Про «День» i про країну

Лариса IВШИНА, головний редактор газети «День»:

Для того, щоб зрозуміти, що відбувається в країні, потрібно спробувати провести своєрідний моніторинг навколишньої дійсності разом із газетою «День». А що відбувається в «Дні», дуже добре видно, я гадаю, в День народження газети. Кожен із них означає не лише чергову зустріч із нашими читачами, але й певний поступ. Спочатку була фотовиставка, потім ще й книга — «Україна Incognita». Цього року мені приємно повідомити нашим шанувальникам, що ми видали фотоальбом, до якого ввійшли найпомітніші газетні знімки, які витримали іспит часом. Цей фотоальбом, можна сказати, з’явився на замовлення читачів: на одній із фотовиставок художній керівник Театру російської драми Михайло Рєзникович запропонував видати щось таке. І дуже багато ідей з’являлося в процесi спілкування з читачами. Так було і з книгою «Україна Incognita», яка, власне кажучи, також з’явилася на замовлення читачів — висловлене, а ще більш невисловлене, але відчутне в повітрі. Це визнавали всі — від академіка Миколи Жулинського до краєзнавців, любителів історії (дехто з них вирізав із газети й збирав усі полемічні публікації на історичну тематику). Цього року ми розвинули цю тему і просунулися до осмислення непростих українсько-російських стосунків у книзі «Дві Русі». І книги для нас вже стали, я б сказала, міцним додатком до щоденної газети.

Після семи років виходу газети, звичайно, є спокуса сказати про наш реальний вплив на соціум: мовляв, так, ми щось змінили в цьому суспільстві, без нас його ніяк не можна собі уявити. Це і так, і не так одночасно. З одного боку, без цих зусиль, я гадаю, журналістське товариство, грубо кажучи, деградувало б стрімкіше. Бо, хочеш не хочеш, на газету оглядаються. А наших журналістів завжди дуже охоче «розкуповують». У той же час від наших колег (чи конкурентів) не часто випадає чути якісь визнання: «Так, це чудові журналісти». І якраз найбільше засмучуєшся від того, що в нас — досить «кисле» середовище. І в цьому «кислому» середовищі дуже важко зароджуватися новому. Щоб перетворити його на родюче, потрібно, можливо, докладати вдесятеро більше позитивних зусиль.

І цього року ми намагалися показати, що суспільство в Україні — живе, що з ним потрібно спілкуватися, його треба зондувати, треба пробуджувати краще з цього суспільства до життя. А часом, можливо, навіть організовувати. І приклад книгозбірні, зібраної для с. Чорнухи замість згорілої, — дуже виразний приклад. Це — реально! Ми це зробили. Чи, наприклад, 60-та річниця подій на Волині: журналісти «Дня» перетворили обговорення на загальнонаціональну кампанію. Хто зна’, можливо, якби не було такого активного натиску з боку газети «День», політики могли б піти на якісь більш конформістські кроки, коли мова зайшла про узгодження спільної заяви з польською стороною? А що стосується трагічної, дуже болісної для українців теми Голодомору, то ми про це не просто писали, щоб люди знали. Ми за те, щоб Україна була об’єднана не лише радістю (наприклад у День незалежності), але й спільною пам’яттю, спільним болем. І ми наполегливо пропонуємо нашим співгромадянам у День національної пам’яті жертв Голодомору (четверта субота листопада 2003 р.) все ж таки стати учасниками акції пам’яті й запалити у своїх вікнах свічки в пам’ять про померлих. Свічка в кожному вікні свідчитиме про те, що в Україні пам’ятають ці події, і це — не забуте. Можна ще згадати й про наше звернення — з ініціативи автора й друга «Дня» Джеймса Мейса — у Пулітцерівський комітет про позбавлення Пулітцерівської премії Волтера Дюранті, який брехав про Голодомор. Немає гарантій, що «на виході» анулюють цю премію, але ми показали, що в нас, українців, є своє ставлення до цього, є позиція, є живе відчуття зв’язку часів і доль.

Але всі ці акції, як і вихід книги «Україна Incognita», на жаль, не стали — за рідкісним винятком — імпульсами для журналістського товариства. Всі кажуть: немає того, навколо чого можна об’єднуватися. Я гадаю, що проблема в іншому. В упорядкуванні системи цінностей — тоді об’єднатися буде значно простіше. Зразком може слугувати створення клубу авторів і клубу читачів «Дня»: тут можна говорити про взаємний вплив і взаємодію. Вони роблять нас запитаними. Ми, розвиваючи попит, сподіваємося, що згодом це перестане бути клубом, так би мовити, вцілілих. Я кажу: ми газета меншості. Але меншості перспективної.

Борис ТАРАСЮК, народний депутат, фракція «Наша Україна»:

— Поява газети «День» в українському інформаційному просторі була помітною подією, на сьогодні видання є одним з провідних українських друкованих ЗМІ. Досить цікаві рубрики, цікава подача матеріалів, серйозний підбір автури. Мені неодноразово доводилося спілкуватися з представниками «Дня», брати участь у «круглих столах» в редакції. Щоразу це були приємні, насичені розмови з журналістами, що знають свою справу, ставлячи досить складні, інколи просто «критичні» запитання, які добряче стимулюють підвищувати свій власний рівень. Бажаю «Дню», його колективу подальшого розвитку, зростання кількості читачів, інтересу з боку суспільства.

Георгій КРЮЧКОВ, народний депутат, фракція КПУ:

— «День» — одне з небагатьох українських елітних видань. Я можу назвати дві газети такого ґатунку: «День» та «Дзеркало тижня». Вражає та привертає увагу оперативність, з якою газета відгукується на події, причому відгукується не інформаційно, а оціночно. Важко не помітити, що «День» залучає велику кількість різних авторів, не лише з Києва, але й із периферії та з- за кордону. Склався вже певний колектив людей, які, мабуть, і визначають позицію видання — хоча я її, відверто скажу, в багатьох питаннях не сприймаю. Газета антикомуністична, причому відверто антикомуністична, антиросійського спрямування, прозахідна, навіть, я б сказав, проамериканська. Але робиться дуже капітально і завжди з намаганням обґрунтувати свою позицію. Читаю «День» кожного дня, будучи її передплатником. Гадаю, газета зробила велику справу, коли ввела рубрику про історичні місця, а потім ще й почала видавати книги. Це дуже солідний почин.

Володимир БОНДАРЕНКО, політолог:

— Поважаю «День» за «інтелектуальну планку», яку тримають журналісти. На жаль, абсолютна більшість тиражних газет (як зрештою, й інших ЗМІ), сьогодні спустилися до «розважалівки». У результаті людям з певним інтелектуальним рівнем дуже мало що залишилось читати, слухати та дивитися. «День» у цьому плані — виняток. Імпонує те, що газета реально дає слово представникам різних політичних сил, не зациклюючись на владі чи опозиції. Навіть найгостріші питання, які на сторінках видання обговорюються доволі часто, подаються в коректній, пристойній формі, що є одним з показників рівня журналістики. З великим інтересом читаю історичні, краєзнавчі статті, розповіді про славні сторінки нашого минулого. На майбутнє хотілося б побажати «Дню», щоб його свіжий примірник можна було купити в будь- який час, у будь-якому кіоску, і не лише Києва, але й будь-якого регіону України.

Петро НАТИКАЧ, декан історичного факультету Житомирського державного педагогічного університету імені Івана Франка, кандидат історичних наук, доцент:

— Газету «День» я читаю з початку її виходу. В перші місяці вона мені не подобалась, оскільки, на мій погляд, займала певні визначені позиції. На сьогодні я вважаю «День» однією з найбільш об’єктивних газет у нашій державі і насамперед щодо висвітлення подій внутрішнього і зовнішнього життя. Надзвичайно мені подобаються висновки і роздуми щодо національної політики, про релігійні питання. Я надзвичайно шаную Клару Ґудзик, інших заслужених журналістів газети. Біля нашого деканату ми вивішуємо на стенди вирізки з газет на історичну тематику, і «День» займає там одне з чільних місць. Водночас вважаю, що ваша газета має займати більш чітку позицію, зокрема з мовних, релігійних проблем. Якщо говорити про справи в нашій країні, то газета якраз допомагає визначити власну позицiю у цих питаннях. Хотілося б, щоб газета «День» у наступних виборчих кампаніях займала таку ж позицію, яку вона має сьогодні, не піддавшись на спокусу підтримати одну, наперед визначену групу людей, групу політиків чи якусь партію чи блок. Стосовно перспектив України, то вважаю, що ми маємо всі можливості, в тому числі економічні, політичні, духовні для того, щоб бути нацією, народом рівним серед інших європейських народів.

Щодо побажань? Оскільки я історик, то нехай газета і далі продовжує вести історичну сторінку, і суботню, і п’ятничну — і в цьому, власне, я думаю, що вона нарівні з традиційною історичною наукою дає широкий погляд на історичні події в Україні, на наше життя сьогодні.

Нестор ШУФРИЧ, народний депутат, фракція СДПУ(О):

— Попри те, що газета називається «День», переконаний — якщо вона за когось візьметься, той уночі не спатиме. Бо «День» завжди був коректним, але дуже принциповим.

Оксана ТИХОНЧУК, «Вечірній Миколаїв»:

— Яким цей рік був для країни, сказати поки що важко — ми звикли оцінювати його за календарним фінішем, але ще не зникла надія на те, що саме він стане знаковим, переломним, вирішальним тощо. Закінчився 12-літній період — сподіваємося, найскладніший у новітній історії нашої держави. Ми всі втомилися від струсів, поштовхів, ривків і похитувань, країну зморила хитавиця від нерівного руху до не завжди конкретних орієнтирів. Туга за ясністю й зрозумілістю, за чіткими та незмінними, хоч би на якийсь час, правилами, за нормальним розміреним життям стала за цей рік ще виразнішою й гострішою. Тому іноді хочеться, щоб країною управляв «автопілот» — так, здається, було б передбачуваніше. Але сьогодні не стільки ми залежимо від Батьківщини, скільки її майбутнє залежить від нас, тобто — від нинішніх мешканців. Це примушує уважніше придивлятися і прислухатися до того, що відбувається навколо, уважніше, не тільки на мозковому, але й на рівні відчуттів сприймати тих, хто поодинці чи групами претендують на роль лідерів нації. Нас уже важче забалакати, складніше обдурити — ми стали недовірливими й у всьому шукаємо прихований підтекст. І майже завжди знаходимо.

Ця збільшена за роки недовіра також добряче втомила: багато представників нашої еліти усе ще вдосконалюються у мистецтві інтриг на збиток мистецтву управління, але видавати одне за інше їм дедалі складніше. Напевно тому, що ми розумнішаємо і вже розуміємо, чого насправді хочемо.

Не можна сказати, що суспільство як рушійна сила в Україні вже сформувалося, але процес активізується. Він би отримав істотне прискорення, якби громадяни більше знали про свою країну й одне про одного. На жаль, українські ЗМІ досі не «закрили» цю потребу — зведення про зростання виробництва і ціни на продовольство у різних регіонах — тільки незначна частина того, що хотілося б знати про життя у різних частинах держави. «День» — одне із небагатьох видань, яке цю потребу враховує і намагається задовольнити.

Не нав’язуючи своїх оцінок, газета, навпаки, закликає читачів активніше висловлюватися, і читацька реакція потім не припадає пилом у ящиках редакційних столів. Спілкування, яке виникає, увага до споживачів інформаційного продукту — цінність, що не залишилася не поміченою читачами, які отримали можливість висловитися і бути вислуханими. Це особливо важливо для жителів віддалених провінційних містечок і селищ, де людина почувається особливо забутою і самотньою у поточній боротьбі за життя.

Ільмi УМЕРОВ, заступник голови Верховної Ради Криму:

— Серед інших газет України «День» вирізняється тим, що тут можна прочитати свою думку без спотворень, і я думаю, що така чесність — головна якість, якою повинні відрізнятися нинішні ЗМІ. Вітаючи з семиліттям, хочу подякувати «Дню» за постійну увагу до проблеми кримськотатарського народу, справедливе вирішення якої має велике значення для становлення незалежної України. Бажаю подальших успіхів, бажаю «Дню» і надалі залишатися кращою щоденною газетою країни.

Микола КОЗЛОВЕЦЬ, завідувач кафедри філософії Житомирського державного педагогічного університету імені Івана Франка, кандидат філософських наук, доцент:

— Я є читачем газети з самого початку її існування і хочу сказати, що вона — одна з небагатьох, розрахованих на представників середнього класу, на інтелігенцію. На її сторінках мають можливість висловити свою думку з приводу різних подій суспільно-політичного, соціально-економічного, культурного життя, національного відродження представники різних груп інтелігентів — історики, політологи, філософи, соціологи... Газета «День» характеризується органічним поєднанням теоретичних та емпіричних аспектів в осмисленні проблем системної трансформації українського суспільства. Якщо говорити в цілому, то «День» вирізняється поміркованістю, дає можливість висловитися представникам різних поглядiв. Позитивним є те, що з часом більше виявляються її державницькі позиції, наприклад у плані захисту української мови, культури, традицій.

Останні роки нашої історії відкрили фактично нову сторінку в житті України, вони стали роками сподівань, сумнівів, і навіть, розчарувань. Відбувається дуже складний процес ідентифікації українців як політичної нації, процес усвідомлення, що люди, які живуть на цій землі, незалежно від етнічної належності, є громадянами України і мають брати на себе відповідальність за те, що відбувається в цій державі. Надзвичайно важлива роль у процесі її розбудови належить національній буржуазії, яка, на превеликий жаль, на мiй погляд, зараз не є самодостатньою. Тому на часі зміцнення позицій української національної буржуазії і насамперед середнього класу як найважливішої соціальної бази української держави.

Бажаю, щоб і в подальшому на сторінках газети мали можливість висловлювати свої думки представники інтелігенції, видатні філософи, економісти, політологи, соціологи, люди різної політичної орієнтації. Щоб газета стала масовою, була улюбленицею читачів і водночас служила важливим чинником формування європейської свідомості, культури, толерантності, доброзичливості.

Микола ЖАРИКОВ, народний архітектор України:

— Людям, які переживають за архітектуру Києва, кожен помилковий крок у його забудові відгукується болем у серці. Разом із ним виникає потреба протистояти цьому. З таким станом і з надією бути почутим у вересні минулого року я прийшов до редакції «Дня». Зі статтею про хибну практику забудови ділянок шкіл і дитячих садів комерційними структурами. Всупереч побоюванням, відчув увагу, розуміння проблеми. В статті говорилося: «Підприємливі ділки в галузі будівельного бізнесу й оренди знаходять свої витончені шляхи до оволодіння будівлями та ділянками шкільних і особливо дошкільних установ. До цієї непривабливої діяльності вони залучають і місцеві органи, покликані стежити та протистояти їй». Не знаю, як зреагувала на це міська адміністрація, але депутати Київради, з якими зустрічався, і багато киян дуже жалкували про те, що відбувається. Думаю, що певну користь принесли й інші критичні статті про забудову Києва, якщо не пряму, то хоча б профілактичну.

Катерина ВАЩУК, народний депутат, фракція Аграрної партії України:

— У «Дні» завжди багато інформації, причому інформації оперативної та неупередженої, такої, що заслуговує на довіру. Із задоволенням читаю газету і, як постійний читач, усім її журналістам щиро бажаю творчих успіхів.

Валентин КАРАЙВАН, кореспондент інформаційного агентства Інтерфакс-Україна у Криму:

— 7 років — серйозний вік для газети у країні, яка щойно відзначила 12-ту річницю своєї незалежності. Весь цей час «День» провів у постійному пошуку себе та свого читача. Тому й не дивно, що його вельми насичена історія мало нагадує пряму лінію. Але чого ще можна чекати від газети в Україні, жителі якої досі не можуть визначитися і нарешті вибрати, де ж усе-таки вони хочуть жити: у демократичній європейській сім’ї чи в євразійському конгломераті, такому собі «квазіСРСР», де всі начебто рівні, але деякі рівніші за інших. Проте «День» визначився і зайняв певну нішу серед щоденних українських газет. При цьому він зумів зберегти свій формат і не перетворився на ще один таблоїд, які, на жаль, дуже популярні в Україні, оскільки, забиваючи мiзки читача жовтою жуйкою, не примушують думати і поступово перетворюють його на бездумну і легко керовану істоту. З позицією «Дня» можна погоджуватися або не погоджуватися, але при цьому не можна залишатися байдужим до того, що він друкує на своїх сторінках, а це те, до чого повинен прагнути будь-який засіб масової інформації. Тому, до речі, газету можна побачити у руках людей із вкрай протилежними позиціями. Можна сказати, що «День» в Україні став чинником громадської думки, який неможливо ігнорувати…

Галина АЛЕКСАНДРОВА, Маріуполь

— Cучасна людина живе в оточенні речей та явищ здебільшого вторинних, коли копії переважають над оригіналами, замінників більше, ніж натурального, а типажі підмінюються муляжами. Слово «ерзац» визначає вже не тільки властивості товарів, але й якість демократичних перетворень, вторгається в царину культури. З’являються навіть ерзац-газети, для створення яких не потрібні... журналісти. Під пишнобарвною обкладинкою збираються матеріали з російських інтернет-видань, і «овечка Доллі» привчає читачів дивитися на світ під чужим, перекрученим кутом зору. В українському інформаційному просторі значення світу в оригіналі надзвичайно велике. Наше суспільство, виконуючи домашні завдання, надто часто списує їх із шпаргалок у сусідки по парті...

«ДЕНЬ» ДИВИТЬСЯ НА СВІТ ОЧИМА УКРАЇНИ. Цей погляд непокоїть «доброзичливців» і зігріває серця всім, хто любить Україну. «День» відкриває український світ як для зарубіжного читача, так і для самих українців. Це особливо важливо для тих, чия уява все ще блукає в «світлому» минулому або прямує до західного раю. «День» розповідає про український світ, щоб Україна була відома в усьому світі.

Для мене читати газету «День» — ніби бачити картину пензля великого майстра, коли сприймаєш саме те, що він хотів тобі сказати. Радість зустрічі з шедевром непорівнянна з ознайомленням з його копією. Читати газету «День» означає пізнавати світ в оригіналі, світ у всій його різноманітності та складності. Можна як завгодно яскраво блищати бусами з фальшивих камінців, гучно дзвякати словами-брязкальцями, але в усі часи в усіх народів цінується те, що непідробне й неповторне. Слово «Дня» — живе, щире. Справжність — не завжди приємна, тому однім дуже хотілося б, щоб у пресі їм «зробили красиво», розважили. Іншим, навпаки, геть усе навколо видається поганим, і вони б хотіли, щоб у газетах публікували не фотографії, а негативи. «День» не йде ні в кого на поводі, не прикрашає дійсність і не зображує її лише чорною фарбою. «День» іде попереду читачів тому, що тільки так можна бути разом iз ними. Існує логічний взаємозв’язок: який читач, таке чтиво; якого рівня видання, такий в нього й читач. Вести за собою читачів, спонукати їх до самовдосконалення під силу тільки виданню, зміст якого має дуже високий рівень якості. «День» єдина газета України, яка входить до Всесвітнього синдикату якісної преси!

Щоб іти завжди попереду, необхідно мати неабияке терпіння, мужність та принциповість. «День» — це лоцман, який прокладає шлях до спільної високої мети — разом iз читачами змінювати життя на краще конкретними справами. Є інший шлях, який обирає більшість видань — іти слідом за читачами, слугувати їм. Парадокс полягає в тому, що таким чином видання стає на службу кон’юнктурі, оскільки читачу потрібен друг, а не прислуга. Друг, з яким цікаво спілкуватися та яким можна пишатися, друг, який тобі довіряє й розуміє тебе. Справжнім Другом з великої літери став для своїх читачів «День».

З Днем народження, Друже! Добрий «День», ясний «День», чудовий «День»!

Олена ТИТОВА, вчений секретар Українського товариства охорони пам’яток історії та культури:

— Якщо говорити про близьку мені містобудівну та пам’яткоохоронну тематику, то цей рік для столиці ряснів подіями, які, щоправда, на превеликий жаль, йдуть аж ніяк не на користь містові. Хоча працівники багатьох громадських організацій і ЗМІ (зокрема, за особливу послідовність та постійну увагу до теми хочеться подякувати газеті «День») не втомлювалися ставити ці питання, дозволю собі нагадати про найбільш болючі з них. Наприклад про те, що надзвичайно загострила проблема будівництва висотних і масивних будинків на будь-яких вільних ділянках. Нерідко, при цьому площу під нові будівлі звільняють за рахунок доведення пам’яток архітектури до стану зносу. Наприклад, проблемними є адреси на вулиці Липській, Ірининській, І. Франка. Якщо раніше місто розвивали відповідно до ландшафтних умов, то нині така архітектурна «непослідовність» руйнує гармонію міста.

Інша проблема — абсолютно необгрунтована й суперечлива всім мислимим нормам забудова тими ж висотками дворів шкіл і спортмайданчиків. Останнім часом почастішали звернення мешканців деяких кварталів із приводу їх імовірної забудови: можливо, ці проекти ніколи й не буде реалізовано, однак сам факт того, що кимось їх було заплановано — вже викликає побоювання. Наприклад, у кварталі вулиць Володимирської, Житомирської та Десятинної планувався житловий комплекс, попри те, що там музеєфіковано підмурок Федорівської церкви. Насторожує й поширена нині практика відтворення втрачених пам’яток архітектури. Особливо кричуще це виглядає, наприклад, на тлі нижченаведеного факту: нагадаю, що не так давно на Подолі при підготовці території під будівництво паркінгу виявили підмурок церкви XII сторіччя. Питання з його консервацією наразі не стоїть iз двох причин: по-перше, територія перебуває вже в приватних руках, а по-друге, з урахуванням нинішнього фінансування пам’яткоохоронної діяльності, невідомо, чи знайдуться на це кошти. Можливо, міська влада мала б звернути увагу на автентичне, аніж займатися відтворенням неіснуючих пам’яток?

На жаль, про проблеми можна говорити ще довго. Ми сподіваємося, що маючи таких союзників, як «День», хоча б частину з них буде вирішено.

Лілія ПУСТОВІТ, дизайнер:

— Найзнаменнішою подією для мене як дизайнера, звичайно, були «Сезони моди». Мені, щоправда, складно дати їй якусь оцінку, хоч би з тієї простої причини, що я не ходила на всі покази. По-перше, моя колекція демонструвалася останнього дня й не було фізичної можливості оцінити роботи інших дизайнерів. А по-друге, зазвичай я відвідую демонстрації колекції лише дійсно близьких мені людей. Наприклад, покази Віктора Анісімова.

А «Дню» — як завжди спасибі. Цього разу не стільки за те, що ваша газета ретельно відстежує всі події світу української моди, а й за чудову фотозйомку «Сезонів». Зазвичай я не маю звички вішати над робочим столом знімки з власних показів. Однак нинішні фото були до того вдалі (насамперед, своєю динамікою), що я зрадила своєму правилу.

Джеймс МЕЙС, консультант «Дня»:

Життя іноді буває непередбачуваним; автор цих рядків, вивчившись на історика Східної Європи й України, ніколи не гадав, що він житиме тут, розмовлятиме удома з дружиною не англійською, викладатиме політологію у Києво-Могилянській Академії та займатиметься журналістикою.

Ще до мого приїзду сюди, коли вже було зрозуміло, що Україна перебуває у процесі здобуття незалежності, я шокував деяких емігрантів заявою, що Українська справа, за яку вони так довго боролися, мертва. На зміну їй прийшла реальна країна, яка мала зустрітися віч-на-віч із безліччю проблем. У той час ніхто до кінця не розумів справжньої природи цих проблем, але було вже очевидно, що українська держава і суспільство зустрінуться з проблемами, які в свою чергу створять ситуацію, докорінно відмінну від того, чого можна було на той час очікувати. Я неодноразово писав про ці проблеми, але за десятиріччя, яке я тут прожив, сталися величезні зміни, деякі — на краще, деякі — навпаки. Я пам’ятаю сірий Хрещатик радянських часів, який вимирав після заходу сонця, ранкову виставу зміни крокуючої парадним кроком варти біля музею Леніна, бробдингнегоподібного Леніна, який підносився над тогочасною площею Жовтневої революції і з висоти свого п’єдесталу озирав ліліпутів-робітників. Тепер усе інакше: Хрещатик повністю реконструйований, залитий неоновими вогнями реклам, наповнений розкішними магазинами, дуже дорогими для більшості місцевих жителів, і відкритий для усіх тих, хто має достатньо бажання і грошей, щоб розважатися там хоч до ранку. Музей Леніна став Українським Домом. Пройшовши майданом Незалежності, де Леніна та його пролетарів замінила зеленувата жінка в псевдозолотому одязі, ви можете зупинитися перекусити в Макдональдсі. Читаючи лекції своїм студентам, я часто вимушений пояснювати їм такі речі про ленінізм і радянські реалії, які їхні батьки приймали як даність. Молодь просто не знає світу, у якому виросли їхні батьки, і, можливо, це саме по собі є ознакою прогресу. Є речі, які вони повинні знати, щоб розуміти проблеми, успадковані від світу, справді звіяного вітром, але тепер вони мають можливість спробувати зрозуміти ці речі, не будучи ними знівеченими.

Прогрес, звісно, — поняття відносне, і ніде це не слушно так, як у сучасній Україні — країні, яка все ще бореться за те, щоб стати на ноги, але яка, схоже, повільно, але впевнено встає на потрібний шлях.

Найсильніше я відчуваю це по моїх студентах. За іронією долі, те, що Києво-Могилянську Академію закрили в ХIХ столітті та відродили після проголошення незалежності, пішло їй на користь. Завдяки цьому вона позбавилася мертвого вантажу таких заідеологізованих предметів, як науковий комунізм і політекономія, які все ще спотворюють інтелектуальний процес у багатьох університетах, де кафедри політології поставали «на базі» кафедр наукового комунізму, і працюють на них у більшості своїй ті самі люди, які намагаються за змогою триматися якнайближче до звичного способу дій. Дві мої падчерки вчилися в інших інститутах, і я можу порівняти кумівство, фаворитизм і відверту корупцію, яку бачив в інших місцях, із тим, що бачив в університеті, де маю честь викладати. Мої студенти — і справді найрозумніші та найкращі; деякі з них просто амбіційні, але багато — справжні ідеалісти, які мріють зробити цю країну кращою задля себе і своїх нащадків. Ми з колегами намагаємося озброїти їх для безсумнівно грядущої боротьби, даючи їм найближче до західної освіти, яку можна дати у тутешніх реаліях. І коли я бачу, чим займаються деякі мої колишні студенти, у мене немає сумнівів, що це нам вдається. Навіть якщо гординя — один зі смертних гріхів, я не можу не пишатися, дивлячись на те, що вони роблять, озброївшись, принаймні частково, тими знаннями, які ми змогли їм дати.

Мені важко сказати, що дає мені більше радості — мої студенти чи ця газета, яка стала в інтелектуальному сенсі моєю рідною домівкою, яку я ділю з деякими із кращих журналістів та аналітиків України. Газета дала мені знайомство з друзями на все життя і колегами, яких я щиро поважаю. Вона дала мені форум, на якому я можу донести свої слова до тисяч читачів і зіграти свою роль у спробах зробити світ кращим, намагаючись розповісти про свій погляд на речі, який іноді здається, напевно, поглядом з іншої планети моїм читачам, котрі у свою чергу чудово розуміють речі, незбагненні для мене, — просто тому, що я не народився тут. Усі бачать проблеми цього народу, який, як часто здається, наполовину навпомацки шукає свій шлях до незрозумілої багатьом iз них Європи, таку саму незбагненну і обманну, як прекрасна комуна по той бік горба з книги Хвильового. Та ми робимо все, що можемо. Те, що ми робимо у цій газеті, — як правило, дуже добре, а час від часу і справді чудово. І знову я сподіваюся, що Бог вибачить мені мою гординю…

Насправді я можу без перебільшення сказати, що зобов’язаний цій газеті життям. Цієї зими мені зробили кілька серйозних операцій, і я місяць пролежав у відділенні інтенсивної терапії. Тут це називають «реанімацією», що передбачає, що людина потрапляє туди вже мертвою, і якщо її не винесуть ногами вперед — це вже величезна перемога. Так ось, моя дружина часто нагадує мені, що завдяки моїм колегам у мене не залишилося ні краплі американської крові: тепер вона приблизно на 60% українська, на 20% — російська і на 20% — єврейська. Повинен визнати, що спроби бути інтелектуалом, не маючи хоч би трохи єврейської крові, завжди були чимось на зразок фізичної вади, яку тепер мені вдалося подолати.

І, звичайно, моєю найбільшою радістю залишається моя дружина-українка, але на цю тему я хотів би процитувати першого президента Чехословаччини Томаса Гаррика Масарика, який узяв як друге ім’я ім’я своєї дружини і потім передав його і сину, Яну Гаррику Масарику. «Я дуже кохаю свою дружину, — сказав він одного разу, — але не підіймаю через це шуму на публіці».

Анатолій ГАЛЬЧИНСЬКИЙ, радник Президента України, директор Національного інституту стратегічних досліджень, голова Ради Нацбанку України, доктор економічних наук, професор:

— Я вже казав і можу підтвердити, що не мислю себе без «Дня». Це виважена і, головне, конструктивна газета: коли вона критикує, то робить це, маючи конструктивне бачення — як вирішувати ту або іншу проблему. На жаль, такий принцип є дефіцитом у нашому суспільстві. Я не сприймаю однобічну критику і вважаю, що критикувати має право той, в кого є конструктивна позиція, хто знає, як вирішувати проблему. Тому мені дуже імпонує ця позиція «Дня».

Друге, що мені в «Дні» дуже до душі, — це відстоювання ідентичності української нації:

Україна Incognita, Україна та її етнічні корені, її європейська ідентичність, її відданість європейським цінностям. Можу впевнено сказати, що жодна інша газета не висвітлює так глибоко ці проблеми. Нам треба зрозуміти нашу історію, пізнати самих себе, багато чого переосмислити. Сьогодні ми мислимо історичними категоріями, які насаджувалися нашому народові впродовж існування тоталітарного режиму. Треба дати оцінки запровадженню християнства, гетьмансько-козацькій державі, відповісти, чому не відбулася українська держава 1917—1922 років, чи була УРСР дійсно українською державою, яка відображала корені нації. Такі найпекучіші проблеми нашої історії «День» веде системно, глибоко.

Я не погоджуюся з тезою, що ми вже пройшли найбільш складний і відповідальний відрізок розвитку нашої держави. Так, ми відстояли незалежність, Україна відбулася як самостійна держава. Але найбільш складний етап ще попереду. Потрібно дати відповідь, чи в змозі ми подолати олігархічний характер розвитку нашої держави, забезпечити її європейський і демократичний розвиток, становлення громадянського суспільства. Чи зможемо ми забезпечити конкурентноздатну економіку, що розвивається за принципами інноваційного розвитку, чи зможемо зробити не просто ринкову, а соціально ринкову економіку. Ці питання на порядок складніші, ніж ті, які вирішувалися на попередньому етапі становлення держави. І мені дуже хотілося б, щоб саме ці питання були предметом, скажімо, передвиборчих баталій, політичної реформи тощо. Зараз спостерігається деяке збудження в оцінці нашого сьогодення. Якщо ми втратимо час — пройде 2—4 роки — і не внесемо відповідні уточнення, зміни і корективи в стратегію розвитку держави, то буде вже пізно. Тому сьогодні, я вважаю, ми перебуваємо на досить критичному етапі.

Лариса СКОРИК, архітектор:

— Оцінюючи для себе важливість подій, що сталися за цей рік, я, на жаль, можу лише множити негативні приклади. Адже містобудівна політика не просто залишає бажати кращого — вона вбивча для міста. Чого варта одна тільки божевільна ідея забудови схилів Дніпра: більш того, за наявною у мене інформацією, багатоповерхівка біля Маріїнського парку повинна виникнути на місці тут запланованого державного меморіалу жертвам політичних репресій. Адже це моральний і містобудівний злочин! Категорично не погоджуюся з проектуванням готелю біля пам’ятника Магдебурзькому праву; з тим, що комусь здалося можливим відбудувати готель в урочищі Гончарі-Кожум’яки: мало того, що це явне порушення законодавства — готель зовсім «загасив» панораму Софії, яка відкривалася у цьому місці. Ще дві-три подібні архітектурні «знахідки» — й унікальний пам’ятник можна буде споглядати лише безпосередньо біля його стін… Неприємно вразила і «незграбна» реконструкція Будинку з химерами: ми так багато говоримо про авторське право, а потім який-небудь новоявлений «геній» коректує задум відомого архітектора.

Та не можна не сказати і про здобутки, до яких ваша газета має найбезпосередніший стосунок. Про те, що інтелігенція Києва, яка висловлює категоричну незгоду з нинішньою ситуацією в містобудуванні, цього року об’єдналася, а «День» найпослідовніше з усіх інших видань підтримував усі виступи громадськості. За цей час активізувалася робота Клубу естетичної непокори, одне із завдань якого — боротися за збереження Києва. Клуб, нагадаю, виступив ініціатором проведення громадянських слухань стосовно, м’яко кажучи, недоречності, більшості столичних переробок. Повинна сказати, що акція дала результати: є листи-відповіді, наприклад, від Держкомзему, де висловлено стурбованість і категоричну незгоду з політикою місцевої влади. Це не єдина реакція офіційних органів, і роль, яку вiдіграли у цьому процесі засоби масової інформації загалом та «День» зокрема, складно перебільшити. У день вашого народження вся інтелігенція міста висловлює вам щиру подяку за принципову громадянську позицію у питанні збереження неповторності Києва.

Богдан КОЗАК, актор Львівського театру ім. М. Заньковецької:

— Сердечно вітаю газету з семиліттям. Сім — число містичне, животворче. Прекрасно, що ви його святкуєте. «День» — дуже символічна назва. Вдень людина творить, плідно працює. День — це радість і щастя. День — осяяний сонцем, без сонця не може бути дня. У назві газети вже відбито оптимістичний настрій. «День» — це поклик до праці, до світлого майбуття.

Я слідкую за газетою майже з перших її номерів. Вона витримала випробування часом. У вас працює прекрасний колектив, який зумів зробити газету стабільною, сильною, цікавою. Мені подобається, що ви відслідковуєте явища культури в країні й у світі. Хочу подякувати «Дню» за висвітлення гастролей нашого театру в Києві, які проходили в червні. Прекрасно, що поза увагою газети не лишаються не тільки прем’єри столичних колективів, зарубіжних гастролерів, а ви пишете про митців з різних регіонів України. Наприклад, цікаво було прочитати про творчі колективи з Донецька: Театр опери і балету ім. А. Солов’яненка, Музично-драматичний театр ім. Артема та інші. Чесно зізнаюсь, за останні кілька років я не мав кращих рецензій і в такій великій кількості, такого глибокого аналізу робіт, як на сторінках вашої газети. Сердечно вдячний за увагу не тільки до мене особисто, а й до моїх колег-заньківчан.

Мені подобається, що на шпальтах газети друкуються листи читачів «Дня» з різних регіонів України. У них піднімається багато проблем, зокрема й політичних, які хвилюють людей. Це дуже відверті листи. У «Пошті «Дня» ви відслідковуєте найболючіші теми, шукаєте вихід навіть з тупикових обставин.

Днями у Львові проходив Форум видавців — визначна подія не тільки для Галичини, а й для всієї України. Я побував на презентації двотомника історико-культурологічних есе «Україна Incognita» та «Дві Русі» під загальною редакцією Лариси Івшиної. Книги, видані в серії «Бібліотека «Дня», викликали великий інтерес у читачів. Вітаю «День» з цією знаменною подією.

Для мене особисто в цьому році великою радістю стало те, що дочка закінчила магістратуру з відзнакою. Зараз готується вступати до університету. А для Львова, мого рідного міста, величезна подія — переобрання ректора Львівського національного університету ім. І. Франка на наступний семирічний термін. Іван Олександрович Вакарчук, доктор фізико-математичних наук, не тільки прекрасний адміністратор, а й чудова людина. З його ініціативи в університеті заснували кафедру театрознавства й акторської майстерності. А зараз вчена рада розглядає питання, щоб до кінця семестру в Міністерство освіти України подати документи про створення в стінах Львівського університету факультету мистецтв. Я вважаю, що це для Львова дуже важливий чинник.

Напередодні семиріччя «Дня» всьому колективу бажаю щастя, здоров’я, плідної праці, творчих успіхів і щоб ваша газета, як у нас в Галичині люблять говорити, приходила до кожної хати. Була порадником, наставником, підтримувала дух, інформувала чесно й правдиво про життя України. Дай вам Боже всього найкращого! Матеріального благополуччя, щоб газета стояла міцно на ногах, виходила стабільно й щодня її запитували в кіосках «Преса».

Клара ГУДЗИК, «День»:

Жило собі на світі маленьке деревце, колись увіткнуте в необроблену землю серед високого полину та кропиви. Важко було саджанцю приживатися, вкорінюватися, рости, уникати важких чобіт байдужих перехожих. Буйні вітри гнули яблуньку до землі, пилові бурі покривали товстим сірим шаром її малі світло-зелені листочки, дощові хмари проходили стороною, а сонце неначе не помічало нове творіння й направляло всі свої життєдайні промені на інші, давно знайомі йому, сонцю, дерева. Люди йшли мимо, не зупиняючись: «Хто знає, коли і що має вродити на цьому, тепер ледь помітному серед бур’янів, деревці? Швидше за все — нічого! Мало чого тепер висаджується бозна-ким — земля все терпить».

Час-благодійник, однак, не дрімав — він безупинно рухав і змінював, серед усіх інших земних речей і явищ, також наше дерево, старанно допомагаючи садівнику. Поступово-поступово коріння яблуні заглиблювалося в рідну землю, стовбур набирав висоти, товщини й сили, крона ставала густою, як на картинах художників раннього Відродження, а на кінцях гілочок з’явилися перші біло-рожеві квіти. Вже й вітер їх тріпав, і землетруси шарпали, й вулкани засипали попелом — нічого не змогли зробити. І попри те, що на яблука-первістки кидали густу чорну тінь інші дерева, а злії люди ламали гілки й обривали зав’язь, пуп’янки наливались соком, перетворювалися на плоди, зріли. Недарма сказано, «хто зважає на вітер, не буде той сіяти, а хто поглядає на хмари, не буде той жати».

«Що за сорт такий? Що за яблука?» — питали перехожі. Одні надкушували плоди, кривилися й кидали їх геть — вони, бачте, мали зовсім не той смак, як ті, що росли на деревах у сусідніх дворах. Інші люди, втім, знову й знову поверталися до тих яблук. Що багатьом було зовсім не до вподоби. Глупої ночі «дроворуби» намагалися повалити дерево; «селекціонери» робили спроби прищепити до його гілок бруньки інших сортів і навіть інші рослини. Наприклад, ліану, що ніжно увивається навколо будь-якого дерева, або огірки, у плодах яких, твердять ботаніки, міститься 99% води. Були й такі «винахідники», що прив’язували до гілок яблуньки начинені порохом «лимонки», а потім виглядали з-за рогу, дивилися, що трапиться далі.

Та дерево й досі опирається недоброзичливцям так само стійко, як холодним вітрам, а на його гілках визріває все більше соковитих плодів. Воно й сьогодні не намагається вгодити всім — то призначення інших сортів яблунь, а сортів тих, як всім добре відомо, існує в світі понад десять тисяч. Яблуня ж намагається звершити, може, найскладніше — не зрадити себе.

Цього року нашій яблуні виповнюється сім років. Стародавні люди вважали сім (не десять) круглим числом, а в текстах Біблії воно широко використовується в якості «символу повноти, добра і довершеності». Кожне семиліття є, як і в житті людини, переломним для яблуні — закінчується один період існування й відбувається перехід до якісно іншого. У перші сім років свого життя яблуня перестає бути немовлям-саджанцем, засвоює — ще інстинктивно — фундаментальні закони співіснування з іншими рослинами саду, виробляє перші стратегії на майбутнє; в цей час активно формується її характер. Мудрець же сказав: «Посієш характер — пожнеш долю». Щасливої і довгої дороги, Яблуне!

Софія РОТАРУ, співачка:

— Чесно кажучи, цей рік пролетів для мене миттєво, як день. Хоч він був насичений безліччю подій — і радісних, і сумних. Все ще дуже сильний біль втрати найближчої для мене людини — мого чоловіка, мого друга, мого Коханого — Анатолія Євдокименка. І, на жаль, початок року я зустріла саме з цим почуттям. Було дуже важко. Але, завдяки Богу, моїй сім’ї, моїм близьким, моїм друзям і моїм глядачам, слухачам — зараз я у нормальній творчій та фізичній формі. Адже сцена і сім’я —найголовніше у моєму житті, те, заради чого я живу і творю. Тому зараз, після тривалої творчої паузи, я — знову на сцені. У мене багато ідей та творчих планів, попереду — нові пісні, концерти та зйомки.

Зважаючи на свою професію, мені, на жаль, рідко коли вдається викроїти хвилину для читання. Але я вже давно звернула увагу на газету з символічною назвою «День» і у вільний час із задоволенням читаю про те, як пройшов День у нашій країні. Тут я знаходжу для себе — як читача, багато цікавої інформації саме про те, що мене хвилює і цікавить: політику, культуру, події, новини. Мене приємно радують гарні матеріали і освічений, інтелігентний літературний стиль журналістів «Дня» — оскільки у всьому люблю професіоналів.

Від всієї душі поздоровляю «День» з 7- річчям, бажаю читачам газети «День» та їхнiм сім’ям щастя, здоров’я, благополуччя і дуже чекаю на швидку зустріч з вами на моїх концертах!

Анастасія ВОРОТИНСЬКА, кандидат філологічних наук:

— Символічно вже те, що я читаю новий номер не вранці, а напередодні ввечері — в Інтернеті. Тобто я вже з вечора знаю, «що день майбутній нам готує». Я люблю ці вечори з «Днем». Чому? Та тому, що я дізнаюся правду про все — починаючи погодою і закінчуючи політикою. Я сама журналіст, «перепробувала» масу донецьких видань, працюю в одному з них, але завжди і повністю читаю навіть не свою газету, а саме «День». Мені імпонує, по- перше, його підхід до життя — серйозний, грунтовний, без безглуздих насмішок, безглуздих жартів і посередніх «роздумізмів». У той же час він не давить на мене зайвою заклопотаністю «трагізмом буття», думами про те, як всім нам важко, і як далі буде ще гірше.

Крім того, мені подобається особлива елітарність «Дня»: якщо він пише про спорт, то це не просто банальний перелік, хто що забив і чому; якщо про театр, то не про творче об’єднання юних панків, які нічого не тямлять у мистецтві, а про дійсно великих артистів. Я не люблю читати про посередність, про яку, на жаль, часто пишуть наші газети. Я захоплююся «Днем» тому, що він щодня ухитряється відбирати саме той матеріал, над яким можна ДУМАТИ. Брак думки та невміння мислити дуже боляче позначається на нашій нації.

Юрій МАКАРОВ, тележурналіст («Студія «1+1»):

— Що стосується процесів, які відбувалися у країні, то, як кажуть, — дякувати Богу, що не гірші. Ми орієнтовані на якийсь активний, динамічний прогрес у своєму внутрішньому уявленні. Але насправді цей прогрес раптом виявляється зовсім не у тому, скажімо, що ми малюємо, — не у тих сторонах життя, не у тих аспектах. Для мене, наприклад, ознакою прогресу є не політична реформа, а та обставина, що зростає споживання пива та шоколаду в країні. Це досить надійні статистичні дані. Це означає, що принаймні у деяких сферах життя українцям живеться краще або істотно краще. Принаймні — не гірше. Мені здається, що збільшення споживання пива і шоколаду є досить надійними ознаками покращання якості життя.

А щодо газети «День», то у нас у деяких сферах, які вимагають стабільності, один рік іде — не знаю — за десять. Коли ти у Лондоні йдеш повз паб, і там написано, що його засновано у 1685 році, це вселяє довіру. Коли ти йдеш повз банк і написано, що він заснований, наприклад, у тисяча вісімсот якомусь році, також мається на увазі, що це вселяє довіру. Газеті «День» — сім років (лише на рік молодша за канал «1+1»). Так ось, у наших умовах сім років — це, ну, щонайменше сімдесят за поняттями якої-небудь іншої країни. Це вже — традиція. Коли я — вже у досить статечному віці — почав активно займатися фізкультурою і став бігати, то довів свою дистанцію до певної відстані — до чотирьох з половиною кілометрiв, які пробігав десь хвилин за 20-25. І потім я звернувся до досвідченого гуру із запитанням: «А що мені робити далі — збільшувати швидкість чи збільшувати дистанцію?» І він мені сказав, на мій погляд, досить мудру річ: «Ти просто повинен продовжувати бігати. І кожен наступний день, який ти можеш додати до свого стажу, — це і буде твій прогрес». Так ось, кожен наступний рік, який може додати до свого стажу газета, яка не зраджує своїм принципам і зберігає своє обличчя, — це і є її прогрес. І, мабуть, до цього додати нічого. Фактично «День» сьогодні — єдина якісна (я кажу «якісна» як визначення: є таблоїд і є якісна газета) щоденна газета в Україні.

Анатолій ЄРЕМА, тележурналіст («Студія «1+1»):

— Країна за цей рік стала серйознішою. І заслуга газети «День» в тому, що вона надає нових значень добре відомим словам. Мабуть, тому публікації, які з’являються в газеті, справді викликають суспільний резонанс. Потім їх цитують, посилаються на них. Наприклад, слово «фундаменталізм», яке має негативне значення, газета переводить в розряд позитивних. Тому що всі публікації у газеті — фундаментальні, ґрунтовні. І автура, яка публікується в газеті «День», — це не лише своєрідні журналісти, а й відомі та авторитетні у суспільстві люди, що збагачують своїми думками газету: такі, наприклад, як Сергій Кримський, Ліна Костенко. Дуже добре, що представлено спектр думок не лише людей столичних, а й із різних регіонів України. Інший аспект газети — елітарний. Це газета для еліти, вона формується елітою, і читає її еліта. Хотілося б, щоб ця еліта розширювалася. Щодо публікацій, то мене особисто цікавлять публікації на культурно-історичну тематику, яких у газеті дуже багато. Я б сказав, що це — її «фішка». Дуже приємно, що потім публікації не пропадають, їх можна прочитати в Інтернеті. Більше того, вони навіть видаються окремими книжками. Я знаю, що вже вийшла друга книжка з «Бібліотеки «Дня» — «Дві Русі», де представлено цікаві аспекти історії України та Росії. І ця книга є і резонансною, і фундаментальною, і елітарною. Так тримати!

Дмитро КИСЕЛЬОВ, головний редактор служби інформації ICTV:

— Газеті «День» завжди вдавалося піднятися над суєтою й інтригами. І подивитися на ситуацію навіть не стільки з погляду політичного аналізу, скільки побачити її у широкому культурному й історичному контексті. Тобто газета «День» завжди оцінює події з хорошою глибиною за часом і нібито у філософському плані. Це завжди більш глибокий аналіз, ніж просто «боротьба когось проти когось». Ось, власне, через це я читаю газету «День». І всім раджу.

Рефат ЧУБАРОВ, народний депутат України:

— Можливо, хтось засумнівається, але я дійсно читаю особисто практично всі (!) газети, що мають всеукраїнський статус. Певною мірою це пов’язано і з тим, що я разом зі своїми помічниками складаю щодекадний (раз на десять днів) електронний моніторинг «Крим у дзеркалі української преси», який потім безкоштовно прямує на адресу всіх, хто цікавиться кримською і кримськотатарською тематиками, i публікується в Інтернеті.

Зрозуміло, таке суцільне «прочісування» вітчизняної преси приводить до багатьох роздумів як про стан друкованих ЗМІ в цілому, так і про рівень професіоналізму журналістів, що в них працюють. Відповідно, у мене, як і в інших читачів, є газети, які я читаю з особливою увагою й інтересом. На жаль, перелік таких видань не такий великий, як хотілося б. Газета «День» займає у цьому списку стійке місце з моменту виходу її першого номера. До речі, в моїй домашній бібліотеці є CD — архів усіх номерів газети за попередні роки, що дозволяє мені звертатися при необхідності до найбільш цікавих матеріалів газети.

Звичайно, було б неправдою стверджувати, що мені однаково подобаються всі матеріали, які з’являються на шпальтах газети. Однак смію стверджувати, що журналісти «Дня» ніколи не дозволяють собі вульгаризації тем, які вони висвітлюють, чим, на жаль, дуже часто грішать інші видання.

Не можу не сказати також про важливу для читачів газети «День» давно усталену практику запрошення на сторінки газети провідних українських і зарубіжних учених, експертів, політиків.

Здавалося б, очевидна для журналістів форма роботи, але, погодьтеся, дуже небагато українських видань нею користуються. При цьому, що потрібно відмітити особливо, «День» не уникає обговорення будь-якої теми, яка хвилює українське суспільство. А це вже свідчить не тільки про високий рівень поваги «Дня» до свого читача, а й дозволяє самій газеті, перефразовуючи класика, «бачити країну в собі, а не себе в країні». Поздоровляю редакцію з черговою річницею і бажаю подальших успіхів — ще більшої глибини, аналітичності, зростання популярності й авторитету в читача.