«Майдан» не скінчився...

Не вперше в новітній історії українці не втримують досягненої перемоги. Так було і у 1918-му, і у 1991-му, це ж повторюється й зараз. І причина є однією й тією ж. Якщо називати її одним словом, то це — неспроможність. Неспроможність лідерів трансформувати перемогу-подію в перемогу-процес і неспроможність самого народу домогтися від лідерів цієї трансформації.

Основою нездатності «Нашої України» спочатку було традиційне взаємопоборювання лідерів партій-членів блоку, а потім — перебрання владних важелів у об'єднанні, а згодом і в однойменній партії спонсорами. В результаті — останні принесли з собою у політичне життя всі особливості стосунків між хазяїном та робітниками, між підприємцем та його конкурентами. Не обтяжуючи себе необхідністю розібратися у цій новій для себе справі та хоча б ознайомитися з основами партійного будівництва, специфікою взаємин у громадських об'єднаннях бізнесмени стали керувати новим проектом так, як звикли. Не розуміючи при цьому, що деякі речі, які прийнятні для бізнесу, є самовбивчими для політичного середовища.

У сучасному українському бізнесі не обов'язково думати про далеку перспективу, витрачати гроші на аналітику, бути господарем слова — натомість політичній партії без всього цього годі надіятися на серйозну роль у суспільстві. У бізнесі цілком виправданим є негайне розірвання стосунків з підлеглим, що не виконує своїх обов'язків, — у політиці ж такий крок, особливо стосовно керівників середнього і високого рівня, є неприпустимим, оскільки породжує щирого ворога, за яким, до того ж, стоять десятки й сотні членів його команди. Добрі манери не є обов'язковим атрибутом українського бізнесмена, але лідер партії, що стриже нігті під час робочої наради, ризикує втратити авторитет раз і назавжди. Для всіх без винятку бізнесменів найсприятливішою і найбажанішою ситуацією, їхньою «блакитною мрією» є відсутність конкурентів на ринку. Прийшовши у політику, вони просто не зрозуміли, що тут в принципі не може бути монополії і продовжували звичайні для себе ходи: під виглядом переговорів перманентно затягували ситуацію і намагалися вирішити проблему шляхом не домовленостей і узгоджених компромісів, але «підстав» і «кидків». У результаті найчастіше програвали обоє, що зайвий раз було продемонстровано під час піврічної епопеї зі створення «помаранчевої» коаліції.

Політична партія у європейському розумінні — це демократична організація, куди входять за власним бажанням і де керівництво обирають самі члени партії. Сказати ж про «Нашу Україну», особливо після 2004 року, що вона демократична навряд чи можна. Була проведена велика рокирування кадрів, перш за все, у регіонах. З'їзд з висування кандидатів у депутати Верховної Ради проводився абсолютно волюнтаристськи — завчасно сформованим списком, без найменшої можливості для відводів чи самовідводів. Делегатам з регіонів не дали можливості висловитися, сформувати керівну команду партії. Така ж атмосфера панувала і на останньому з'їзді блоку — досить сказати, що в залі не було жодного мікрофона для делегатів, що хотіли та не змогли ставити запитання доповідачам чи висловити репліку.

Ті ж проблеми є характерними і для БЮТу: ставка на «месіанство» лідера, «всесильність центру» та ігнорирування думки регіональних организацій. Після 2004 року дуже багато щирих прихильників Тимошенко були відсторонені від керівництва місцевими організаціями блоку. На їхнє місце прийшли бізнесмени, люди, у яких є гроші. Якась тут логіка, звичайно, була: «у партії немає грошей, тому кожна організація існує настільки, наскільки дозволяють кошти». Тому підбиралися всі бажаючі, аби багаті, — з Партії регіонів, СДПУ(о), а віддані, але бідні — якщо протестували, то просто виганялися з блоку. В результаті вершини дерев позбавилися своєї трави, коріння, а то й стовбурів.

Резюмуючи, можна сказати, що партійні «верхи» ставилися до низів так, як вони звикли ставитися до робітників своїх підприємств: не бачити ані їх, ані їхніх проблем, спілкуватися з ними виключно через посередників, коротше, «проживати на своєму ранчо окремо від свинарника». Бажання бачитися з «народом» і навіть бути в гущі його у них прокидалося тільки в разі виникнення загрози позбутися керівного крісла. На початку квітня цього року мені зателефонував керівник однієї з найбільших нашоукраїнських організацій в Донбасі. Щиро переживаючи фіаско «помаранчевих» на виборах, він говорив про мільйони розповсюджених листівок, десятки тисяч безкоштовних передплат на передвиборчу газету. Але на моє питання: «Скільки в області побувало народних депутатів від блоку і скільки вони мали виступів перед населенням?» — він цілком очікувано для мене відповів: «Два депутати і один виступ». І це при тому нищівному результаті, який мав блок на президентських виборах! Доля дала «Нашій Україні» рік роботи в Донбасі. За цей рік треба було всю сотню нардепів-нашоукраїнців закріпити за окремими містами, зобов’язати їх відкрити громадські приймальні, зустрічатися з людьми і вирішувати їхні проблеми — для партії влади це було і можливо, і життєво необхідно. Але...

ДОНБАС І «НАША УКРАЇНА»

Узагалі Донбас і «Наша Україна» — окрема тема, яка потребує свого вивчення і розкриття. Донеччина продовжує бути терра інкогніта і для політиків, і для ЗМІ з Києва.

Однією з причин провалів «помаранчевих» було якраз нерозуміння Донбасу і його ключової ролі у визначенні наших перспектив. Попри постійні мантри «Україна єдина!», «Ми один народ — на Заході і Сході, Півдні і Півночі!» нічого не робилося для того, щоб перед виборами або після них розробити та здійснити «східну політику» Блоку. Необхідність такої політики логічно витікає з наявності монополізму у регіоні однієї сили — так званих «донецьких», які за 15 років фактично створили економічну, політичну та інформаційну автономію з виразною антикиївською домінантою. Місцеві осередки партій демократичного спрямування, неурядові організації були і залишаються украй слабкими і такими, що перебувають під постійним контролем обласної влади. Усьому цьому сприяла відсутність мінімального втручання як державного, так і політичного істеблішменту з Києва в місцеве економічне і суспільно-політичне життя. У донецьких ЗМІ і виступах місцевої еліти це невтручання трансформувалося в тезу про «глухість Києва» до проблем Донбасу. І Київ, у тому числі і помаранчевий, регулярно давав достатньо підстав для таких тверджень. Скажімо, з сотні членів фракції «Наша Україна» у Верховній Раді, обраних у 2002 році, не було жодного представника Донбасу. Звичайно, за умов жорсткого монополізму Партії регіонів перемога у мажоритарних округах шахтарського краю кого-небудь з прихильників Ющенка була неможлива, але невнесення донеччан при змішаній виборчій системі до прохідної частини списку «Нашої України» було просто незрозумілим. У створеному на Майдані під час Помаранчевої революції Комітеті національного порятунку із понад тридцяти осіб, також не знайшлося місця ні для одного представника Донбасу. І таких прикладів можна приводити десятки.

Апофеозом нерозуміння Донбасу і власної неспроможності щодо нього було прийняття десь у грудні 2003 року як керівного у виборчій кампанії гасла «Доля виборів вирішується не в Донецьку (тобто не в Донбасі)». Згідно з теоретиками і прихильниками такого підходу «з Донеччиною та Луганщиною все зрозуміло, там нічого робити, голоси візьмемо у Центрі за рахунок тих, хто сумнівається».

З фінансової точки зору, очевидно, така тактика була виправданою — дійсно, вартість голосу у Центрі була меншою, ніж у Донбасі, враховуючи необхідність розбудови там з нуля нашоукраїнських структур, монополізм та повну підвладність місцевих ЗМІ регіональній владі, «бєспрєдєльний» пресинг останньої щодо будь-яких опонентів. Але з політичної, радше стратегічної точки зору це був шлях у нікуди, бо закладав і зміцнював могутні підвалини для абсолютно прогнозованого сепаратизму. Абсолютно прогнозованого — бо без наполегливої роботи годі було мріяти про підвищення рейтингу В.Ющенка на Донеччині. І якщо три «донецькі» відсотки на парламентських виборах 2002 р. за НУ не несли прямої загрози, бо у парламент таки пішли депутати (хоч і від Партії регіонів), за яких донеччани голосували, то ті самі відсотки на президентських виборах, віддані за переможця — однозначно виглядали б провалом, оскільки давали б неміфічні підстави говорити: «Це не наш президент, Донбас за нього не голосував!».

На жаль, ці аргументи не спрацювали і в результаті донецькі «помаранчеві» не отримали з Центру ні організаційної, ні матеріальної, ні хоча б психологічної підтримки. Досить сказати, що півроку — з вересня 2003 до лютого 2004 року — Донецький обласний штаб через відсутність грошей не мав офісу і майже рік — до червня 2004 року — жодного затвердженого на своїй посаді працівника, крім керівника штабу. «Громадські приймальні», які за узгодженням з Центром були відкриті навесні 2004 року у Донецьку, Макіївці, Маріуполі та Шахтарську, через кілька місяців довелося закрити через відсутність грошей на оренду приміщень та зарплати юристам — десятки справ не були доведені до кінця, про суспільний резонанс годі й говорити...

ПРИЧИНИ «АНТИЗАХІДНОГО ВІДКАТУ»

Іншою, крім Донбасу, визначальною для України і так само знаково провальною для нової влади темою стала євроатлантична інтеграція. Аналізуючи результати останніх соціологічних опитувань і порівнюючи їх з даними 2001 року не можна не задатися питанням: як сталося, що при демократично обраному і підкреслено проєвропейському Президентові відсоток українців, що підтримують курс на вступ країни до Північноатлантичного альянсу, зменшився практично удвічі?

Серед причин «антизахідного відкату» підкреслю наступні.

Влада не приділяла уваги ні пропаганді ідеї євроатлантичної інтеграції і переваг, які ця ідея дає державі, суспільству, кожному громадянинові, ні хоч би інформуванню населення з цих питань. Діяльність влади зводилася до періодичного ухвалення урядових і міністерських програм реалізації плану дій «Україна—НАТО», пересилці їх спочатку у формі неконкретних завдань по вертикалі Кабмін — обласні державні адміністрації — міські та районні адміністрації, а потім — формальних звітів по тій же вертикалі у зворотному напрямку. Далі чиновницьких кабінетів ідея не виходила.

Головними пропагандистами і рушіями атлантичної ідеї у всіх без винятку посткомуністичних країнах були керівники держав і близькі до них парламентські партії. У нас же і Віктор Ющенко, і наймасовіші складові «помаранчевої коаліції» — «Наша Україна» і Блок Юлії Тимошенко — в ході останніх виборчих кампаній чітко відсторонилися від хоч би мінімальної агітації за НАТО або ЄС. У той же час антипомаранчеві сили у перебігу цих кампаній вели невпинну і всеосяжну, безпрецедентну по розмаху навіть порівняно з часами «холодної війни» агітацію проти НАТО. Ця агітація базувалася на простих кліше і була спрямована виключно на підсвідомість неінформованих обивателів, які в масі своїй, — і це теж підтверджують опитування — не були хоч би мінімально інформовані про суть Альянсу.

ДЕ У ЦЬОМУ РОЗКЛАДІ «НИЗИ»?

Однією з причин управлінських невдач «помаранчевих» сил була неоковирна кадрова політика. На найважливіші напрями призначалися люди без менеджерських здібностей, які замість генерування ідей, створення команд, забезпечення чіткої і ефективної роботи займалися самопіаром і створенням ілюзії бурхливої діяльності. У результаті висока посада виявлялася «чорною дірою», яка анігілювала все, що потрапляло в неї і в якій навіть надбання попередніх часів втрачалися. Так сталося з євроінтеграцією, адміністративною реформою, іншими очікуваними перетвореннями.

Щодо Віктора Ющенка — то про нього і без мене сказано достатньо, додам лише одне: він за своїм складом характеру був би, напевне, ідеальним Президентом для стабільної країни з усталеною конституційною системою і розвиненим громадянським суспільством. За відсутності всього цього він не міг і не зміг стати тим, на кого очікував Майдан.

Такою бачиться роль «помаранчевих верхів» у тому фантасмагоричному фіналі, який два роки тому мало хто міг передбачати. А де ж у всьому цьому розкладі «низи»? Вони, як і дотепер, перебувають у перманентному процесі: пошук нового лідера — захоплення ним — зрада — невіра в зраду — прокляття відступника — новий пошук. І так буде доти, доки ми не підпорядкуємося вічній істині — «Не сотвори собі кумира!», доки не зрозуміємо, що не можна ні через сліпу віру, ні через власні лінощі передоручати свою долю кому б то не було, доки не станемо відповідальними за себе й державу щодня — такими, як ми були у ті останні холодні, але такі щемливі дні та ночі 2004-го .