Машина небажання
По телебаченню затіяли показ чергової версії пригод Остапа Бендера. Цього разу — російський серіал за «Золотим телям». Серіал так собі, гламурна халтура, цього добра в пострадянському ефірі більш ніж достатньо. Але згадалися певні власні рефлексії на цю вічну (ну, майже вічну) тему. Парадокс дилогії Ільфа і Петрова в тому, що це був чи не перший авантюрний роман, цілковито побудований на радянських реаліях. Більше того, переконливо на цей виклик ніхто не те щоб не спромігся — навіть не намагався відповісти. Чесноти тексту визнав навіть пурист Набоков, котрий, як відомо, у питаннях стилю був перебірливий до снобізму. Сам по собі авантюрний роман — давній і шанований жанр, з багатовіковою історією. Невід’ємні ознаки у нього абсолютно нерадянські — надзвичайна легкість, навіть легковажність, повна відсутність пафосу і цілковито аморальні герої. Що не заважає останнім бути диявольськи привабливими. Як той таки Бендер.
Радянський кінематограф лишив по собі аж три інтерпретації «бендеріани», і в усіх трьох головний герой був просто-таки приречений на всенародне обожнювання. І Андрій Миронов, і Сергій Юрський створили настільки яскраві, психологічно різнобарвні, інтонаційно багаті образи, що з кожним показом вся країна знову й знову закохувалася у цього легкокрилого сина турецькопідданого, злодійкуватого генія в білому шарфі.
Не знаю, чи виникало це запитання у глядачів тоді, коли «Золоте теля» і «12 стільців» збирали свої перші тріумфи. Але чомусь впевнений, що рано чи пізно (я, наприклад, скоріше за все — пізно) абсолютна більшість глядачів замислювалася над цим.
Чому?
Чому цього чарівного, красномовного, підприємливого, та й просто гарного чоловіка ані письменники, ані режисери так і не відрядили до його омріяного Ріо?
Дійсно, чого б вартувало відпустити Бендера на волю? Поїхав би туди, за всіх нас… Кому б від того стало гірше? Якщо він вже такий проноза і негідний співіснувати з будівниками комунізму — то тим паче нехай би забирався собі до диких мавп. Все ж не США, не Західна Європа — тобто в ідеологічному сенсі не зовсім ворожа територія. Ну, прогулявся б собі уздовж Капакабани в тих знаменитих білих штанях — кому б від того погіршало?
Та, мабуть, йому першому.
Бо там би він перестав бути божественним Комбінатором, а став би непомітним і нікому не потрібним емігрантом. Бо нема нічого гіршого за дуже, дуже довгоочікувані мрії, що врешті- решт здійснюються.
А втім, то все загальновідомі речі. Як міг би зауважити Гоголь, у кожного півня своє Ріо, яке він ховає в себе під пір’ям.
Тут не розчарування важить. Тут вищі матерії.
Бо той бендерівський Ріо — це місце, де зовсім нема ані горя, ані страждань, ані… Так, так — це воно і є. Еквівалент безсмертя. Якого можна досягти, лише переступивши всю зайву метушню зі стільцями, мільйонами Корейко і чаєм удовички. Бендер же не просто проходить земну суєту — він нею керує, он як!
Він і подався врешті-решт в управдоми, бо таки пройшов цей шлях самовдосконалення. І став ну майже як Будда.
Попутно виставивши на посміховисько найсерйознішу країну в світі.
Яке там Ріо? Нірвана попереду!
Ом мані Бендер хум...
Повторюємо дружно, не лінуємось!
