Нафта — мотив війни
Люди в усьому світі запитують: який реальний мотив для війни, що нею адміністрація Буша погрожує Іраку? Щоб тримати під контролем зброю масового знищення? Або це щось більш особисте, акт відплати сина людині, яка намагалася вбити її батька? Або щоб захистити Ізраїль? Або щоб перетворити Близький Схід у більш демократичний регіон, як це стверджують багато провідних діячів в адміністрації Буша? Або, як підозрює дехто, щоб Америка могла захопити у свої руки іракську нафту?
Адміністрація Буша висунула ряд виправдань для своїх планів, хоч у всіх них явно і послідовно наголошувалося на зброї масового знищення. Заступник міністра оборони Пол Вулфовіц говорить про те, щоб зробити Ірак «першою арабською демократичною державою». Багато хто в адміністрації Буша стверджує, що агресивна політика стосовно Іраку може врешті зруйнувати автократичні форми правління на Близькому Сході так само, як, на їхню думку, політика адміністрації Рейгана свого часу зруйнувала радянську «імперію зла».
За межами Америки практично ніхто не вірить цим аргументам. Більшість вважає, що нафта стоїть на початку списку американських мотивів. Якщо тільки раптом не спаде завіса секретності з американських архівів спецслужб, то навряд чи ми знайдемо якісь точні записи найтаємніших думок президента. Більше того, різні посадовці США розставляють у цьому питанні різні пріоритети. Президент Буш, імовірно, концентрується на зброї масового знищення; містер Вулфовіц, можливо, має на меті встановлення демократії. Інші, імовірно, розраховують отримати як винагороду іракську нафту.
Більш корисним, ніж з’ясування американських мотивів, буде питання про те, як США діятимуть після початку війни. У цьому випадку нам немає потреби покладатися на здогадки окремих індивідуумів. Ми можемо дослідити поведінку Америки в аналогічних ситуаціях, що мали місце в її минувшині.
Якщо уважно вивчити історію, то буде важко повірити в те, що США сприятимуть встановленню на Близькому Сході демократії. Нинішній Близький Схід є конструкцією, розробленою згідно з планами США та Європи. Існуючі там деспоти і монархи займають своє місце завдяки махінаціям і потуранню Заходу. Навіть якщо Америка вступить у війну, вимахуючи прапором демократії, її результати, швидше за все, не будуть такими блискучими. Зрештою, ця війна виявиться війною за іракську нафту.
Впродовж усього 20-го століття арабське самовизначення, демократія та економічна реформа були другорядними чинниками відносно нафти. Коли британці заманили арабських вождів, щоб ті воювали на боці Британської імперії у першій світовій війні, араби після закінчення цієї війни не отримали як винагороду суверенітет, однак вони потрапили під подальший британський і французький сюзеренітет.
Щоразу, коли реальна демократія на Близькому Сході починала загрожувати контролю Америки над нафтовими запасами, демократію тут же відсували убік. Прикладом цьому є організований за участі ЦРУ воєнний переворот, під час якого було повалено іранського прем’єр-міністра Моссадика. Моссадик 1951 року провів націоналізацію іранської нафтової промисловості, чим спровокував бойкот Британії на наступний рік, а потім і інтервенцію за підтримки США в 1953 році (під час якої популярного прем’єр-міністра повалили і запроторили до в’язниці).
Аналогічним повчальним випадком є підтримка Заходом воєнного перевороту в Алжирі, організованого під час демократичних виборів, що проводилися на початку 1992 року, коли виникла загроза приходу до влади Ісламського фронту порятунку (ІФП). Коли почало складатися враження, що ІФП переможе, алжирська армія вийшла на сцену, щоб припинити голосування. Західні уряди, на чолі з Францією та за підтримки США, надали моральну та фінансову підтримку алжирським генералам.
Яскравим прикладом є також поведінка Америки в колишній радянській Середній Азії. Багато, що адміністрація Буша робить в цьому регіоні, є демонстрацією того, яким чином вона займатиметься переоблаштуванням Близького Сходу. І в цьому випадку в політиці, яку Америка проводить у Середній Азії, немає нічого й близького до демократії; тут американські нафтові компанії й дипломати, заважаючи одне одному, намагаються укласти вигідні угоди в деспотичному Казахстані, Туркменістані та Узбекистані.
Хороше вікно, через яке можна поглянути на майбутню післявоєнну політику США в Іраку, можна виявити у ключових документах, написаних адміністрацією Буша або для неї до 11 вересня, коли аналіз ситуації на Близькому Сході не був схильний такою мірою до сьогоднішніх страхів. Імовірно, найцікавішим документом є дослідження, озаглавлене «Основні проблеми стратегічної енергетичної політики 21-го століття», яке було здійснене Інститутом державної політики Джеймса Бейкера III при Університеті в Райсі, Техас, а також Радою з міжнародних відносин.
У цьому дослідженні можна чітко виділити два моменти. Ірак є життєво важливою ланкою для забезпечення нафтових потоків з Близького Сходу, оскільки він є другим у світі власником нафтових запасів. У цьому звіті вимальовується дилема, котра полягає в тому, що для забезпечення своєї економічної безпеки Америка має потребу в іракській нафті, але з погляду воєнної безпеки США не може дозволити Саддаму розробляти свої нафтові родовища. Висновки звідси дуже чіткі: США потрібен новий іракський режим, щоб забезпечити свою енергетичну безпеку. У даному дослідженні демократія не згадується жодного разу.
Вивчаючи цей документ, можна також взнати, чим раніше займалися вищі посадовці, такі, як віце-президент Дік Чейні та міністр оборони Дональд Рамсфелд. Обидва вступили до кола осіб, які беруть участь у керівництві країни при президенті Джеральді Форді 1974 року в період арабського нафтового ембарго, під час якого вибухнули величезні економічні потрясіння, що призвело до закінчення президентства Форда. У дослідженні «Основні проблеми стратегічної та енергетичної політики» величезну увагу приділено загрозам подібних негараздів, які можуть виникнути сьогодні. Ембарго 70-х років, очевидно, є чітким моментом, що визначає стратегічне мислення панів Чейні та Рамсфелда.
Адміністрація Буша може вірити, що вона вступає у війну для того, щоб битися за демократію на Близькому Сході. Але підтримка США, яку ті надають демократії, як правило, стає першою жертвою. Як це не сумно, але війна за нафту стане війною, яка ще більше дестабілізує міжнародну політику і завдасть непоправних збитків справжній безпеці США та всьому світу.
Джеффрі Д. САКС, професор економіки. Директор Інституту Землі Колумбійського університету (США)
Продовження теми на стор. "День планети"
