Прощальна хроніка від Олександра Клековкіна

ГАНГСТЕРСЬКЕ КІНО .

Народився новий жанр кіно — гангстерськi фiльми, героями яких стали справжнi лицарі — Аль Капоне та iншi. Характерною рисою фiльмiв цього жанру була стриманiсть в моральнiй оцiнцi подiй i персонажiв, а водночас i поетизацiя гангстерського побуту. Консультантом студiї «Юнiверсал» у питаннях гангстерського кіно був Гей Ренард, який небезпiдставно заарештовувався 138 разiв. Перший вiдомий гангстерський фiльм, «Маленький Цезар» режисера Мервiна Ле Роя, котрий з’явився на екранах у 1930 роцi, розповiдав щемливу, майже сентиментальну i вельми типову iсторiю про доброзичливого i благородного iталiйця Рiко на прiзвисько «Маленький Цезар», якого не приваблювали нi матерiальнi блага, нi жiнки, нi пиятика. Його цiкавили лише грошi i слава, або слава i грошi — тобто те ж саме, що цiкавить й пересiчного американця. Але, на вiдмiну вiд середньостатистичних величин, у Рiко була генiальна iнтуїцiя, котра дозволяла йому влаштовувати смiливi i ефектнi пограбування...

МЮЗИКЛ.

Перший мюзикл — «Пловучий театр» («Квiтка Мiссiсiпi») Джерома Керна.

ГОПЛЯ, МИ ЖИВЕМО!

Ервін Піскатор здійснив постановку п’єси Ернста Толлера. У виставi використовувалося два екрани, на якi демонструвалася змонтована полiтична хронiка останнiх десятирiч. На прем’єрi зiбралися свiтськi декольтованi дами у супроводi чоловiкiв у смокiнгах i фраках, а поряд — загорiлi юнаки й дiвчата у простому одязi. «Коли впала завiса пiсля сцени у тюрмi, — писав Пiскатор, — пролетарська молодь заспiвала «Iнтернацiонал», який усi ми, стоячи, пiдтримали. Все це надзвичайно здивувало «свiтських людей», котрi, правда, свiдомо платили по сто марок за мiсце у «комунiстичному агiтацiйному театрi», але не розраховували на те, що вечiр скiнчиться полiтичною демонстрацiєю». Тим бiльшим було здивування публiки, що «комунiстичний агiтацiйний театр» працював на кошти дiлкiв-меценатiв».

ФАШИСТСЬКИЙ ТЕАТР.

З цього перiоду починається відверта фашизацiя нiмецького театру, створюється «Загальнонiмецьке театральне об’єднання» i фашисти намагаються створити масовий театр, головним чином серед сiльського населення, використовуючи для цього досвiд самодiяльного робiтничого театру i притаманнi йому малi театральнi форми. Вони приїздять до села «з величезною помпою, з сурмами й оркестром» i у виконаннi декiлькох десяткiв артистів показують нацiональнi п’єси про першу свiтову вiйну, спiвають «Нiмеччино, прокидайся!» Своїми виставами вони регулярно обслуговують приблизно 85-90 вiдсоткiв села. З 1929 року, вони видають свої журнали «Нацiональний театр» i «Теспiс» (1930), на сторiнках яких розквiтає, за словами Гвоздєва, «квiтник метафiзик, крайнього естетства, формалiзму поряд з проповiддю «релiгiйного вiдродження» театру». У самому ж змiстi показуваних п’єс простежується «туга за диктатором», в той час як головними темами стають «нiмецький народ», «колонiї», «євреї», «рука Москви», «кар’єра службовця», «ненависть селян до мiста» тощо. Що ж до мистецтвознавцiв, вони спрямовують свої iнтереси до «вiчних цiнностей». З 1931—1932 рр. державна субсидiя мiським театрам Нiмеччини зменшується на 40 вiдсоткiв, а в деяких випадках взагалi вiдмiняється, внаслідок чого з’являється величезна кiлькiсть безробiтних серед акторiв (на чотири тисячi працюючих акторiв приходиться шiсть тисяч безробiтних), а пропозицiя працювати «без оплати» стає звичайним явищем. Водночас Нiмецька спiлка акторiв пише у своєму журналi, що «першопричину зла (тобто занепаду театрального мистецтва) слiд шукати не в економiчних i полiтичних питаннях, а у художнiй хворобi театрального органiзму» i несподiвано висуває «рятiвнi» гасла: «Боротися за слово! За технiку мови нiмецького актора!»

ТОТАЛЬНИЙ ТЕАТР.

Е. Піскатор і В. Гропіус створили проект театру, який мусив синтезувати технічні винаходи свого часу: глядача розташовували у сферичному просторі, оточували звуками, пахощами, рухами, кінопроекцією, стереофонією та іншими ефектами. 1928

ПРИГОДИ БРАВОГО СОЛДАТА ШВЕЙКА.

23 сiчня відбулася прем’єра вистави у постановцi Ервiна Пiскатора.

НАРОДНИЙ МАЛАХІЙ.

31 березня у театрi «Березiль» відбулася прем’єра вистави «Народний Малахiй» Миколи Кулiша у постановцi Леся Курбаса. Після нищівної критики вистава була знята з репертуару, а потім послідовно були показані три її редакції — восени 1928-го і навесні 1929-го. У жовтні 1931 року Курбас змушений був надіслати до редакцiї журналу «Радянський театр» лист, в якому писав: «Спектакль «Народний Малахiй» все ж таки вийшов полiтичною катастрофою для театру. Вiн засвiдчив одiрванiсть та iзольованiсть колективу од пролетарської громадськостi, неправильну зорганiзованiсть його в тонусi i центральних iнтересах її полiтичного дня, одiрванiсть од комунiстичної партiї...»

РОБСІЛЬТЕАТР ІМЕНІ КУРБАСА.

26 травня III Майстернi «Березоля» (Бiла Церква) надано статус Державного театру iменi Леся Курбаса (РСТ Курбаса — Робсiльтеатр iменi Леся Курбаса). Восени 1933 року театр було закрито, а на його мiсцi створено 4-й Київський Пересувний театр, який з 1937 року носить iм’я П. К. Саксаганського.

ТРИГРОШОВА ОПЕРА.

31 серпня вiдбулася прем’єра однієї з найтрiумфальнiших драматичних вистав свiту — перша постановка «Тригрошової опери» Бертольта Брехта — Курта Вайля. Наступного ранку газети писали про «кулiнарне дiйство», зосереджуючи свою увагу головним чином на музицi, (котра одразу ж пiсля прем’єри здобула широку популярнiсть i пiшла гуляти у народ), iнакше кажучи, свiдомо вiдволiкали увагу вiд проблематики вистави та її змiсту у найширшому розумiннi. За основу своєї п’єси Брехт взяв перший зразок баладної опери — «Оперу жебрака» Джона Гея, прем’єра якої вiдбулася в Лондонi 1728 року i, як для свого часу, також була новаторською — не лише за формою, а й за змiстом. Принаймнi ототожнення «дна» i «вершкiв» суспiльства не всiм було до вподоби. А саме про це розповiдала красномовна фабула: король жебракiв видає полiцiї бандита Мекхiта, керуючись бажанням помститися за честь доньки, спокушеної Мекхiтом. Мекхiта засуджують до страти, однак у фiналi милують за формальними мотивами (проте, з контексту зрозумiло, що справжнiм мотивом є надто тiсний зв’язок мiж злочинцями i вищим свiтом). Основна теза цiєї вистави була чiтко визначена Брехтом: «Якщо розбiйники — суть буржуа, то чи не є буржуа розбiйниками?» А далi Брехт послiдовно доводив низку тотожностей: мiж зграями банкiрiв i злочинцiв, фабрикантiв i злочинцiв, охоронцiв закону i злочинцiв, розкривав суть державної корупцiї. I Брехт був почутий: його прiзвище було занесено фашистами до чорних спискiв ще з листопада 1923 року, а у 1933 році, коли вони захопили владу, його твори були спаленi на вогнищах. (Початок див. у «Дні» від 28.02. Далі буде)