ПРИЖИТТЄВИЙ ПАМ’ЯТНИК,
або Про відсуджену зарплату, овес, оренду землі й вічне
У конторі — директор «Ясенівки» Олександр Дерев’янко, втомлений конкуренцією з місцевою фермершею Оленою Трач, яка успішно поєднує рільництво на великих площах iз вихованням та навчанням підростаючого покоління у місцевій школі, вчителює. «Віддавали ту зарплатню зерном, та вона не взяла», — говорить про вдову директор. Це після того, як сюди, до Ясенівки, було відправлено з району виконавчого листа про судове рішення.
Вдова вже призабула дорогу до контори. Після принижень, яких там зазнала, дала собі слово, що навіть у той бік не подивиться. Вона — у своїй маленькій хаті. Погодилася: «Віддавали вівсом. А що мені з вівсом робити? Ні коня, ні кози не маю». Воліла за зароблені Омеляном гроші пам’ятника замовити та встановити на його могилі...
Згадує про останні земні кроки свого дорогого чоловіка: «Він уже давно був, як кажуть у народі, на заслуженому відпочинку. Та ходив на роботу день при дні. Тоді й косили горох у полі вручну. Він почувався геть зле, та йшов. Агрономша Олександра Петрівна поставила його першим. То Омелян узяв косу й повів команду за собою. Молоді й здорові за ним ледь встигали. Таким завзятим був. На роботі його й не стало. Він на городі сіяв тютюн — любив людям роздавати. Хлопці палили й розхвалювали, — гарно висушений і акуратно порізаний тютюн. Пригостив, та вже сам цигарку не скрутив...». Горілку не пив: «Кому що треба в кузні, то йдуть до нього. Хтось за роботу принесе пляшку, та «назад» несе. Я ж, говорив, у товаристві тверезості перебуваю. Скажіть спасибі дядькові та йдіть собі з Богом».
Ясенівка пам’ятає: «Машина йшла, а Омеляна несли від хати аж до могили, його останнього пристанища. Такі трудяги, як Скульський Омелян Броніславович, народжуються раз на сто рокiв та й то не у кожному селі. І сам директор СТОВ «Ясенівка» Олександр Дерев’янко віддає належне: «Покійний шанував працю». За останній рік отієї тяжкої праці не одержав на руки й копiйки. То хоч по смерті віддали б, аби вдова мала за що скромного пам’ятника на його могилі встановити...
Останній рік трудів і днів Омеляна Скульського був драматичним для всієї Ясенівки. Василь Трач, який був тут головою колгоспу, пішов у Ярмолинці заступником голови райдержадміністрації. Олександр Дерев’янко, який був в Ярмолинцях головою райдержадміністрації, пішов у Ясенівку. Якраз давали людям землю та волю, почалося реформування. «Покійний уважав, що земля буде дорожчати. Не мав сумніву, що віддадуть і всі борги, що майнові паї набудуть великого значення для добробуту. Тому ми з Омельяном заздалегідь домовилися й заповіли все нажите добро своїм дітям — Оксані, яка у Хмельницькому, та Людмилі, яка у Києві», — розповідає Глафіра Скульська. Вона вчителювала у молодших класах, грамотна. Боляче їй, що чоловік уже давно відтоптав свій ряст, та його заповіт і досі не набув законної сили: «Коли ще ходила до контори, до Дерев’янка, щоб віддав зарплатню по-доброму, одне від нього чула: я нічого не знаю, йдіть до Трача». Мабуть, мав на увазі й родинні зв’язки поміж Скульськими та Трачами, і те, що й за Василя Трача борг із Омелянової зарплатні складався.
А потім — інше. Спадкоємці віддали свою спадщину, земельний пай, в оренду фермерші Олені Трач, дружині Василя Івановича. Та вже зібрала свій перший рясний урожай. Заплатила своїм орендодавцям по п’ять центнерів зерна орендної плати за земельний пай. «А кому ж було землю в оренду віддавати? Звісно, що родичам», — пояснила Глафіра Скульська рішення спадкоємців.
Вільному — воля. Одначе труди земні покійного, що дали рясні плоди хлібом насущним, таки досі не оплачено. Байдуже, з чиєї саме вини —Олександра Дерев’янка чи його успішного попередника. На жаль, давно вже така система склалася, що замість грошей людям за працю натуру нав’язують. Лихі наміри тих, які нав’язують, наче шило, що вилазить iз мішка. Прозорі. Мовляв, на тобі, небоже, що нам негоже. Те ж таки зерно — у бункерній вазі, за хтозна якою ціною, принаймні, за такою, з якою на ринок хоч і не йди, бо кури засміють.
Привласнюється праця живих, мертвих і ненароджених. І тут уже байдуже, чия саме та праця — свата, брата, кума чи якогось іншого близького родича. Це навіть не та бартерна схема, за якою того дня в центрі Ясенівки, біля зачиненої крамниці, збували цибулю й брали картоплю. Заїжджий комерсант нікому свою волю не нав’язую: хочеш — неси свою картоплю, а не хочеш, то вибачай. «Уся виручка йде в солярку та запасні частини до сільгосптехніки. Не знаєш, як вижити в цих складних умовах», — бідкається Олександр Дерев’янко. Хто, мовляв, тільки не наживається за рахунок бідолашного селянина, який, зігнувшись у три погибелі, йде на неоплачувану роботу і там-таки закінчує свою життєву борозну.
Наживаються всі, у кого тільки сумління людського бракує.
Поки бідолашна вдова перебирала отим вівсом, Олександр Дерев’янко згадав про одержаний у спадщину земельний пай покійного Омеляна Скульського. «Наші трактористи нашими тракторами і нашою соляркою заорали ту земельну ділянку, яку спадкоємці Скульського віддали в оренду Трачам», – говорить Олександр Дерев’янко, що звернувся до райсуду із зустрічним позовом. Про відшкодування витрат, «спрямованих СТОВ «Ясенівка» в основний обробіток грунту». Орала ж «Ясенівка», а сіяла та збирала фермерша Олена Трач.
Зустрічна позовна заява — у стадії розгляду апеляційною інстанцією. Феміда, звісно, колись скаже своє останнє слово. Однак, поки це станеться, село згадує давнє спостереження про панів. Ті чубляться, а в дядьків голови болять. Аби переконати, що це саме так, а не інакше, наведемо хронологію подій в Ясенівці. Омеляна Скульського не стало в серпні 1999 року, у 2000 році «Ясенівка» зорала, засіяла, зібрала вирощене з його спадщини, нарешті, у січні 2001 року фермерша Олена Трач узяла в оренду земельний пай від спадкоємців покійного. «За 2000 рік «Ясенівка» не заплатила мені орендну плату за землю. Говорять, що договору не було. То навіщо ж використовували ділянку?» — запитує Глафіра Скульська.
Олександр Дерев’янко не відповідає на це логічне запитання. Як не відповідає й на запитання про те, чому з’ясовує стосунки з удовою, а не з фермершею, яка узяла зорану землю. Натомість звертає увагу на шалені витрати засновників «Ясенівки», спрямовані в основний обробіток чужого грунту: «Ось довідка, офіційна: собівартість гектара глибокої оранки — 301,24 гривні. А земельний пай, одержаний спадкоємцями від покійного, — 2,77 гектара...». Отож за цією логікою вдова ще має борг перед СТОВом за оранку, про яку вона, звісно, засновників не просила. До речі, названа директором собівартість оранки, як кажуть у народі, в жодні ворота не лізе. Трактористи, які пропонують свої послуги власникам городів і дач, більше 250 гривень у перерахунку на гектар не правлять.
Голова Ярмолинецької райдержадміністрації Василь Волощук, якому кореспондент «Дня» показав листа від Глафіри Скульської, категорично відмовився від коментарів: «Уперше чую про цей конфлікт. Досі ніхто до нас із цим питанням не звертався». Хоча до Ясенівки вже не одна комісія перевіряючих приїжджала: СТОВ «Ясенівка» і фермерша не можуть поділити майно, в якому значна пайка — плід трудів і днів світлої пам’яті Омеляна Скульського. Його майновий пай — 14 тисяч гривень», — говорить удова. Майже так само, як Василь Волощук, заявив і його заступник Василь Трач, якого зустріли в Ясенівці: «Нічого про те не знаю. Земельний пай в оренду взяла моя дружина. Запитайте в неї, та вона десь поїхала».
Тихий сільський цвинтар в Ясенівці. Ось воно, місце, де знайшов собі вічний спокій коваль-трудяга. На могилі — скромний, виготовлений у райцентрі з гранітної кришки пам’ятник Омелянові Скульському, який залишив сей грішний світ 70-рiчним. «Позичила в людей гроші й поставила йому пам’ятника. Потроху відкладала зi своєї пенсії, повернула борг», — розповідає зажурена вдова. Довкола — могили та могили. Тут їх, хліборобів, більше, ніж у Ясенівці, де спалахують пристрасті, орють—сіють— збирають, як можуть, планують, мають свої явні та приховані наміри, позиваються в судах, привласнюють плоди чужої праці, та, мабуть, мало думають про вічне...
Коваль Омелян Скульський ще за життя встановив собі пам’ятника. Тяжкою, та несплаченою гідно працею.
