ПРОФЕСIОНАЛIЗМ ПОТРIБЕН СКРIЗЬ

У зверненні до президентів, зокрема, вказується, що звернутися до глав держав їх змусила «нездорова атмосфера, яку цілеспрямовано і послідовно нагнітає Держкомінформ». Зі слів авторів документа, Держкомінформ на чолі з Іваном Драчем «розгорнув боротьбу за порятунок інформаційного простору країни від небажаних москальських видань, яка суперечить всім нормам міжнародного права».

Таку реакцію Всеукраїнської асоціації «Солідарність журналістів», що виступає від імені видань— аналогів російським, викликала вимога Держкомінформполітики названим у заяві виданням привести свою діяльність у відповідність iз реєстраційними свідоцтвами («у разі невиконання законних вимог Держкомінформполітики України застосовуватиме заходи для припинення випуску цих видань»,— говориться в заяві Івана Драча). При цьому Комітет аргументує це начебто здоровими причинами — «нелегальним (неоподатковуваним) ввезенням в Україну багатомільйонних тиражів відповідних аналогів iз Росії», а також розміщенням у них «російської реклами, публікація якої не оподатковується відповідно до податкового законодавства України», штучним створенням умов нерівноправної конкуренції для вітчизняних видань і подібне. Однак позиція Держкомінформполітики грішить явними невідповідностями в юридичній частині. Так, згідно зі ст. 18 Закону України про друковані ЗМІ випуск друкованого засобу масової інформації може бути припинено лише за ухвалою засновника або суду. У заяві Драча взагалі перекручено, шляхом поєднання тексту декількох статей Закону про друковані ЗМІ, таке поняття, як «видається в Україні». Насправді чіткого тлумачення, що саме означає поняття «видається в Україні», чи мається на увазі при цьому що «збір, створення, редагування, підготовка інформації до друку і видання друкованого ЗМІ з метою їх поширення серед читачів» буде відбуватися саме на території України, в Законі немає.

Таких невідповідностей законодавству України намірів Держінформполітики можна навести ще масу. Як, наприклад, той факт, що кожне з названих у заяві І.Драча видань насправді є і зареєстроване як українське підприємство й існує за законами нашої країни (за якими, можливо, до речі, і з’являються в них регулярно явно замовлені політичні тексти. Замовлені тут, в Україні).

Однак, насправді, проблема поширення в Україні інформації, що надається ЗМІ Росії, — як друкованими, так і електронними — більш глибока. І має навіть не дві, а чотири сторони медалі. Перші дві сторони стосуються речей принципових, другі — скажімо так, «технічних». Перша — це найскладніша дилема (яку аж ніяк не треба спрощувати) між принципами відкритого суспільства, які на сьогодні захищено безліччю правових актів — починаючи від Європейської конвенції з прав людини, Договору ЄС, практики Європейського суду, європейської хартії мов — до «спеціалізованих» документів типу Європейської конвенції з питань транскордонного ТБ... Ці принципи фактично заперечують можливість якого-небудь обмеження на право отримання і поширення інформації, незалежно від державних кордонів, способів поширення і под. (взагалі насправді деякі обмеження все-таки є, але вони явно не стосуються ситуації з російськими виданнями в Україні). Тобто, навіть ретрансляція російських радіо- і телепрограм (улюблена тема нашої Нацради з питань ТБ і РМ), фактично, не може бути заборонена, виходячи з верховенства Європейського права над національним (навіть якби в національному законодавстві були б закладені подібні обмеження). Нагадаємо, що Україна бiльшiсть цих документiв пiдписала, в т. ч. i Конвенцiю iз транскордонного ТБ.

З іншого боку, не можна заперечувати того факту, що всі європейські принципи і документи, що їх декларують, приймалися, виходячи з а) приблизної рівності суб’єктів — західноєвропейських країн, б) вигідності для цих країн поширення цих принципів на країни, скажімо, Східної Європи, оскільки потік інформації Захід— Схід — об’єктивно — набагато ширший, ніж Схід— Захід. Власне кажучи, така ситуація з інформаційним потоком і з Росії — в Україну, як у країн, що тільки нещодавно номінально перервали відносини метрополії і периферії. І, поклавши руку на серце, потрібно визнати, що скiльки б ми не говорили про те, що, мовляв, насправді українські ЗМІ повинні стати нормальними конкурентами російським ЗМІ, і тільки це змогло б захистити інтереси національного інформпростору і змінити пріорітети українських громадян, проте, всім зрозуміло, що в реальній ситуації без протекціонізму національному виробникові сторона більш слабка (об’єктивно — Україна) ніколи не подолає тенденцію домінування інформації (і видань, що її поширюють), котра йде від метрополії. Тим більше, за умов, коли російська мова — це рідна або «двоюрідна» мова практично для всіх громадян країни. Що вже тут говорити про економічні відносини (фактичний підрив рекламного ринку України вільним поширенням російської реклами, і под.). Тому, швидше за все, стосунки Росії — України в галузі інформації все-таки логічніше було б розглядати в контексті практики захисту європейської культури, самоідентифікації від американської експансії. Аналогій тут проглядається набагато більше, а практика свідчить про вельми глибокі протекціоністські заходи щодо національного виробника і деякі обмежувальні заходи щодо американських інформаційних технологій і провідників їхніх інтересів (передусім — на ТБ). Це й квотування частки американської продукції, і особлива податкова політика, і под. Та, власне, якщо поглянути на «війни» навколо захисту інтересів вітчизняного виробника, які ведуться між США — і Європою, США — і Китаєм, Західною Європою — і Східною Європою, то і їх світ перестане здаватися таким уже прекраснодушним і альтруїстичним. І в світлі цього наміру українського Держкомітету з інформаційної політики, Нацради з ТБ і РМ, навіть з переважанням у них не заходів преференції національним ЗМІ, а заходів обмежувальних щодо зарубіжних ЗМІ, здаються цілком обгрунтованими. (До речі, було б цікаво проаналізувати досвід неодноразових спроб деяких українських видань завоювати російський ринок. Негативізм цього досвіду охолодив би багатьох адептiв спрощеного розумiння ідей «відкритого суспільства» у відносинах Україна — Росія).

Але... Ось тут з’являються ті самі третя і четверта сторони медалі (умовно нами названі «технічними»). З одного боку, — так, звичайно, інформаційна експансія Росії явно агресивна, і переслідує свої як політичні, так і економічні цілі, навряд чи вигідні Україні з погляду побудови незалежної держави. Щоправда, і тут є свій парадокс, бо успішність цієї експансії визначається не тільки більш високою професійною якістю російських ЗМІ, але й їх більшою політичною розкутістю. Коли, скажімо, в тому ж «Московском комсомольце» нехай бульварно, але «скубуть» всіх представників російської політичної еліти, а прізвища ці відомі й українському читачеві, а реалії життя наших країн — дуже і дуже подібні, це не може не цікавити, в тому числі, й наш електорат. З іншого боку — в Україні на сьогодні немає фактично жодного закону, який хоч би якось захищав інтереси національного виробника в сфері інформації, крім статті 8 Закону про ТБ і РМ (де п’ятдесятьма відсотками квотується обов’язкова частина програм вітчизняного виробництва). Фактично всі наші закони про ЗМІ створено за моделями саме відкритих суспiльств. Зараз — iз чуток та за словами держчиновників, лише підготовано пропозиції щодо доповнень до законодавства, розроблено пропозиції щодо нового реєстраційного посвідчення для преси (яку пропонується поділити на «вітчизняну», «спільну» і «зарубіжну») і т.д. Але всі ці проекти (якщо не прожекти) не лише не розглядалися відповідними інстанціями (скажімо, ВР), але й поки що публічно не презентовані (хоча б як проекти). А, значить, будь-яка спроба Держкомінформполітики зробити вигляд, що їхнi дії або наміри спираються на Закон — є прагненням видати бажане за дійсне. Що дає привід і для нагнітання пристрастей у Росії, і негативно впливає на міжнародний авторитет України. Та й усередині країни нігілізм державної структури завжди має вельми негативні наслідки. Тим більше, коли йдеться про питання в галузі інформації і національних відносин.

При цьому потрібно ще врахувати й те, що, скажімо, при відсутності у «Дня» сумнівів iз приводу патріотичності прагнень Івана Федоровича, проте, потрібно визнати, що його ігнорування наявних реалій політичної нації в Україні, котра використовує як основні дві мови — українську та російську — явно послужили главі Держкомінформполітики погану службу, в тому числі і давши, знов-таки, привід тій же Росії для звинувачень у дискримінації російської мови та російськомовних видань на рiвнi української державної полiтики.

На це накладається ще й така важлива деталь, як те, що Іван Драч навряд чи є самостійною та самодостатньою фігурою як у інформаційному, так і в політичному полі країни. А, значить, можна передбачити, що: або діяльність Держкомінформполітики використовується для остаточної дискредитації «національно стурбованої» лінії в інформаційно-політичному просторі країни, для того щоб, зрештою, на хвилі відповідної громадської (майстерно створеної) думки остаточно «злитися в екстазі» з материнськими — російськими грудьми. Або діяльність Держкомінформполітики буде все-таки використано для захисту, в тому числі й заборонними заходами, інтересів національного виробника. При цьому сам Іван Драч з колегами можуть стати жертвами непопулярності таких заходів, як ті сумнозвісні «діти революції». А, головне, при цьому виникає ще одне запитання: чи дійсно владу хвилює доля вітчизняного виробника, інформаційна безпека незалежної України? Адже не кривімо душею: якби якесь українське ви дання не лише дозволило б собі нормальний рівень політичної свободи, а мало б і нормальні можливості (як фінансові, так і непротидію влади передплаті, поширенню, нормальному податковому процесові і под.) — то ще невідомо, хто кого б переграв на нашому інформаційному полі. А якщо підуть іншим шляхом, витiснення «чужих» видань, значить, «небезпечною» виявиться свобода слова, а не її відсутність чи недостатній професіоналізм її використання.

Ну і, нарешті, по-третє, не можна виключати, що все те, що відбувається зараз в інформпросторі країни — це лишень результат реальної відсутності взагалі будь-яких виразно сформульованих концепцій і пріоритетів. Результат хаосу, який створюють інтереси різних груп впливу, що стикаються лобами, тактичні ходи, різного роду випадковості і неможливість вироблення Стратегії при відсутності політичної волі політичних тимчасовиків.

ОФIЦIЙНО

В середу із заявою про «тривожну інформацію, пов’язану з кампанією щодо обмеження російськомовних ЗМІ, що розгорнулася в Україні», виступив перший заступник міністра у справах преси Росії Михайло Сеславінський . Як аргумент Михайло Сеславінський наводить той факт, що «за розпорядженням керівництва Державного комітету з інформаційної політики України тимчасово не розглядаються заяви про реєстрацію друкованих ЗМІ, які мають аналоги в Росії та інших країнах». Далі російський чиновник заявив, що «Міндруку має намір поставити це питання перед керівництвом країни, оскільки розуміє, що лікування даної «хвороби» ефективне тільки у разі розгляду таких тенденцій як серйозних політичних питань та їх прив’язки до обговорення інших тем, пов’язаних з економічним і політичним співробітництвом між країнами».

У четвер з приводу «абсолютно недвозначної жорсткості (заяв. — Ред.) пана Сеславінського» висловив свій подив голова парламентського Комітету ВР України з питань свободи слова та інформації Олександр Зінченко . Він підкреслив, що «всі посталі питання повинні вирішуватися шляхом переговорів по узгодженню концепції їх (російськомовних ЗМІ. — Ред. ) функціонування в Україні». І що він «не поділяє точки зору про «фактичний наступ» на російськомовні ЗМІ в Україні». При цьому, як відзначає Інтерфакс-Україна, О.Зінченко «з жалем відзначив, що певні висловлювання окремих чиновників в Україні «давали підстави вважати, що в цьому питанні не все гаразд».

КОМЕНТАРI

Сергій КВІТ, керівник управління з координації діяльності друкованих ЗМІ Державного комітету з інформаційної політики, телебачення та радіомовлення:

— Видання, які мають російські аналоги, реєстрували не ми, а наші попередники з 1995 по 1999 рік. Чим вони при цьому керувалися, сказати не можу. Ми не збираємося змушувати видання переходити на іншу мову. Наша постановка питання полягає у захисті вітчизняних видань. Ми вітаємо іноземні інвестиції в Україну. Але на її території не може діяти зарубіжне видання, яке обходить українське законодавство. Наприклад, відомо, що наша податкова збирає податки тільки за ті гроші, які надходять на рахунок цих видань. Але ж українські редакції видань-аналогів не одержують гроші за російську рекламу, i тому немає об’єкта оподаткування. Цим i користуються московськi видавцi.

Ми не маємо таких повноважень, щоб закривати газети чи знімати їх з реєстрації. Звинувачення Держкомінформу в намаганні ізолювати Україну несправедливі. Ми вважаємо, що конкуренція повинна бути, щоб у нас продавалися усі газети — і не тільки російські, а й німецькі, англійські, польські. Йдеться про інше: на ринку друкованих ЗМІ немає рівної конкуренції. «Коммерсантъ» — це дуже потужна корпорація в Росії, але якщо ми даємо їм кращі умови, ніж нашим виданням, то подібні корпорації тоді не створяться у нас.

Наш інформаційний простір практично не існує, тому що ми його не контролюємо. Свідомість наших громадян формується під потужним впливом сусідньої держави. Ми стаємо заложниками різних інформаційних компаній і провокацій, зокрема проти нас. Подивіться, що показує канал РТР: Крим як аналогія Чечні.

Ми не лобіюємо чиїсь інтереси, не закриваємо одні видання, щоб іншi підтримати. Ми конкретно намагаємося створити економічну ситуацію, сприятливу нашій вітчизняній журналістиці.

Михайло ЦЮПКО, головний редактор газети «Диорама плюс «Московский комсомолец» в Украине»:

— Ми хотіли зробити нормальну українську газету, яка регулярно вміщує частину московських матеріалів, цікавих читачеві. У даний момент співвідношення українських і московських матеріалів становить 50 на 50, іноді менше, іноді більше. Ми є на сто відсотків українським підприємством, але маємо право на торгову марку та авторські права на матеріали «Московского комсомольца». Матеріали ми замовляємо, і за них платимо «МК». Якби в нас були проблеми зі сплатою податків за розміщення реклами, то шановне податкове відомство давно б нам пояснило, що ми не маємо рації. Оскільки перевірок податківців у нас було декілька і претензій до нас немає, ми відчуваємо себе упевнено в цьому питанні.

Московська реклама у нас з’являється. Ми розміщуємо московські рекламні матеріали не як рекламу, тобто ніяких рекламних послуг ми нікому не надаємо й не отримуємо за це грошей, тому немає об’єкта оподаткування. Ніяких відрахувань за кордон ми не робимо, лише за матеріали, які ми замовляємо; всі гроші залишаються в Україні. Читацький попит поступово змінюється, і оскільки гострих подій у Москві немає, ми менше даємо матеріалів про російську політику. Гадаю, що згодом це співвідношення різко зміниться на користь українських журналістських матеріалів. Мабуть, ми більш вільні, ніж iншi українськi друкованi ЗМI, оскільки ми не пов’язані якимись зобов’язаннями з жодною політичною групою або партією. Тому на нас можуть давити, тільки кажучи, що не подобаються російські матеріали. На мій погляд, заява І.Драча викликана незграбними спробами нібито захищати й нібито розширювати інформаційний простір України.

Валерій ІВАНОВ, професор, завідувач кафедри організації масово- інформаційної діяльності Інституту журналістики Київського національного університету імені Т. Шевченка:

— Якщо вести мову про Європу, про Штати, то переважно держава втручається в регулювання теле- та радіопродукції, а не газетної. Вважається, що для теле- та радіопродукції обмежені частоти, там є сенс утручатися. У газетному виробництві частоти необмежені і у втручанні держави немає необхідності. Втім, за останнє десятиріччя, коли почали з’являтися нові способи розробки частот, з’явилося супутникове та кабельне ТБ, держава дедалі менше втручається і в цю сферу. Наприклад, у тій же Франції було приватизовано Перший канал Французького телебачення. У Німеччині також дозволили приватну власність на канали ТБ. Раніше це було заборонено. Потім уклали угоду про транскордонне ТБ, тобто сьогодні, у принципі, дуже важко заборонити теле- та радіопрограми із сусідніх держав.

Щодо газетного виробництва. Спільний ринок, по-моєму, взагалі не запроваджує мито для ввезення газетної продукції. Принаймні в будь-якій країні світу можна знайти газети з інших країн. Та ж німецька «Франкфуртер Альгемайне Цайтунг» — у них п’ять випусків, причому один англійською мовою. Вони його відправляють за кордон. Багато які країни знімають обмеження на імпорт і на експорт друкованої продукції.

Україна підписала Договір про транскордонне ТБ. А щодо газет немає сенсу підписувати такий договір. Те, що каже Драч про підпільні тиражі, — це справа митних органів.

Посилання на Францію не зовсім коректні. Там обмеження йдуть щодо мови у двох напрямах: щодо теле- та радіомовлення, щоб послабити американський вплив, і щодо зовнішньої реклами (вивіски). Наскільки я знаю, з газетами там ніхто не бореться і не звертає увагу, якою мовою виходить преса. Так, в аналогах російських видань багато російського журналістського продукту, але це проблеми цих газет і журналів. Попит породжує пропозицiю. Якщо ці журнали економічно існують, значить, є аудиторія, рекламодавці. Знищити ці видання — з’являться інші. Боротися із цим — означає боротися не із причиною, а з наслідками, бо заборонні заходи — це глухий шлях. Преференції — так. Можна національній пресі робити якісь податкові знижки, але забороняти інші видання? Це призведе до того, що національні видання опиняться в умовах відсутності конкуренції із зарубіжними зразками і знизиться їхній рівень.

Пiдготувала Олександра ЛАВРIНЕНКО, «День»

ДО РЕЧI

«День» підготував і відправив запитання, які стосуються нелегального ввезення друкованих видань із Росії, а також оподаткування реклами на сторінках газет і журналів, які мають свої російські аналоги, в Державну податкову адміністрацію України і Державний комітет України у справах охорони державних кордонів. На сьогоднішній день ми ще не отримали відповіді, але, як запевняють керівники прес-служб цих установ, робота над ними ведеться. Як тільки відповіді опиняться в розпорядженні редакції, ми їх відразу ж опублікуємо.