Приватизація з химерами

Ні Дому з химерами, ні монументу Незалежності на Майдані, ні Палацу «Україна» не судилося випробувати на собі долю приватизованих історичних об'єктів. Разом із ними приватизації не підлягає ще 200 столичних історичних будівель, які занесено до спеціального переліку, складеного Управлінням охорони пам'яток історичної та культурної спадщини при київській мерії. Згідно з цим списком, уникнути приватизації вдасться будівлі Верховної Ради, Кабінету Міністрів, Секретаріату Президента, Маріїнському палацу, Жовтневому, «сталінському» архітектурному ансамблю на Хрещатику... Тепер список буде затверджувати парламент.

200 найменувань — це не так уже й мало. За кількістю пам'яток, що не приватизуються, Київ відстає тільки від відомого своєю культурною спадщиною Львова. Але все ж, як тільки на законодавчому рівні буде затверджено запропонований перелік, втратить і свою силу мораторій на приватизацію історичних будівель, що не потрапили до списку. Тобто тисячі таких споруд можуть знайти нових господарів. Принесе це користь нашим пам'яткам чи лише шкоду?

«У кожному окремому випадку можуть бути своя користь та шкода, — розказує перший заступник Всеукраїнського товариства охорони пам'яток Микола Пархоменко. — Якщо йдеться про замки, то приватизувати їх не лише можна, а і треба». Замки — дуже гучна назва для тих будівель, які протягом останнього сторіччя використовувалися для найрізноманітніших потреб — наприклад, як склади мінеральних добрив чи корпуси ПТУ. З цих будівель можна було б зробити виключно цікаві та вигідні об'єкти — відреставрувати, продумати концепцію, прокласти туристичні стежки. Але на все це потрібні гроші, якими держава пам'ятки не балує. У цьому році на благу справу ремонту та реставрації пам'яток держава пообіцяла 40—50 тисяч гривень. Нагадаємо, що самих пам'яток в Україні понад 130 тисяч. Таким чином на одну пам'ятку припадає гривень по 300. Зрозуміло, що розподіляються ці гроші нерівномірно. Ось, наприклад, тільки на реконструкцію Десятинної церкви (яка, судячи з усього, все ж осягне нас) держава «видала» 100 тисяч гривень. Але замки та садиби уваги перших персон держави поки що не заслужили, відповідно, вся надія на господарникiв і грошових людей, яким може прийти в голову ідея приватизувати історичні споруди. Такі об'єкти, до речі, можна не лише приватизувати, а також віддавати в довгострокову оренду. Були б бажаючі», — вважає М. Пархоменко.

А щодо мінусів приватизації, то вони, на жаль, здаються набагато реальнішими за можливу користь. «Не завжди люди до цього готові, — розказує М. Пархоменко. — У нас немає цивілізованого розуміння ролі культурної спадщини». За прикладом ходити далеко не треба. Сінний ринок, розташований у центрі столиці й одне з улюблених місць її жителiв, було приватизовано. Господарі задумали вчинити з ним просто — знести. Ширяться чутки, мовляв, на місці Сінного мав з'явитися багаторівневий паркінг. З великими зусиллями і практично в останній момент захисникам пам'яток вдалося добитися внесення Сінного ринку до списку об'єктів, які охороняються. Але приватизацію ніхто не відмінив, і нові господарі закрили Сінний ніби на реконструкцію. Але, судячи з усього, нею справа не обмежиться. Сінний обносили триметровою огорожею, за якою, наскільки відомо членам товариства охорони пам'яток, проводиться все те ж елементарне знесення. «Закон недосконалий, завжди знайдуться заступники, до того ж серед нових господарів ринку є відомі у Києві люди», — розказує М. Пархоменко.

Проблемою може обернутися навіть елементарна приватизація квартири в «історичному» будинку. Господарі перекроюють їх на свій лад не тільки всередині, а і зовні, тобто міняють фасад будівлі. Це грубе втручання в авторську ідею.

Головна мета приватизації — зберегти об'єкти до кращих часів. І справа не лише в тому, що держава не в змозі саме реставрувати й охороняти свою культурну спадщину. Сьогодні історичні споруди зносяться і без всякої приватизації. За словами М. Пархоменка, звичайно діє проста схема звільнення території від історичної пам'ятки для подальшої забудови. Будівлю ставлять на реконструкцію. Обтягують її зеленою будівельною сіткою, розламують і... залишають. Коли будинок «настоїться», місцева влада сплескує долонями й вигукує: «Що ж це у нас таке в центрі міста стоїть! По-перше, некрасиво, по-друге, покалічити когось може!» І будівля зникає з лиця землі... Це набагато простіше, ніж законне виведення об'єкту з переліку тих, що охороняються державою.

Зараз в Україні, як запевняють експерти, спостерігається чітка тенденція до зменшення кількості пам'яток. Кілька років тому їх було 150 тисяч, тепер уже 130 тисяч. У процесі приватизації багато пам'яток було спеціально викреслено зi списку. Нещодавно Одеса внесла пропозицію про зняття з обліку понад 100 пам'яток.

До речі, враховуючи обіцяну прозорість прийняття рішень, непогано було б представити перелік не належних приватизації об'єктів широкому загалу, і вислухати його думку. «Зрозуміло, що чим менше причетних до такого рішення, тим легше працювати, — розказує М. Пархоменко. — Але все ж було б набагато правильніше порадитися з громадськістю. Ми цього списку в очі не бачили». А з громадськістю столиці, між іншим, пощастило. Якщо, наприклад, москвичі самі завжди виступають за знесення «старих», історичних споруд, то кияни готові виходити на мітинг на захист таких будинків. Кому, як не їм, вирішувати, чи варто приватизувати стелу на майдані Незалежності?