НЕЄВРОПЕЙСЬКI «ДРIБНИЦI»
НЕОБХІДНІСТЬ ЧИ НАДМІРНІСТЬ?
У добу Київської Русі у своїх географічних межах Україну по праву вважали взірцем для Європи. Насамперед стосовно архітектури і системи організації міст. Сьогодні культурна спадщина минулого — мабуть, єдине, чим ми можемо гордитися, загалом і в цілому безнадійно відставши від сучасних тенденцій містобудування й інших аспектів життя городян. Львів, Київ, Чернігів, Кам’янець-Подiльський, як і раніше, радують українських громадян і слугують предметом захоплених заздрощів європейців. Але тільки подекуди... Щодо столиці, то деяких вітчизняних фахівців, зі слів заступника голови Спілки архітекторів Ю. Худякова, останні тенденції у містобудуванні насторожують. Багато хто з архітекторів хоч і визнає те, що центральна частина міста повинна бути поліфункціональною, проте перетворення Хрещатику на «торгову точку» зрозуміти відмовляється.
Тому що основне завдання оригінального центру — надати городянину можливість спілкуватися. Слід було б, на думку окремих фахівців, і більш коректно підходити до питання про зведення нових споруд у центрі — далеко не завжди стилістика «євробудинків» вписується в історичну архітектурну канву. Хоч коректність, зі слів Ю. Худякова, необхідна не тільки в цьому випадку: будь-які перебудови на землі, яка належить городянам, останніми повинні контролюватися.
Неоднозначне й питання зі спорудженням нових пам’ятників. З одного боку, говорить Ю. Худяков, боятися «монументоманії» не варто — нашi історія і культура багатi, і нам є що увічнювати. Лякає, з його слів, відсутність смаку та переважання радянських стереотипів — міське середовище не сприймається як цілісність, і часом зведення нового об’єкта призводить до дисгармонії. Щодо архітектурних пам’ятників — точніше, «новотворів» чи, якщо кому подобається, історичних муляжів, — є деякі знакові об’єкти (наприклад, Успенський собор), відсутність яких, на погляд фахівця, призвела б до неповноцінності ансамблю. Але часом «архітектурна думка» окремих представників професії, зі слів Ю. Худякова, дає їм можливість відновлення таких пам’ятників, як Десятинна церква, — незважаючи навіть на те, що сучасники не можуть упевнено сказати, як же вона насправді виглядала! Судячи з усього, — говорить він, — невміння перейти вулицю на зелене світло належить і до прийняття серйозних містобудівних рішень.
Ще однією прогалиною у менталітеті архітектор називає те, що за наявності справді цікавої спадщини ми не навчилися це показувати іноземцям — через те, що індустрія туризму ще перебуває в зародковому стані. Варто, на його думку, пригадати й про те, що в Європі нема різниці між околицями та центром із погляду обслуговування та естетичних категорій. Але якщо перша відмінність, нехай поки ще далеко не повсюдно, але все ж стирається (за рахунок того, що окремі представники сфери послуг починають розуміти взаємозв’язок «якість послуги — кількість клієнтів»), то останнє питання, на жаль, «важке на підйом» і болюче. Переважно воно стосується необхідності реконструкції «хрущовок», які свого часу вирішили житлову проблему, але на даний момент морально застаріли.
Ще в 1994 році у датському місті Ольборзі шiстсот представників європейських міст схвалили Хартію, в якій розглядаються питання стійкого розвитку на місцевому рівні. Значення концепції полягає в наступному: людство не в змозі знизити темпи виробництва, але воно зобов’язане, заради себе ж, зробити технологічний прогрес більш «чистим». Іншими словами, у містах повинні дотримуватися принципу рівноваги між екологією, виробництвом, соціальним захистом, охороною здоров’я, правильним облаштуванням міського простору.
Україна, намагаючись щосили йти у ногу з часом, Хартію, природно, підписала. І зусиллями 24-х інститутів навіть розробила генеральний план «європейського» варіанта розвитку своєї столиці. Було розставлено й відповідні пріоритети — насамперед, акцент було зроблено на екологічному розвитку територій. Ідеї та завдання генплану — справді грандіозні. Не менш грандіозні й запропоновані до вирішення проблеми.
На сьогоднішній день у столиці експлуатують близько 49 млн. кв. м житла (18 кв. м на одного киянина). Для того, щоб досягнути євростандарту, необхідно збільшити «людиноплощу» хоч би до 27 кв. м, а отже — побудувати ще 26-30 млн. кв. метрів (фактично, ще пів-Києва!) Якщо до цього додати будівлі, без яких не зможе обійтися нове місто, — паркінги, школи, подвоєння довжини лінії метрополітену (із 56 до 110 км), супермаркети, готелі (приблизно на 22 — 25 тисяч місць), два додатковi мости (автомобільний і метро) через Дніпро, музеї... Словом, якщо здійснити все, що передбачено генпланом, то через 18 років столиця повинна збільшитися вдвічі. А за планом, місто мають намір не ущільнювати та робити вищим (норма не будувати вище Софійського собору залишається аксіомою), а «наступати» на передмістя (згадуючи нещодавній конфлікт столичної адміністрації та Київської обласної стосовно перетворення Києва на мегаполіс за рахунок міст-супутників, уже сьогодні можна передбачити можливі проблеми реалізації проекту).
Не зупиняючись на деталях адміністративно-вотчинних та фінансових проблем здійснення проекту, повернемося до євростандартів. Передбачається, що до 2020 року планування Києва нагадуватиме лондонське, мадридське чи паризьке — наростати за принципом деревних кілець — де збережеться так званий оригінальний центр, а частину функцій старого міста перенесуть на околиці. Цілком резонне запитання — звідки брати вельми чималі гроші — схоже, з порядку денного вже зняли: голова «Генплану» В. Чекмарьов зазначив, що столичний мер «пообіцяв докласти всіх зусиль для того, щоб фінансування здійснювалося безпосередньо адміністрацією». У здійсненні широких розмахів Сан Санича сумніватися не випадає — життєвого кредо «если я чего решил...» мер дотримується беззастережно. Безсумнівно й те, що статус Києва передбачає його постійне облагороджування. І все ж деякі моменти вимагають пояснень. Наприклад, поки створюється таке враження, що європейський стандарт вищезазначеної «людиноплощі» отримають шляхом простої математичної операції: поділом кількості киян на передбачуваний генпланом метраж. Адже далеко не для кожної із 200 тис. 666 сімей, які стоять у черзі на квартиру, житло передбачене безкоштовно. Але навіть це всього лише деталь. Головне ж запитання — чи братимуть участь у прийнятті серйозних містобудівних рішень городяни (принаймні професійна частина громадськості), залишається поки відкритим. У Швейцарії, наприклад, питання про спорудження навіть найпримітивнішого фонтана вирішується на загальноміському референдумі. Поки ж в Україні вплив громадськості на реконструкційні процеси зведено до нуля, — зауважує Ю. Худяков.
Тим часом фахівці проектних організацій рекомендують керівникам на місцях займатися розробкою своїх генпланів, оскільки хаотичний розвиток міського організму неприпустимий. І, за твердженням експертів, близько 30% українських міст із пріоритетними питаннями у контексті стабільного розвитку вже визначилися. Щоправда, переважно ці концепції мають тільки декларативний характер і більш конкретними деталями не підкріплені.
ГРОШІ НЕ ПАХНУТЬ. ПАХНУТЬ ВІДХОДИ
Сміттєві звалища, судячи з усього, у нашій країні створюють «за натхненням». За оцінками фахівців, в Україні нараховується як мінімум 700 несанкціонованих «сховищ», на які припадає від 6 до 18% загальної емісії шкідливих речовин в атмосферу. Контролювати цей процес поки не вдається: розставити усюди інспекторів просто нереально. Єдиний у державі «зразково-показовий» полігон функціонує тільки в районі столиці. Там усе за наукою: «тіло» звалища розташовується не на площині, а у земній щілині, а вологонепроникний матеріал не дозволяє продуктам розкладу проникати у підземні води. Причому закордонні «інспектори», які оглядали полігон, захоплено відзначили, що «до такого» методу вони самі не додумалися. У планах столичних «сміттєзнавців» — комп’ютеризувати процес привезення відходів, що дозволить планувати подальшу життєдіяльність полігона. Кожну машину зi сміттям буде забезпечено чіпом з інформацією про «власника» сміття та реальну кількість привезеного — раніше відходи рахували об’ємом, а це, залежно від їхнього виду, могли бути і 180, і 250 кг.
Якийсь час екологи «били на сполох» стосовно невиконання норми навіть для потреб столиці — один сміттєспалювальний завод на 150 тисяч населення. Зі слів начальника відділу планування і управління сектором відходів Олександра Ващинського, це нормативи глибокої давнини, а спалення — серйозний викид у атмосферу. Річ у тому що в розвинених країнах сміття намагаються переробляти, причому близько половини з непотрібного може послугувати повторно. Між іншим, бізнес з переробки відходів досить «привабливий» — його рентабельність становить 15 — 20%. На Заході європейські переробні підприємства переважно створюються за полівалентним принципом. Наприклад, якщо сьогодні перероблений пластик не приніс прибутку, то забезпечить прибуток жерсть, що отримала «друге життя» в сусідньому цеху. Для українських бізнесменів, які бажають взятися за подібну справу, методи непрямого рахунку прибутків — поки ще порожній звук.
Чимало проблем як бізнесменам, так і екологічній ситуації загалом, створюють… вітчизняні законодавці. Тобто закони, що регулюють питання переробки відходів, взагалі-то пишуться. Однак традиційна приписка: «порядок реалізації визначити Кабінету Міністрів у nn-ий термін» — звичайно призводить до того, що набуття законом чинності затягується через нібито меншу, порівняно з іншими, його важливість на невизначений час. Бувають і ситуації іншого роду — виходить постанова уряду, що посилює вимоги до збирачів кольорового металу. Непоганий, загалом, документ і, головне, в українських реаліях вельми актуальний. Однак робота збирачів та переробників консервних банок згідно з формулюваннями постанови прирівнювалася до роботи пунктів прийому кольорових металів — відповідно, у підприємств, які намагаються і заробити, і допомогти країні вирішити «сміттєву» проблему, відпадає будь-яке бажання займатися подібними речами.
Певним чином посприяти вирішенню питання з відходами змогло б роздiльне збирання сміття — грубо кажучи, розкладання органіки та неорганіки до різних пакетів. Що, до речі, дозволить не тільки підвищити екологічну безпеку, але й врятувати ресурсну цінність самих відходів. Проте найчастіше як в індивідуальному випадку, так і на рівні держави впровадження роздiльного збирання зводиться до риторики: «мені що, на шестиметровій кухні тримати дванадцять відер?»
Загалом відсутність цивілізованої системи сміттєзбирання, на думку О. Ващинського, в Україні часто пояснюється двома чинниками. З одного боку, існує нерозуміння того, що подібна недбалість потенційно здатна викликати екологічні катастрофи. З другого — екопитання на регіональному рівні не вирішуються за вже «класичною» причиною: коли необхідно віддати перевагу фінансуванню якої-небудь «акції», виграє, що цілком зрозуміло, соціальна сфера.
ДАІ — ПРО «КНОПКИ», ПАНДУСИ ТА БРОМ
Судячи з усього, описана класиком проблема двох головних бід Росії актуальна і для нашої держави. На жаль, через незадовільний стан доріг «у дурнях» залишаються саме водії — у кожний третiй ДТП країни, як свідчать офіційні звіти, супроводжуючою причиною послугувала якість (точніше, її відсутність) дорожнього покриття. Крім того, запорука безпеки на дорозі — це не тільки наявність добре покладеного асфальту, але й, наприклад, стан розмітки чи наявність світлофорів. Інспектори ДАІ у квітні-травні нинішнього року провели всеукраїнський рейд, який показав, що експлуатаційний стан доріг залишає бажати кращого: наприклад, у деяких областях із недоліками близько 80% доріг і вулиць, не вистачає 40% дорожніх знаків та 60% світлофорних об’єктів, у 70-ти відсотках випадків відсутня розмітка. ДАІшне начальство вважає великим кроком уперед хоч би те, що після закінчення зимового періоду практично скрізь в Україні проводиться обов’язковий ямний ремонт — ще років зо два тому була відсутня навіть ця «традиція». Сучасні світлофорні об’єкти (вартість одного з яких, до речі, варіюється у межах 3—7 тисяч у. о.) та навіть автоматичну систему управління вищезгаданими зміг дозволити собі тільки Київ — це й діагностика з подачею сигналу про перегорання в якому-небудь світлофорі лампочки, і збільшення часу горіння певного кольору в «пікові» години чи для «розсмоктування» пробок. Але «наївні» запитання кореспондента про те, коли хоч би у столиці з’являться велосипедні доріжки чи пандуси для інвалідів (звичайна за європейськими мірками річ, а у деяких країнах у велосипедистів є навіть «власні» світлофори), сприймаються київськими працівниками ДАІ зі співчутливим сміхом. Як мінімум, говорить начальник відділу з контролю за перевезеннями небезпечних вантажів та станом доріг ДАІ Костянтин Шаповал, не заважало б замість традиційної розмітки (центральної та бічної) всі українські дороги забезпечити спеціальними «кнопками», які відбивають світло, — вони набагато довговічніші та помітніші у темряві. ДАІ з власної ініціативи перевірила їхню ефективність на деяких ділянках трас. Але навіть елементарне для України залишається розкішшю — «кнопка» «тягне» на сім доларів, а на прямій трасі їх необхідно розташовувати з періодичністю в 20 метрів.
Загалом створюється замкнене коло. ДАІ, з одного боку, з розумінням ставиться до «зубожілих» дорожніх організацій, але вважала б за краще побачити поліпшення на українських дорогах, останні грішать на «дірки» у бюджеті (за розрахунками шляховиків, було б непогано отримувати, як у 1998-му році, еквівалент $660 млн., тоді як минулого року на фінансування галузі збиралися виділити тільки третю частину). Водії (які, до речі, платять дорожній збір, а з врахуванням їхньої кількості сума виходить вельми чимала), «підстрибуючи» на черговій вибоїні, нецензурно згадують і перших, і других.
Перших, до речі, вже швидше за звичкою — за ту колишню неприємну звичку ховати прилади визначення швидкості «у кущах» та невинно натякати на «відкупні». Проте нові правила істотно обмежили права ДАІ, оскільки тепер усі штрафні санкції стягуються через суд, а не безпосередньо на місці порушення. Між іншим, цю норму сама ДАІ демократичною не вважає. Невміння пішоходів, скажімо так, ходити на зелене світло, а водіїв — стояти на червоне — проблема не тільки України. Але у тій же сусідній Польщі досить незначна провина водія обійдеться останньому в третину середньостатистичної зарплати. А у нас «смішний» розмір штрафів і те, що часто до дорожніх порушників у судів «не доходять руки», призводить до безкарності. Не так давно, — говорить К. Шаповал, — працівнику ДАІ довелося, згідно з новими мірками, відпустити «з миром» водія машини з… «лисою» гумою. У результаті машина перекинулася, і вміст контейнера (бром) розлився на трасу.
До речі, останнім часом використання «приладу в кущах» у нас не заохочується (принаймні так стверджують самі працівники ДАІ). На відміну від європейських країн, де ця практика вважається цілком природною.
Однак повернемося до головного. Загалом, що стосується питання якості вітчизняних автомагістралей та вулиць, з Європою у нас один тільки «збіг»: і там, і тут згідно із законом організацією дорожнього руху займаються місцеві органи влади. Однак «місцеві» на зауваження працівників ДАІ «коли почнемо виконувати норми Закону про дорожній рух?» часто парирують: «після того як виконаємо законодавчі норми про погашення заборгованості з пенсій». Їхню правоту ДАІ доводиться визнати.
ОЗЕЛЕНЕННЯ: КОЖНОМУ КИЯНИНОВІ ПО АЛЕЇ
Напевно, єдиний аспект, в якому частина українців, а саме — столичні жителі, ухитрилися обігнати Європу, — це площа зелених насаджень, що припадають на одну людину. Тільки площа вуличних насаджень загального користування (зелень парків, скверів, бульварів) у перерахунку на одного киянина становить понад 20 м. кв. З урахуванням рослинності, що належить різним відомчим установам та приватному сектору, цей показник зросте в чотири рази. А якщо додати до даних цифр 56 тис. гектарів насаджень трьох лісопаркових підприємств (Конча- Заспа, Святошино і Дарниця), вийде, що на кожного зі столичних жителів «працює» 200 кв. м. зелені. А європейський житель у цьому відношенні «більш бідний»: на його душу припадає всього 10—15 кв. м. насаджень. Значення зелені для життя міста важко переоцінити. Це і зниження шуму, і осідання пилюки, і стерилізація повітря — згідно з дослідженнями, одна 50-річна тополя продукує стільки ж свіжого повітря, скільки 8 кондиціонерів-очищувачів. До речі, стерильне повітря (за стандартом, це 60— 200 мікробів на кубометр) можна знайти не тільки в хірургічному відділенні, але й у набагато більш приємному місці — всього лише заглибившись у паркову алею на 10 метрів.
Загалом життя столичного озеленювального підприємства орієнтоване головним чином на те, щоб співіснування жителів Києва та «зелених друзів» людини було якнайприємнішим: як і все живе, дерева мають властивість старіти, отже, ламатися і падати, ушкоджуючи лінії електропередач, а часом — і самих громадян. Тому працівники «Зеленбуду» постійно інспектують столичні насадження, і там, де треба, здійснюють прорідження. Також у «Зеленбуді» постійно чергує аварійна служба — бригада бензопильників і верхолазів, готових у будь-який момент виїхати та навести порядок. Часто, до речі, такі акції не відбуваються «безболісно»: громадяни, які не розуміють того, що часом «зняти» дерево просто необхідно, звинувачують озеленювачів… у невиправданому втручанні у звичний пейзаж. Тим часом, для того щоб прибрати з «насидженого місця» здорове дерево, справді, необхідно попрацювати: по-перше, виразно і переконливо описати, для яких цілей, по-друге, отримати на це «добро» чиновників трьох інстанцій. Крім цього, на кожне передчасно померле дерево видається так звана «відновна вартість» — 60 грн. (дерево, товщиною в 30 см.) для посадки нового в іншому місці. Щоправда, реальна сума висадки одного дерева дещо інша — близько п’ятисот грн. Загалом, як відзначив генеральний директор комунального об’єднання «Зеленбуд» Петро Яворовський, щорічна кількість нових насаджень перевищує зрубані вдесятеро. І займаються озелененням працівники цієї організації, навіть незважаючи на недофінансування, — «Зеленбуд» отримує тільки 30% необхідного. На щастя, у столиці повним ходом ведеться будівництво житлових будинків, озеленювати територію навколо яких запрошують цю організацію. Приносить такий «підробіток» 9% від загальної вартості будівельного об’єкта.
Але якщо столичні озеленювачі з покладеними на них функціями продовжують справлятися, то на території України подібну структуру навіть не знайти — регіональні озеленювальні структури часто підкоряються… ритуальним службам, а гроші на їх утримання передбачаються вельми рідко. «Завдяки» такій неувазі, у регіонах часті нещасні випадки. Наприклад, не так давно у Житомирі гілкою, що раптово відвалилася зі «старезного» дерева, накрило цілу сім’ю. Мати сімейства декілька місяців пролежала у лікарні. Винних так і не знайшли.
ДИХАТИ МОЖНА. ПИТИ — НЕБАЖАНО
«Подумайте, що ми їмо, що ми п’ємо, що ми…» — запитує у телеглядачів героїня реклами, що пропагує черговий натуральний напій. Її стурбованість не даремна — сонце, повітря і, особливо, вода вже давно перестали бути кращими друзями громадян нашої країни.
Вітчизняні екологи, щоправда, відзначили зменшення обсягів забруднення повітря стаціонарними джерелами: за період із 96-го по 2000-й рік викиди скоротилися на 16,9%. Причина очевидна — «простій» підприємств, які раніше працювали на повну потужність. Водночас, «у зв’язку з деяким пожвавленням в економіці», а також за рахунок погіршення паливного балансу (збільшення частки вугілля і мазуту, що спалюється на підприємствах), з позаминулого року «крива» викидів знову поповзла вгору, а Донецько-Придніпровський регіон продукує 86% від обсягу. Але лідерство із забруднення зберігається за автотранспортом, на частку якого припадає 33% загального числа викидів. І справа, насамперед, не в тому, що все більша кількість співвітчизників стає багатою та обзаводиться власним засобом пересування. Головна проблема — Україна перетворилася на кладовище відпрацьованих ресурсів старенької Європи, яка вельми вдало вирішила для себе проблему їхньої утилізації. А загалом коефіцієнт зношення основних фондів усіх видів транспорту становить 51%.
Як зазначає заступник глави Ради з вивчення продуктивних сил України Богдан Данилишин, частина відносно екологічно чистих територій України становить тільки 7% загальної земельної площі, умовно чистих, що характеризуються більш-менш нормальними умовами для мешкання — приблизно 8%. Доктор економічних наук також зазначає, що інвестиції у природоохоронне будівництво практично припинено, у загальному обсязі капіталовкладень частина природоохоронних не перевищує 1,2%, а фінансування екологічної діяльності на рівні держави продовжує здійснюватися за радянським «залишковим принципом» — із 98-го до 2000-го року бюджетні асигнування скоротилися з 0,21% до 0,18% усіх витрат.
Але якщо у наведених цифрах для більшості масштаби екопроблем України не стали більш зрозумілими і більш відчутними, то таку складову екологічної безпеки, як вода, напевно, може оцінити кожен. Говорити, що вода в Україні якісна і, тим більше, порівнювати її з якими- небудь європейськими нормами, не наважуються навіть фахівці. Країні відомі директиви Євросоюзу та рекомендації ВОЗ, існують вітчизняні норми САНПІН, за якими можна оцінювати властивості води. Згідно з останніми, у воді потрібно інспектувати наявність 1300 можливих інгредієнтів, але ця норма для виконання нереальна. У Європі користуються шкалою на 60 складових, у нас — на 28. І на сьогоднішній день, як зазначив начальник управління реформування і розвитку водопровідно-каналізаційного господарства Олександр Мільнер, понад половину підземних вод навіть за нашою «урізаною» шкалою не відповідає стандарту якості. Щоправда, переважно «завдяки» не антропогенним, а геологічним чинникам. У будь-якому випадку, це відбивається на смакових характеристиках води. Тобто така вода вважається безпечною до використання. Щоправда, тут існує один нюанс — під «безпекою» розуміється неможливість отруїтися цією водою за незначної кількості випадків вживання. Але у випадку довгострокового прийому, за якого, відповідно, відбувається накопичення певних речовин в організмі, за твердженням фахівців, ступінь ризику значно підвищується.
У принципі, незадовільні органолептичні показники води — річ поправна. Якби система очищення перед безпосередньою подачею в будинки відповідала нормам. Але, зі слів О. Мільнера, сьогодні більшість підприємств не може дозволити собі не тільки удосконалювати технології очищення, але навіть часто і дотримуватися нинішньої. А вирішення водної проблеми, як часто буває, зводиться до пошуку «простого» виходу — в результаті 56% українських міст почали отримувати воду за графіком. Ось тільки виходом це навряд чи можна назвати: економія витрат зводиться нанівець, оскільки більшість жителів спочатку набирають воду у різноманітний посуд, а потім, у момент подачі нової порції в труби, невикористане просто виливають. Крім того, з таким підходом до «економії» навіть проведене, нехай так-сяк, очищення води на станціях також втрачає сенс: труба між двома подачами встигає пересохнути, і до наступного подання води все, що залишилося на її стінках, під великим натиском змивається.
На сьогоднішній день загальний борг громадян і підприємств житлово-комунальному господарству становить близько 8 млрд. грн. Відповідно, зі слів О. Мільнера, самі комунальники мають у своєму розпорядженні тільки суми, які можуть покрити власну заборгованість — водоочисним станціям, наприклад, не вистачає грошей навіть на реагенти. Загалом, одні чесно розраховуються, інші не платять, оскільки не бажає платити за комунальні послуги сусід, інші посилаються на відсутність грошей. А «бідні» комунальники погіршують якість послуг, що надаються як першим, так і другим, посилаючись до того ж на невідповідність нинішньої вартості квартплати та енерговитрат. При цьому про заміну енерговитратних фондів не йдеться взагалі. Через причину, що вже добряче набила оскому, — відсутність «зайвих» коштів.
