Одна жінка, п’ять життів

Іноді моє життя в Америці здається таким далеким, неначе все це трапилося з кимось іншим. І раптом виникає якесь нагадування про те життя — електронний лист, телефонний дзвінок, давній приятель, якому ніде зупинитися у Києві, — і я усвідомлюю, що той юнак, який розпочав досліджувати Голодомор у Гарварді та Вашингтоні у вісімдесятих, був насправді я…

Цього разу це був телефонний дзвінок. Євгенія Сакевич-Даллас приїхала до Києва з презентацією своєї книги «Одна жінка, п’ять життів» (українською вона вийшла під заголовком «…Не вмирає душа наша. Доля сироти з українського Голодомору»). Телеканал УТ-1 знімав про неї документальний фільм і запросив її для інтерв’ю. Наступного дня співробітники каналу влаштували для мене зустріч із цією милою пані, у якої 15 років тому брали інтерв’ю для сенатської Комісії з українського Голодомору. Інтерв’ю проводили похапцем, й інформації у ньому виявилося відносно мало. Інтерв’юер явно поспішав опитати якнайбільше людей і не давав їм достатньо часу, щоб вони могли пригадати про дуже давні події. Леонід Геретц, сьогодні викладач у Коннектикуті, який брав перше інтерв’ю для нашого проекту усної історії, був справжнім генієм у цьому. Його наступник, на жаль, — ні, і місіс Даллас явно жалкувала, що багато чого не змогла розповісти. Коли комісія виконала своє завдання і пішла у небуття, ми зустрілися з нею на черговій річниці Голодомору і, за її словами, я наштовхнув її на думку записати все те, що залишилося за рамками інтерв’ю. Як історик, я не міг вчинити інакше. Інтерв’ю — завжди лише слабка заміна мемуарам, це просто максимум того, що ми можемо «витягти» з людини, яка в іншому випадку не писала б мемуари. Хоч як інтерв’ю, так і мемуари, — дещо обмежене історичне джерело, всупереч канонам радянської історіографії, на яких виросли тутешні історії, єдино авторитетних історичних джерел узагалі не існує. Історик повинен порівняти ВСІ джерела і спробувати зрозуміти, що сталося і чому. І в цій головоломці мемуари можуть дати нам такі цінні підказки, яких ніколи не знайдеш у сухих документах, складених таким собі клерком у розрахунку потрафити начальству.

Згадувати про те, що завдає болю, — для цього потрібна чимала хоробрість. Євгенія Даллас — хоробра жінка. Зрештою, дуже боляче згадувати про те, як тебе зґвалтували в 10-11 років, зовсім ще дитиною. Вона народилася в чудовому світі українського селянства двадцятих років, коли у тутешніх землеробів було те, про що селяни в інших країнах могли тільки мріяти: найкраща і найродючіша земля, і їх залишили більш-менш у спокої, давши їм можливість перетворити її на свій власний ріг достатку. Насправді вона навіть не знає точної дати свого народження. Її батьки настільки раділи появі маленької принцеси після численних синів, що, як тут кажуть, навіть кури ходили п’яні, і сільський священик забув зареєструвати її народження. Потім почалося розкуркулення, і вона втратила батьків, які завинили тим, що дуже добре обробляли свою землю; далі — бездомність, поневіряння разом із братами, притулки для бездомних; Друга світова, примусові роботи у Німеччині; і нарешті, зі стійкістю, яку я спостерігав у багатьох українцях, вона твердо стала на ноги, спершу як манекенниця, а потім — кохана дружина.

Поживши у багатьох країнах і будучи вимушеною вивчити стільки мов, вона прекрасно розуміє, що насправді не знає жодної, але її чуття на слова очевидне як в українській, так і в англійській. Що ще більш важливе — читаючи її книгу, відчуваєш, що написання її було своєрідною терапією як для неї самої, травмованої своїм минулим, так і для всього її покоління, покаліченого тими самими подіями і, в широкому розумінні, для всього її народу. Народу, який я назвав постгеноцидним суспільством, у якому одномоментні політичні реалії часто заважають робити те, що справді необхідне для протистояння викликам часу.

Вона сказала мені, що, напевно, закінчила те, що розпочав я. З усією повагою дозволю собі не погодитися. Вона почала те, що закінчити повинен її народ, щоб вилікувати біль, завданий старими ранами. Нехай для свого покоління і для подальших вона стане прикладом процесу зцілення, через який рано чи пізно повинен пройти український народ. Шлях буде довгим і болючим, але він необхідний.