Притча во язицех,

Особливо очевидним стає це в нинішньому світі, де людина загрожена процесами дегуманізації та деморалізації, а суспільство — процесами агресивної глобалістської уніфікації, які режисерує майстерно перебраний у білосніжні янгольські шати персонаж, раніше відомий під найменням Жовтий Диявол.

За умов нинішньої відкритості всім світовим вітрам і пошестям вистояти і динамізувати свій розвиток можуть лише ті суспільства, які мають міцний остов національної культури, що консолідує суспільство, забезпечує імунітет до вірусів, адаптацію до змін і акумуляцію нових світових енергій.

І ось тут якраз найбільша слабкість і найнебезпечніша загроженість нашого суспільства: воно не зцементоване, не сконсолідоване національною культурою. Під українською національною культурою я розумію духовний продукт, витворений нашим народом, а також засвоєний ним від інших народів, а не просто накинений порядком культурної експансії. Зрозуміло, що за умов бездержавності українського народу та кількасотлітньої імперативної гегемонії державних культур — польської та російської — українська культура не змогла набути тієї універсальності, яка б забезпечила їй адекватність усім потребам суспільства. Але широку і міцну основу для досягнення такої універсальності вона має. Це і життєздатний фольклор, один із найбагатших у світі, це й унікальна класична спадщина, це й європейського рівня досягнення авангарду 20-х років, це й не такі вже й малі здобутки української радянської культури, зокрема повоєнних років та років 60-х — 80-х, це й невсипуща творчість української діаспори, це й, нарешті, численні мистецькі інновації блискучої плеяди наших композиторів, художників, поетів і прозаїків середнього й молодшого поколінь; є у нас першорядні таланти і в театрі, і в кіно; є блискучі праці молодих культурологів, літературознавців, мистецтвознавців. На жаль, суспільство в масі своїй цього не знає і — таке враження — не хоче знати. Бо його культурну орієнтацію визначають ЗМІ, а серед них більшість принципове ігнорування української культури вважає справою честі, доблесті й геройства. Як завжди, снобізм виступає в союзі з невіглаством.

Але ще більшою мірою таке очужіння суспільства до власної національної культури зумовлене відсутністю дійової — а не тільки риторичної — державної підтримки її: і на рівні політичної концепції, і на рівні фінансування та розвитку інфраструктур, і на рівні особистої культурної орієнтації самих державців та політиків, що також важить немало.

Тема культури — комплекс великих і складних проблем. Лише однією з них, але зрештою вирішальною для майбутньої долі української культури та української нації взагалі є проблема мови.

Сто років тому, на зорі блискучих перспектив російського капіталізму, «отец русского либерализма» Пьотр Струве, даючи відсіч мовно-культурним претензіям «инородцев», дохідливо роз’яснив їм їхню безперспективність у зворушливій формулі: «Капитализм говорит по-русски». Тоді Бог милував. Блискучий капіталізм не відбувся. А соціалізм — хоч теж говорив в основному «по-русски», але все-таки хотів здобути симпатії інших народів і частково вдавався до їхніх мов, а подекуди їх і підтримував. Зате нинішній наш запізніло-реваншистський, «дічайший» капіталізм, який немає жодної потреби здобувати чиїсь симпатії, бо числить тільки на грубу силу банкнот, здається, заповзявся довести заповіт Петра Струве до повної кондиції.

Треба нам нарешті усвідомити: русифікація України — всупереч усім нашим гімнам Україні та українській мові й усім ритуалам на їхню честь — не лише триває, а й сягла такої глибини, що загрожує самому існуванню української нації як рівноцінної нації серед націй світу. Звичайно, якась держава під назвою «Україна» існуватиме. Але це не буде держава українського народу. Без української мови й культури, як і без вирішення соціальних проблем, це буде просто адміністративно-територіальне утворення, де провінційна номенклатура вирішила підвищити свій статус до рівня державності, щоб самостійно експлуатувати свій народ.

Очевидно, ми не хочемо такої долі. І мовно-культурну проблему треба розв’язувати. Є два підходи до неї: конфронтаційний і консолідаційний.

Конфронтаційний підхід ініціюють, по-перше, малокультурні обивателі з обох, так би мовити, мовних таборів, агресивно реагуючи на мовну поведінку один одного. Але ще більшу небезпеку становить цілеспрямована і потужна пропаганда рафінованих, але недалекоглядних (бо й на себе біду накликають) політиків, які через підконтрольні їм ЗМІ та регіональні владні структури нав’язують суспільству свою версію про нібито придушення російської мови в Україні. Є дуже простий спосіб перевірити істинність цієї версії. Для цього не треба навіть їхати до Луганська, Донецька, Харкова, Дніпропетровська чи Сімферополя, досить, скажімо, завтра вийти на вулиці столиці незалежної України Києва і полагоджувати різні свої справи, користуючись тільки українською мовою. Якщо такий пошукач істини витримає роль україномовного протягом усього експерименту, — а це буде нелегко, — то вже до шостої-сьомої години вечора він пересвідчиться, яка мова панує в незалежній Україні, а з якою в незалежній Україні не проживеш — без допомоги мови «недержавної».

Мабуть, українська мова радо помінялася б з російською і місцем, і статусом. Хай би державною російською мовою промовляли урядовці на великих урочистостях, хай би було у нас свято російської мови, а недержавна українська мова хай би панувала в реальному житті. Але велика і могутня російська мова на це не погодиться. Логічнішим уявляється інший розвиток: російська мова, як реально панівна, дістане ще й статус державної. Нібито другої державної, хоч усім зрозуміло, що це буде перша, а дуже швидко і єдина державна. (Особисто я обома руками голосував би за державність російської мови, але тільки після того, як українська урівняється з нею у реальному функціонуванні). Тому доцільно було б разом із Законом про державність російської мови ухвалити й Закон про статус україномовних українців як національної меншини в незалежній Україні, з розповсюдженням на неї тих гарантій, які дає Європейська хартія про мови національних меншин. Воно-то соромно перед світом, але — не звикати.

Усе це, як ви розумієте, за логікою конфронтаційною. Тепер спробуймо уявити, яким шляхом можна йти за логікою консолідаційною. Елементарна історична і моральна справедливість полягає в тому, щоб давнє і традиційне, державно забезпечене переважання російської мови і російської культури в Україні як наслідок колоніального становища України протягом століть — бодай трохи врівноважити хоч деякою підтримкою мови і культури української. Поки що цього немає (ритуальна риторика не враховується).

Благородна логіка апологетів «реального стану», чи то досягнутого рівня (досягнутого шляхом лінгвоциду, репресій, голодомору, ідеологічного терору, — це переклад на псевдосоціологічний жаргон вічного принципу братерства: «Спочатку з’їмо твоє, а потім кожен своє».

А хіба важко зрозуміти, що коли б в українському суспільстві мова виконувала б той обсяг функцій і в тій якості, що й у всякому нормальному суспільстві, мала б відповідний реальний (а не фіктивний) статус і престиж, то і найбільші патріоти української мови (за винятком хіба що якихось збоченців) ставилися до присутності російської мови та її широкого функціонування цілком спокійно, а в росіян та «російськомовних» не було б жодних підстав боятися якогось «ущемлення» чи «витіснення» російської мови, бо вона б посідала ті природні позиції, з яких ніхто нікого не «витісняє». Поки що наше суспільство поділене — за мовною ознакою — на тих, хто володіє і українською, і російською, та тих — хто тільки російською. Йдеться не про те, щоб «перекваліфіковувати» російськомовних на українську мову, а про те, щоб не було протистояння, протидії українській мові та культурі.

Тобто: причина нашого мовного розбрату не в «русофобії» чи «україноненависництві», а в тих спотворливих обставинах, що породжують і русофобію, і україноненависництво, і елементарне мовне хамство.

Щось аналогічне побачимо і в усій широкій сфері культури. Та це й не дивно. Адже саме у сфері культури відбувається «найінтимніший» етап самореалізації нації, в образах своєї культури нація «освоює» і «привласнює» світ, а водночас здійснює самопізнання, — і тому заміщення національної культури іншою, хай і стократ «вищою» (хоч будь-які метричні виміри культур безглузді), є заперечення самого існування нації. Тому так стривожено й боляче сприймаються загрозливі асиметрії у взаємодії культур, хоч сама ця взаємодія є стихією їхнього побутування; ось чому геополітичний і економічний імперіалізм так радо і часто успішно генерує культурну експансію, ангажуючи культуру на «бойові» ролі всупереч її питомому призначенню — плеканню людського духу.

В архівах наших державних установ, та й у Верховній Раді, лежить немало давніх і недавніх конкретних пропозицій щодо нормалізації культурної ситуації. Йдеться не про адміністративні заходи — від них ніхто не жде добра, — а про зміцнення інфраструктури культури, про систему стимулів, про створення об’єктивних обставин, які робили б українську мову і культуру потрібними та позитивно налаштовували до них усе суспільство. Деякі з них, як-от пропозиції, що стосуються спонсорства і меценатства, гастрольної діяльності та ін., проект Закону про мови в Україні, підготовлений ще давнопочилою в Бозі Радою з питань мовної політики, поховані в глибокій домовині. Хотілося б, щоб наступного, 2003 го, року до них повернулися. Адже 2003 рік, як відомо, проголошено не лише роком Росії в Україні (це вже, як порахувати, 349-й рік Росії в Україні), а й роком культури в Україні. Будемо сподіватися...

P.S.: З цими міркуваннями мені довелося виступити на парламентських слуханнях з питань культури 11.ХII.02. Немає меж людській наївності: думав що на цих слуханнях справді будуть парламентарії, хоч на півдня одірвавшись від боротьби за своє насущне. Але зала Верховної Ради була заповнена запрошеними працівниками культури й освіти, які обговорювали свої проблеми з самими собою. От вам і відповідь на те, чому є так («маємо те, що маємо») і на що можна сподіватися... Іван ДЗЮБА, академік НАН України

ДОВІДКА «Дня»

ДЗЮБА Іван Михайлович, Герой України (2001 р.), академік Національної академії наук України (відділення літератури, мови та мистецтвознавства; літературознавство), голова Комітету національних премій України ім.Т.Шевченка, голова редакційної ради журналу «Сучасність», лауреат Державної премії України ім.Т.Шевченка (1991).

За статтю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1968 — українською мовою; перекладена до 1980 р. на англійську, італійську, китайську, російську, французьку мови) І.М.Дзюба у січні 1972 р. був затриманий органами КДБ, у квітні 1972 р. виключений зі Спілки письменників України і заарештований. 3 травня 1973 р. — засуджений на 5 років позбавлення волі «за антирадянську діяльність». У листопаді 1973 року звільнений за помилуванням.

Автор книг: «Звичайна людина чи міщанин?» (1959), «Грані кристала» (1978), «Автографи відродження» (1986), «Садріддін Айні» (1987), «У всякого своя доля» (1989), «Бо то не просто мова, звуки» (1990), «Застукали сердешну волю...» (1995), «Між культурою і політикою» (1998) та ін.