Привид свободи
Виставка репортажного фото — досить масштабна, все найкраще, зібране з усіх усюд протягом останніх років. Більшість робіт просто б’є по очах, навідліг. Адже працювали найсміливіші об’єктиви, справжні майстри без страху та докору; можна лише гадати, чого їм коштував той чи інший кадр. Місцями здається, що паперовий прямокутник просто не в змозі втримати цих страждань, які ось-ось почнуть розпеченою лавою струменіти просто на глядачів. Аномалією починає виглядати наше, відносно благополучне, існування. Голод. Війни. Стихійні лиха. Вбиті, скалічені, замордовані, зґвалтовані. Епідемія біди, що пожирає планету, яка збожеволіла від цунамі в Індонезії до війни та голоду на Гаїті, від потопаючих у Середземному морі нелегалів до різанини в Судані, від кинутих дитячих речей у Беслані до чергового похорону в Кашмірі. Але... але...
Вражає чомусь не це.
Навіть не те щоб вражає, — а запам’ятовується.
Тиха-мирна світлина, що й висить у не надто вигідному місці — майже в кутку, одразу біля входу в один із залів. На ній — заплаканий, розлючений і зажурений хлопчисько років восьми. Сидить, стискаючи в руці якусь позолочену статуетку, — типову спортивну призову цяцьку — на останньому, четвертому ступені п’єдесталу. Він, власне, щойно зайняв це місце, останнє з чотирьох можливих, на чемпіонаті з вільної боротьби у своїй школі.
Але — знов але — чому саме ця фотографія одразу постає перед очима, коли згадую про цю виставку?
Пояснення різні. Мабуть, найперше й найголовніше — весь простір мого побуту й без того перевантажений травматичною інформацією. Жахливі образи з тих фото виглядають лише знерухомленним відлунням телеефіру, інтернету, газет, які на подібні враження надміру багаті.
Або так: людській природі властивий інстинктивний самозахист від стресів. Тому в свідомості спрацьовують потаємні фільтри, запобіжники від надто неприємних вражень.
Чи так: там, де страждання є нормою, воно певним чином знецінюється. Навіть в опосередкованому мистецтвом вигляді. А ось біда, хоч би й маленька, в мирних, безпечних умовах — вражає, бо є аномалією. Іншими словами — горе одного — трагедія, горе мільйонів — статистика?
Не хотілося б так думати.
Здається, пояснення все ж в іншому.
Отже, той невдаха-борець — останній, хоча й із призом.
І це його, маленького, гордовитого мужичка, аж ніяк не радує. Саме в момент першого, найгострішого розпачу та злості його й упіймав фотограф. І переніс на плівку, а потім на папір, цілу, повноцінну історію. До котрої кожен вільний скласти власний варіант продовження. Бо щось же буде з ним далі, з тим кумедним і амбітним плаксою.
Ось ця можливість продовження, споріднена зі свободою, що лишається хоча глядачам, — і є найціннішим. На фото катастроф історія вже закінчена, там уже крапка, фінал.
А тут — ще ні. Сюжет життя, вихоплений зненацька, ще триває і триває. І моя історія продовжується разом із ним, і в ній також лишається вибір.
На таке здатна лише фотографія — справжній привид свободи. Наймилосердніший із усіх інших.
