«Минуле чіпляється за ноги й тягне назад...»

На заяву Петра Симоненка — мовляв, депортацію кримських татар було вчинено «задля їхнього порятунку», а під час Другої світової 20 тисяч кримських татар «перейшли на бік нацистів», з огляду на реноме комуністів та особисто Петра Симоненка, можна було б не реагувати. Якби ця заява не пролунала з трибуни Верховної Ради. А це надає словам лідера КПУ зовсім іншого звучання. Перший заступник голови меджлісу кримськотатарського народу, президент Всесвітнього конгресу кримських татар Рефат Чубаров, коментуючи заяву лідера КПУ для «Главкому», сказав зокрема: «Я дуже хотів би, щоб сама етнічно-українська спільнота в даному разі передусім засудила й розібралася з такими моральними потворами, які відкидають як Голодомор, так і депортацію». Утім, громадськість, за незначними винятками, проти провокаційних висловлювань Симоненка не повстала. А з-поміж українських політиків публічно відреагували, здається, лише В’ячеслав Кириленко та Валентин Наливайченко.

Зокрема, голова політради партії «Наша Україна» заявив: «Симоненко має понести кримінальну відповідальність за виправдання злочинів сталінізму». «Насильницька депортація сталінським режимом кримських татар 1944 року де-юре і де-факто є злочином проти людяності та актом геноциду проти цілого народу, — сказав В. Наливайченко. — Я вимагаю від Генерального прокурора притягти до кримінальної відповідальності керівника компартії Петра Симоненка за його ганебні спроби з парламентської трибуни виправдати злочин депортації, який призвів до загибелі понад 46% виселених татар... Діяльність комуністичної партії та популяризація тоталітарної комуністичної ідеології в Україні має бути заборонена», — сказав Наливайченко, наголосивши, що місце таких політиків, як Симоненко, не в українському парламенті, а перед Гаазьким міжнародним трибуналом, у якому сьогодні розпочався судовий процес у справі генерала Ратко Младіча за звинуваченням у здійсненні етнічних чисток проти боснійських мусульман.

В’ячеслав Кириленко відповів Симоненку вже з трибуни Верховної Ради, яка 16 травня, нагадаємо, провалила голосування законопроекту «Про відновлення прав людей, депортованих за національною ознакою». «Перед нами щойно був класичний взірець абсолютно дикого розпалювання міжнаціональної ворожнечі в Україні, абсолютного політичного та історичного невігластва, що має на меті нацьковувати громадян України один проти одного й надалі, як це робить компартія уже десятиліттями. Власне, це і був виступ від тих, хто виселяв кримських татар, це був виступ від НКВД, — заявив В’ячеслав Кириленко і нагадав, що історія проваленого ВР законопроекту починалася ще за президентства Кучми. — Яке наше завдання, українців? 2004 року парламент ухвалив закон, подібний до теперішнього. На жаль, тодішній президент Кучма наклав вето. Але всі цивілізовані, демократичні міжнародні організації кажуть про те, що права депортованих народів необхідно захищати. Про це каже ОБСЄ, про це каже ПАРЄ, тобто організації, які в Європі визнають усі. Тому Україна повинна нарешті почати вирішувати це питання, бо кримські татари — це громадяни нашої великої та неосяжної Батьківщини».

...Цього року «День» проводитиме десяту ювілейну Літню школу журналістики. Останніми роками щоразу, коли головний редактор Лариса Івшина зустрічається зі слухачами Літньої школи вперше, вона запитує їх: чи відомо вам щось про генерала Григоренка? На жаль, дуже часто виявляється, що більшість майбутніх журналістів чують це ім’я вперше. Тоді редакція буквально за руку веде студентів до музею самвидаву, що на Подолі. Так починається їхнє знайомство — з Григоренком, з історією кримських татар, із важливою віхою української історії. І таке знайомство потрібне всій країні, яка абсолютно втратила чутливість до «людожерських» висловлювань. Хоч українці розуміють біль кримських татар, як ніхто. Ми теж пережили геноцид. І нам вдалося відтворити свою державність — а це означає, що відповідальність за те, що відбувається в нашій державі, — лежить тільки на нас. І перебування КПУ в парламенті, і провокаційні виступи Симоненка — це наша, українців, відповідальність.

До 18 травня — Дня пам’яті жертв депортації кримськотатарського народу — розмова «Дня» із сином генерала Григоренка, Андрієм Петровичем, який цими днями перебуває в Україні.

Сьогодні в Криму — День пам’яті жертв депортації кримськотатарського народу, органи влади і громадськість автономії відзначають 68-у річницю з дня цього злочину сталінського режиму. Заходи жалоби в автономії тривають вже третій день. Учора в Сімферополі Верховна Рада і Рада міністрів автономії провели вечір-реквієм, в якому взяли участь Голова представництва Європейського Союзу в Україні Посол Жозе Мануель Пінту Тейшейра, керівники автономії, багато правозахисників колишнього СРСР. Висловити свою солідарність із кримськими татарами приїхали учасники правозахисних рухів — російський письменник Володимир Буковський, нині громадянин Великої Британії, українські правозахисники Євген Сверстюк, Василь Овсієнко, москвичі Олександр Подрабінек, Олександр Лавут, Сергій Ковальов, Людмила Алексєєва та багато інших. Увечері в Сімферополі відбулася акція-реквієм «Запали в своєму серці вогонь», під час якої на центральній площі міста було засвічено тисячі свічок на згадку про людей, які загинули в місцях депортації. Сьогодні в Сімферополі відбудеться Усекримський жалобний мітинг, в якому візьмуть участь представники всіх районів та міст Криму. Загалом передбачається участь понад 20 тисяч осіб. Після його завершення учасники пройдуть єдиною колоною містом і покладуть квіти до пам’ятника Петру Григоренку, встановленому на площі його імені.

Для участі в заходах жалоби до Сімферополя із США приїхав також син генерала-правозахисника Андрій Григоренко. Прибувши прибуття до аеропорту, Андрій Петрович відповів на запитання «Дня». Пропонуємо читачам його ексклюзивне інтерв’ю нашому виданню.

— Андріє Петровичу, ми представляємо всеукраїнську газету «День», раді бачити вас на землі України.

— Дякую. Я в США читаю «День» в інтернеті, знаходжу багато корисного й цікавого, газета мені дуже подобається, гадаю, це одна з передових газет України.

— Ви давно не були в Україні, але за ситуацією стежите постійно?

— Так, я читаю українські газети, кримські газети, сайти, з деякими людьми спілкуюся у «фейсбуці». Мене багато чого засмучує, наприклад, зростання напруженості в суспільстві, політичні негаразди. Для мене це все є дуже близьким, це все моє, це моя родина і мій біль... Я очолюю фонд імені мого батька, до якого входять люди з прогресивними демократичними переконаннями, і кримські проблеми — не останні для нас.

Україна і ситуація в ній має неабияку геополітичну вагу, і те, як ситуація розвиватиметься в Україні, істотно позначиться на всьому світі, зокрема і на північному сусідові України — Росії. На практиці нині загалом підтверджується те передбачення, що вільна Росія неможлива без вільної України і що багато в чому саме на Україні трималася імперія Радянського Союзу, і вихід України був найсерйознішим ударом по імперії.

— Андріє Петровичу, ваш батько і ви все своє життя присвятили боротьбі зі спадщиною сталінського тоталітарного режиму, але, на жаль, цю спадщину ще не усунено з різних сфер нашого життя. Як ви гадаєте, що слід зробити суспільству, народам Росії та України, щоб позбутися рудименти сталінізму остаточно?

— Я б звернув увагу на те, що історичні шляхи Росії й України різні. У них багато спільного, але є істотна відмінність. В Україні більший елемент національної свідомості, Україна, на відміну від Росії, більш моноетнічна, і це свідчить про те, що на етнічному ґрунті не може бути суперечностей. Я стежу за розвитком ситуації і в Росії, і в Україні, і їх проблема в тому, що минуле чіпляється за ноги і тягне назад. Відбувається дивна річ — Радянського Союзу немає, але багато людей і далі живуть як в Радянському Союзі, що суперечить здоровому глузду. Та й ми всі в певному сенсі несемо в собі отруєне зерно тієї системи, в якій ми виросли. Я дивлюся на емігрантів, що живуть в західних країнах, і вони теж в певному сенсі радянські. Вони більш радянські, ніж я, справді, але ця спадщина в’їлася, її важко позбутися.

— Можна сказати, що найпослідовнішими борцями зі сталінізмом були радянські правозахисники, зокрема й учасники кримськотатарського національного руху. Як ви оцінюєте той приклад, що його подали світові кримські татари, які зламали цю страшну систему і домоглися повернення на Батьківщину?

— Мені важко оцінити рівень їх міжнародного впливу, тому що у світі вже багато людей дивилися на цю частину глобуса як на щось втрачене. Але, поза сумнівом, вони мали величезний вплив на всі радянські народи. По-перше, кримськотатарський національний рух був найактивнішою і найчисленнішою частиною руху за права людини в СРСР. Знаєте, не варто забувати, що першою публікацією руху за права людини була аж ніяк не московська «Хроніка поточних подій», але найпершу московську хроніку була названо на кшталт кримськотатарських хронік, які існували вже не один рік.

— Ви маєте на увазі пронумеровані інформації про події в національному русі, що їх видавали, розмножували і поширювали, ризикуючи життям і свободою, члени численних ініціативних груп кримських татар?

— Так, інформації ініціативних груп. Слід також мати на увазі, що відмінність між ними істотна — кримськотатарські хроніки видавали люди, яких обрали, але московську хроніку видавали люди, яких ніхто не обирав, тобто кримськотатарські ініціативні групи були зародками вже демократичних інститутів, громадянського суспільства, а їхні хроніки — виявом непідцензурної свободи друку, яка була потребувна суспільству.

— Останніми роками світ невпинно змінюється. Змінюється і пострадянський світ. Як ви оцінюєте нинішні політичні процеси в Росії, приміром, адже сьогодні вони там визначаються фактом повернення в президентське крісло Володимира Путіна. Які, на ваш погляд, перспективи цієї країни?

— Я завжди був оптимістом. Хоча мій оптимізм не заходив так далеко. Я пам’ятаю, коли Андрій Амальрік випустив свою книжку «Чи проіснує СРСР до 1984 року» (до речі, в оригіналі вона називалася «Чи проіснує СРСР до 1990 року», тобто він практично вгадав термін життя імперії), то ми й тоді казали: та де там, ми не доживемо до цього часу. Але виявилось, що дожили, і вже живемо давно без цього спрута. Я гадаю, що і в Росії врешті-решт відбудуться зміни. Я гадаю, що Путін свої 6 років не відсидить. Там теж зміни наближаються, інші, можливо, були жорстокішими, на жаль, в Росії ще залишаються сильні шовіністичні настрої. Не хочу образити російський народ, але скажу, що Російська Федерація досі залишилася імперією, її роздирають ті ж самі суперечності, які розшматували і Радянський Союз свого часу, тому, звісно, на неї чекає така ж доля.

— Як би ви спрогнозували розвиток соціально-політичної ситуації в Україні?

— Я передбачаю, що в Україні соціально-політична ситуація зміниться досить скоро, тому що те, що відбувається нині, в жодні ворота не лізе. Розумієте, останній бойкот Європи — це свідчення неприйняття цього режиму світовою спільнотою. Мені може не подобатися програма Тимошенко, але, хоч би там як, вона все одно політичний в’язень.

— Яким ви бачите статус і місце Криму в цьому геополітичному просторі, з урахуванням того, що це споконвічна територія кримських татар, але нині є автономією (в якій більшість населення росіяни за національністю) у складі України?

— Я гадаю, що й теоретично Крим не має бути російською національною автономією, і нехай росіяни, що мешкають у Криму, на мене не ображаються, я не хочу нічого сказати поганого про них як про людей, але не можна забувати, що вони люди приїжджі, кажучи відверто, вони нащадки колонізаторів і вони самі повинні усвідомлювати це. Їх ніхто не виганяє, але й вони повинні подбати про забезпечення прав корінного народу. Тут вже склалося певні підходи, мабуть, Крим буде тримовним, і це й не добре й не погано, така реальність.

— Ви в Нью-Йорку відкривали пам’ятник жертвам депортації...

— Так, відкривав. Він там на околиці міста.

— Чи уявляєте ви аналогічний пам’ятник жертвам депортації в Україні чи в Криму? Яким би ви його спроектували?

— Узяти участь у відкритті такого пам’ятника, звісно, хочу і хочу, аби такі пам’ятники були, адже депортації були у той час звичним явищем, і від них загинуло багато людей, і пам’ятники їм потрібно ставити. Мені хотілося б, аби такі пам’ятники споруджували за пожертви людей, а не держав, це буде справжня пам’ять. Який вони повинні вигляд мати? Я не архітектор, але щодо кримських татар я міг би уявити такий проект пам’ятника: болото, посередині якого стоїть палиця, а на ній прикріплена маленька табличка, на якій написано: «Далеке вислання ув’язнених». І нижче написано, що, коли сюди приїхали перші депортовані, тут було болото, але невдовзі воно перетворилося на квітуче місто Дальверзин. ДВЗ — так раніше позначалася «далека зона вислання», але зараз в Узбекистані це квітуче місто, створене руками депортованих, і це справді пам’ятник їхнім долям, їхнім талантам та їхній праці.