Продавати «повітря»

Верховна Рада нарешті ратифікувала Кіотський протокол — один із найкорисніших, на думку екологів, міжнародних документів, що передбачає зменшення обсягів викидів парникових газів. А у профільному міністерстві вже почали говорити про конкретні технології його втілення. Першим кроком стали переговори зі Світовим банком, аби той фінансово підтримав створення в Україні єдиної системи моніторингу забруднення повітря. Як прокоментував цей факт міністр екології Сергій Поляков, захід, який, до речі, для країн ЄС є пройденим етапом, виявився для нас дуже витратним. А без системи моніторингу не може бути й мови про такий вигідний для України пункт Кіотського протоколу, як торгівля квотами на забруднення.

Насправді, повітряний бізнес, а саме — можливість країни продати «різницю» між встановленою для неї нормою викидів та реальними тоннами забруднення — для України є досить вигідним. «Стелю» встановили якраз до початку різкого спаду виробництва, на початку 90-х. Завдяки цьому країна потрапила до відносно «благополучного» за кількістю викидів списку. І незважаючи на відчутне зростання ВВП останніми роками, експерти стверджують, що до 2008 року Україні не вдасться повернутися до показника викидів до 1991 р. У результаті наш резерв становить щонайменше 464 тис. тонн. Це означає, що Україна має всі шанси укласти договір з якоюсь країною, яка, на жаль, не може вписатися у встановлені для неї екомежі. Вона викупить у нас запас і таким чином уникне санкцій, передбачених Кіотським протоколом у разі невиконання країною своїх зобов’язань.

Подібні угоди для України обіцяють бути прибутковими. Якщо спочатку називали ціну в п’ять доларів за тонну квоти, то тепер йдеться про 15—20. Звідси, вважають експерти, продаючи «гаряче повітря», країна могла б щорічно отримувати від 1,5 до 2,5 млрд. доларів. Тим більше, що одразу після підписання Україною у 1999 році протоколу, нею зацікавилися. У тому плані, що виникли ідеї не просто купувати в неї квоти, а здійснювати бартерні операції. Україна ділиться своїм резервом, а натомість одержувач модернізує й очищає тут виробництво. I в цьому випадку ми б могли бути цілком спокійні; розпродавши квоти, ми не зіткнемося з тим, що їх потім доведеться купувати.

Словом, усе могло б бути інакше, якби не одне «але». І полягає воно навіть не в тому, що Україні ще потрібно оформити чималу кількість документів і провести інвентаризацію промислових викидів. А в самому Кіотському протоколі. Він, як відомо, не може цілком набути чинності, доки його не ратифікують країни, на совісті яких 55% забруднення. Зараз до протоколу приєдналося 118 держав, що, у принципі, є досить непоганим показником. Проблема ж полягає в тому, що з умовами документа погодилися якраз далеко не найбільш «парниковонебезпечні» країни. США, наприклад, посідаючи перше місце в цьому списку, стосовно Кіотського протоколу висловили категоричне «ні». Оскільки це істотно збільшить навантаження на економіку, яка і так уповільнила своє зростання. Крім того, Джордж Буш заявив, що протокол є несправедливим до Америки, і за його ратифікацією станеться підвищення цін на бензин та інші нафтопродукти, природний газ, електрику.

Примусити «працювати» документ могла б ще Росія, яка копіює Штати. На даний момент саме там знаходиться «контрольний пакет акцій», і підтримка нею протоколу забезпечила б відсотки, яких не вистачає. Але, схоже, і цьому варіанту не судилося втілитися в життя. Днями економічний радник російського президента Андрій Ілларіонов заявив, що реалізація й навіть підготовка до реалізації протоколу помітно загальмує економічне зростання країни. Незважаючи на те, що сьогодні Росія теоретично ще могла б, так само як й Україна, торгувати квотами, це, на його думку, далеко від дійсності. «Якщо США немає у протоколі, кому ж знадобиться чисте повітря? Звідси, з урахуванням зростання ВВП, Росія може стати не продавцем, а покупцем квот, що прирече її на бідність і відсталість», — вважає А. Ілларіонов.

Водночас експерти вважають, що щорічний всесвітній обсяг продажу квот може становити близько 150 млрд. доларів, оскільки тільки за останні 20 років кількість викидів у деяких країнах зросла майже вдвічі. Україна, за порівняльними даними за 1998 рік, «виробляє» близько 500 млн. тонн вуглекислого газу за рік. Притому, що США — всі 6,5 млрд. Але навіть попри таку явну різницю, вітчизняні екологи вважають, що в циклонах, повенях і несезонних заморозках, характерних для України останнім часом, винен виключно промисловий «бруд». Як вважають у Національному екологічному центрі, розвиток альтернативних джерел енергії та впровадження «чистих» технологій могли б запобігти екологічним катастрофам, на ліквідацію яких витрачають мільйони гривень. Навіть більше, завідуюча лабораторією генетичного моніторингу Інституту гігієни й медичної екології Ольга Тимченко вважає, що різке зростання в Україні онкозахворювань прямо пов’язане з якістю повітря. І, на її думку, вимога протоколу не перевищувати, а навпаки зменшувати показники за викидами 1990-го року може стати профілактикою дуже багатьох захворювань.

Проте, справедливості заради, варто сказати, що лише трьом країнам за ці 14 років вдалося скоротити обсяги викидів. Це Росія, Україна й Німеччина. Перші дві — через економічну кризу. Завдяки екологічним законам позитивних результатів досягли лише у ФРН.

Звідси, на думку голови комітету ВР з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи Геннадія Руденка, політика держави мала б бути такою: забруднюєш — плати. Ніхто, за його словами, не проти, щоб в Україні або в якійсь іншій країні функціонували «брудні» виробництва. Єдине — держава загалом або підприємство зокрема повинні заплатити за це.