бути основоположними: це система координат, критерії та українські цінності. Ці речі важливі як для преси, так і для суспільства. Для вільної преси потрібен вільний читач. Політики, які живуть не кулуарними пересудами, і не інтригами «дворів», а які живуть стандартами розвитку — власного і суспільного. Культивування якостей — це надзавдання для газети. Ми не можемо це зробити самі, ми намагаємося створити певний контекст для кристалізації навколо нас людей, які поділяють нашу систему поглядів, критеріїв. Погано займатися самоцитуванням, але свого часу (ще в 1996 році) я сказала фразу: «Не для того ми тікали з табору, щоб потрапити в «малину». Ми постійно балансуємо на дуже небезпечній межі. Та поки залишаються люди в суспільстві, які високо тримають планку, і видання, які, незалежно від політичних симпатій, підвищують стандарти для суспільства, майбутнє не програне. Але критерії — хто і чому перемагає — повинні бути прозорими, чіткими і зрозумілими світу. «Грати не з правилами, а за правилами...»

Система координат світу рабства — це хазяїн, це миска, це штовханина ліктями. У вільного світу інші небезпеки, інші ризики, але й інші герої.

ДІТИ ВОЛІ

Дехто обрав для себе дорогу вниз. Вони вважають, що ненависть — їхня індульгенція. А «війна» все спише... Це вибір слабких. Коли рамки свободи звужуються, треба йти вгору. Рамки свободи часом звужуються не тільки зі злої волі людей. Економіка замовляє демократичні свободи. Її потрібно заробити. У всіх смислах.

Я особливо пишаюся активною підтримкою акцій «Дня», тому що це апріорі заперечення тим, хто вважає, що українці не можуть бути громадянами. Ці стереотипи треба відкинути. Проблема ще й у тому, що в нашій «студії», якщо використовувати телевізійний сленг, неправильно виставлене світло. Те, що повинно бути показано, — у затінку, а те, що є не найкращими зразками, — постійно на екрані. Позавчора я до другої години ночі дивилася «Останню барикаду». Присутнi там були — учнi четвертого-п’ятого класу. Вони інші. Це діти волі. Вони говорять прекрасною українською мовою. Це нове покоління. І яке буде щастя для всіх, хто зараз при владі, якщо вони зможуть створити інфраструктуру для забезпечення успіху цього покоління. Як прийняти їх в дорослий світ, щоб не покалічити? Вони мають знання, патріотизм, вони відкриті для світу і можуть створити Україні новий образ. Таких неймовірних, фантастичних дітей я бачила нещодавно у Кіровоградській гімназії мистецтв.

ДЗЕРКАЛО ЛИЦЕМІРСТВА

…У нас в редакції нещодавно була Людмила Шевченко, директор заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка», як вона сама жартує — «поміщиця» на три села». Але цей жарт трішки гіркий, тому що при тих 240 гривнях з тим ентузіазмом і любов’ю, з яким утримуються Моринці, Керелівка та колишній маєток Енгельгардта потрібно дуже багато подвижництва та духовних сил. Я Людмилу запитала, хоча наперед знала відповідь: «Вас коли-небудь запрошували до Києва на урочистості з приводу чергового ювілею Шевченка?» Вона трохи засоромилась і сказала: «Ні, але це не страшно». А я думаю, що це страшно. Тому що це — лицемірство. Якщо нам справді дорогий Шевченко, то як можна жити з тим, що у рідному його селі вже років iз десять діти взимку сидять одягнені в недобудованій школі? Як можна миритися з тим, що на ці два пограбованi колгоспи люди не мають роботи? В мене виникає запитання — чи ми щирi? Помпезні заходи, які не дають енергію, віджили своє. З нашими читачами ми зібрали для рідного села Сковороди унікальну бібліотеку. Я не пригадую випадку, коли чийсь ювілей був відзначений такою масовою акцією. Що взагалі змусило повірити навіть скептиків в існування громадянського суспільства. Ми нi від оргкомітетів, нi від чиновників не почули слова подяки. З одного боку, вони й не потрібнi. Але головне, що і село Сковороди нічого від них не почуло. У цих своє весілля, а у тих — своє. Ці лінії — два паралельнi потоки реального життя і імітації, i поки вони не перетнуться…

Я переконана, що за всі роки зовсім не безхмарного існування «Дня» нашим потенціалом було і є велике коло найкращих в Україні читачів. Не найбільше, але найкраще. Це стосунки взаємної довіри і «взаємного кредитування». Бібліотека для Чорнух, підтримка нашої книги «Україна Incognita», «Пошта «Дня», «Миколайчик», всі наші спільні справи вдалися завдяки вам, дорогі наші читачі, наші колеги і співтворці «Дня». З Новим 2003 роком! Кращої долі всім нам і Україні.