...Пiсля колгоспу

— На жаль, потрібно визнати, що, попри очевидне зниження масштабів бідності 2002 року, майже чверть населення все ще живе в злиднях. При цьому зростання прибутків найбіднiших не встигає за середніми в країні показниками — прибутки 20% найбіднiших наших співвітчизників за останні 4 роки виросли лише на 4,7%, прибутки 20% найбіднiших (з населення, охопленого обстеженням, яке, в принципі, не може охопити дійсно багатих) — на 12,4%.

— А хто ж потрапив до групи найбільш уразливих?

— Найуразливіші групи — це багатодітні родини, пенсіонери та інваліди, сільське населення. Серед родин з п’ятьма дітьми — 93% бідних, з трьома дітьми — 50%, з двома — 34 %. Це — найскладніша проблема. Захист від бiдностi пенсіонерів та інвалідів потребує, передусім, підвищення пенсій і грошових допомог, і, хоч як це дивно звучить для багатьох, набагато легше досягається. У принципі, економічне зростання в поєднанні з детінізацією економіки, випереджальним зростанням заробітної платні та пенсійною реформою забезпечить досягнення цієї мети. Ця проблема головним чином економічна.

— А як справа з дітьми iз бідних родин?

— Попри те, що за останні 10 років кількість випускників вищих навчальних закладів виросла на 40%, це в дуже малій мірі вплинуло на становище дітей із багатодітних родин і багатьох сільських дітей. Отримання конкурентної освіти для них занадто утруднене, оскільки воно все більше й більше потребує грошей. А саме вища освіта є сьогодні найнадійнішою страховкою від злиднів — її наявність хоча б у одного члена родини в 2,5 разу знижує ризик бідності. Вища освіта, хоча й не гарантує роботи за фахом, загалом забезпечує кращу роботу й відповідно більш високі прибутки. Тому недоступність доброї освіти (не обов’язково вищої, але неодмінно конкурентної) прирікає дітей з бідних родин на майбутню неконкурентоспроможність на ринку праці, і вони стають кандидатами на «застійну бiднiсть».

— Сьогодні багато говорять про зубожіння українського села, чи стосуються «застійна бiднiсть» сільських мешканців?

— За 1999—2002 роки рівень бiдностi у великих містах знизився більше, аніж на третину, в малих містах — приблизно на 9%, а ось у сільській місцевості відчутного прогресу не спостерігається, хоча оцінки сільським населенням свого матеріального становища є більш оптимістичними, ніж міського.

Звичайно, сільські мешканці не голодують, але вони не мають навіть тих скромних благ, які доступні сьогодні мешканцям міст. Я маю на увазі мінімальний комфорт житла, умови праці, доступність медичної допомоги та освіти. Тому ми говоримо про те, що сільські мешканці страждають головним чином від відсутності можливостей. Навіть якщо в них є гроші, вони не можуть забезпечити нормальні, за сьогоднішніми українськими стандартами, умови життя.

Сьогодні дуже поширена в селі зайнятість в особистому підсобному господарстві. Пов’язане це в значній мірі з тим, що сьогодні це — чи не єдина можливість виживання для багатьох сільських (а часто й міських) мешканців. Але низька продуктивність праці, недоступність сучасних технологій і якісного посівного матеріалу прирікає ці виробництва на низьку прибутковість. Сільське господарство в Україні концентрує 25 % зайнятих, а, наприклад, у Канаді, країні з дуже потужним аграрним сектором, цей показник становить 2,5%. Вивільнення людей від «натурального» сільського господарювання, розширення доступу до кредитів, професійної перепідготовки, до недорогої, але доволі ефективної техніки та інших економічних активів, разом зі зростанням продуктивності та диверсифікації дрібних фермерських господарств дозволить збільшити продуктивність та прискорити економічне зростання для всієї країни.

Але тут виникає небезпека сільського безробіття. І знову проблема — активізація однієї частини працездатного населення за рахунок приречення на злидні іншої. Жорсткий закон «твої злидні — твої проблеми», «крутися, не сподівайся на дармову допомогу». Поділ на престижний дитячий садок, школу, освіту, «елітне» житло — невід’ємні атрибути ринку. Проте країна, яка не здолала масові злидні, ніколи не стане повноправним членом європейського та міжнародного співтовариства й ніколи не зможе жити в соціально та етично здоровій атмосфері. Турбота, соціальний захист слабких, співчуття до людини, скривдженої життям, допомога, хоча б шанс «вилізти» зі злиднів — має стати однією з головних спільних турбот у нашому суспільстві — і для багатих, і для незаможних.

Переглядом стратегії розвитку світу та макроекономічних показників із погляду поліпшення якості життя для незаможних стали Цілі розвитку тисячоліття, розроблені ООН і прийняті 189 державами на Саміті тисячоліття 2000 року. Подолання злиднів — ключове завдання, до розв’язку якого залучаються незаможні й багаті держави для спільних скоординованих зусиль. Цілі, які мають конкретні статистичні індикатори та показники прогресу, зрозумілу і суспільну природу, стають інструментом реального контролю дій урядів із боку громадянського суспільства. Вони стають серйозним аргументом у політичній суперечці, дають можливість оцінювати дії влади, а міжнародному співтовариству не підтримувати уряди, які не роблять конкретних кроків щодо подолання злиднів.

Досягнення Цілей розвитку тисячоліття — основний пріоритет всієї системи ООН на глобальному та національному рівнях. У час 58-ої сесії Генеральної асамблеї ООН Президент України Леонід Кучма вручив Генеральному секретареві ООН Кофі Аннану перший Звіт України з Цілей розвитку тисячоліття, підготований Міністерством економіки і з питань європейської інтеграції України за участю експертів Програми розвитку ООН в Україні. Передбачається, що він стане підвалиною для широкої дискусії в суспільстві на національному та місцевих рівнях.

— Що може зробити громадянське суспільство в подоланні «застійних злиднів» і розширенні «соціального діапазону» економічного зростання?

— На жаль, ми ще не враховуємо можливостей громадянського суспільства, позаурядових організацій і об’єднань мешканців. Недержавні організації мають вести жорсткий контроль над витратами на соціальні потреби на муніципальному рівні, мають допомагати тим, кому важко зі злиденності вибратися самостійно. Україна підписала Цілі розвитку тисячоліття, тим самим, зобов’язуючись викоренити крайню та знизити відносну бідність наполовину до 2015 року, знизити материнську та дитячу смертність, зупинити епідемію ВІЛ/СНІД і туберкульозу, полегшити доступ до освіти, до базового медичного обслуговування, вирішити низку екологічних проблем. Все це сьогодні включається Міністерством економіки та європейської інтеграції до стратегічних документів уряду, а на місцевому рівні — до планів розвитку областей. Подолання злиднів щодо прибутків поступово має змінитися подоланням злиденності щодо можливостей. І це має стати пріоритетом для громадянського суспільства і місцевих громад. Навряд чи найближчим часом держава займеться цим питанням. Якщо в маленькому місті чи селі чогось немає, відсутня школа — не вчаться діти, зачинився медичний пункт, немає доступу до чистої питної води — це можна вирішувати на рівні співтовариств, шляхом залучення громадян до активної участі в розподілі коштів, до переорієнтації планів місцевого розвитку. Саме така практика існує в усіх розвинених країнах, не обійтися без неї й нам. Зрозуміло, що урядовці не прийдуть у захоплення від таких ініціатив населення. Проте лише так може народитися нове суспільство, в якому люди здобудуть рівні шанси на благополучне життя.