Перехідний вік

30 квітня нью-йоркський «Фрідом Хаус» опублікував доповідь «Свобода преси-2003: огляд незалежності ЗМІ», де йдеться, що з 2002 року в усьому світі ситуація зі свободою преси значно погіршилася, частково внаслідок політичних і воєнних конфліктів та зростання кількості урядових обмежень, накладених на незалежні видання. Серед найсерйозніших змін згадується значний регрес у сфері свободи преси в Росії, Україні і Венесуелі.

У звіті йдеться: «Рейтинг України змінився з «частково вільного» на «невільний» через державну цензуру на телебаченні, тривалі переслідування і закриття незалежних ЗМІ та нездатність влади належно розслідувати напади на журналістів. Стаття 34 Конституції і Закону про ЗМІ 1991 року гарантує свободу слова і преси, але журналісти не можуть користуватися цими правами на практиці. Офіційний вплив і фактична цензура поширені повсюдно... Європейський інститут мас-медіа повідомив, що державний телеканал УТ-1 під час парламентської кампанії 2002 року явно віддавав перевагу правлячій партії. Опозиційні ЗМІ зазнають переслідувань у різній формі: податкові перевірки, інспекції, виборче застосування регулювання ЗМІ. З 2001 року наклеп перестав бути кримінальним злочином, проте політично мотивовані судові позови повсюдно поширені, журналісти часто стають жертвами фізичних нападів, погроз убивством і вбивств унаслідок своєї діяльності. У березні 2002 «Репортери без кордонів» відзначили, що протягом останніх чотирьох років 10 журналістів померли при підозрілих обставинах, а 41 отримав серйозні травми внаслідок нападу... Вбивство журналіста Георгія Гонгадзе також не розслідуване. Хоч друковані й ефірні ЗМІ здебільшого знаходяться у приватних руках, держава зберігає контроль над центрами друку і розповсюдження».

У щорічній доповіді про стан свободи преси у більш ніж 150 країнах, складеній міжнародним секретаріатом організації «Репортери без кордонів», про Україну сказано таке: «Незважаючи на обіцянки уряду Раді Європи, у 2002 році становище зі свободою преси погіршилося у зв’язку з політичною цензурою, фізичними нападами на журналістів і безкарністю злочинів проти них. Фізичне насильство проти журналістів істотно зросло у 2002 році, особливо в провінції. Жодне розслідування вбивства або зникнення журналістів не було закінчене, а високопоставлені чиновники, причетні до подібних злочинів, насолоджуються цілковитою безкарністю. Реформу судової системи, покликану зробити її незалежною від влади, також не завершено. Порушення права громадськості на інформацію почастішали під час парламентських виборів 31 березня 2002. Рада Європи й ОБСЄ висловили жаль стосовно незбалансованого висвітлення у ЗМІ партійних платформ...» Обидва звіти процитовано за текстом «Української доповіді» № 38, розміщеної на інтернет-сайті www.ArtUkraine.com.

Звичайно, було б перебільшенням сказати, що українська преса взагалі не вільна — в іншому випадку деякі з моїх колонок не могли б бути опубліковані. Ніхто ніколи не загрожував мені, у мене не виникало жодних проблем через те, що я пишу. Проте кількість журналістів, яких вбивають, переслідують, яким погрожують, збільшилася, і проблема тісно пов’язана з офіційно оголошеним європейським вибором України. Більш того, мало хто так відданий справі вільної, демократичної, європейської України, як Адріан Каратницький, президент «Фрідом Хауса», з яким я товаришую вже років двадцять. Можу собі уявити, з яким смутком і болем він підписувався під зміною статусу свободи преси в Україні з «частково вільного» на «невільний», що було єдиним способом висловити заклопотаність явним погіршенням ситуації, про яке не промовчала б жодна совісна людина.

У чому корінь проблеми і що можна зробити? Жорстока правда полягає у тому, що завжди і скрізь політика неминуче приваблює людей, які люблять владу заради влади, так само як, наприклад, робота у силових органах приваблює садистів, оскільки дає їм можливість задовольняти свої інстинкти в соціально прийнятній формі, а целібат священнослужителів приваблює тих, чиї плотські інтереси спрямовані швидше на юнаків, ніж на дівчат. Ці проблеми неможливо вирішити раз і назавжди у нашому недосконалому світі: вони завжди будуть із нами, як Ісус із Назарета одного разу сказав про бідних. Що ж нам робити з цими вічними патологіями, які ми не в змозі вилікувати?

Що стосується політиків, ми, звісно, можемо голосувати проти тих, хто робить те, що нам не подобається, але у більшості людей немає можливості взнати своїх обранців досить добре для того, щоб знати, на яке саме шахрайство вони здатні... Проблема не стільки у тому, як нам запобігти їхньому приходу до влади, скільки у тому, як не дати їм робити те, що негативно позначиться на всіх, крім, можливо, них самих.

По-перше, слід розглянути, які важелі застосовує певний політик, щоб не люди не дізналися, який він негідник. У сучасній американській історії президент Ніксон, у якого були вороги, безуспішно намагався використати державну податкову адміністрацію і ФБР в особистих цілях, а в 1971 роцi створив групу так званих водопровідників, щоб запобігти витоку інформації, яку він вважав «незручною», а також для іншої незаконної діяльності. Ці зловживання позбавили його президентських повноважень через усього рік після переконливої перемоги на перевиборах 1972 року. Мої улюблені Сполучені Штати, попри всі їхні очевидні помилки і теперішню поведінку, яку ще один негідник при владі, Сталін, назвав би «запамороченням від успіхів», загалом успішно справлялися зі зловживаннями. Принаймні зі зловживаннями найочевидніших негідників, які завжди прагнули і прагнутимуть до влади.

Тут ці важелі настільки очевидні, що «темники» мають велику силу. Загрози перевірок, рішення передати частоту мовлення тому, хто володіє зв’язками, а не тому, хто підтримав «неправильного» кандидата на попередніх виборах, навіть насильство, що здійснюється в ситуації, у якій кримінальне розслідування може зупинити той, чиїм інтересам воно суперечить, — усе це завдяки існуванню системи, у якій люди практично вимушені порушувати закони, і теоретично за кожним є якась провина. Боротьба з цим пережитком корумпованого радянського суспільства вимагатиме часу, багатьох кроків, а також постійного тиску на негідників при владі як зсередини, так і зовні. Можливо, саме тому період, який переживають сьогодні Україна й інші посткомуністичні країни, називають перехідним. Цей перехід потребує часу і невпинних зусиль усіх нас, усіх, хто хоче, щоб Україна стала такою, якою їй слід стати.