«Рука Москви», або До чого призвів «План ізоляції»

Частково на ці запитання спробували дати відповіді самі президенти.

Путін визнав учора, що хотів, аби Леоніда Кучму обрали на посаду голови Ради СНД ще під час торішнього саміту в Кишиневі. Але оскільки не всі президенти були згодні з пропозицією російської делегації, розгляд питання відклали до наступного разу. Лідери держав Співдружності мали свої підстави для «недопуску» українського глави до почесного поста в органах СНД. Олександр Лукашенко, зокрема, наголошував, що спочатку Києву слід врегулювати усі процедурні моменти, пов’язані з підписанням та ратифікацією статутних документів пострадянської організації. Україна ніколи не була членом СНД в повному розумінні, а вважалася лише її державою-засновницею і державою-учасницею. «Наша держава свідомо уникає участі в деяких напрямах співпраці в рамках СНД. Фактично це означає неповне, але цілком повноправне членство в межах добровільно окресленої нею для себе неповноти», — так наголошували перед самітом в українському зовнішньополітичному відомстві. Подібна «неповнота» і стала для багатьох як в Україні, так і поза її межами аргументом, що мав би виключити Україну з переліку держав, президенти яких можуть головувати в органах СНД. У свою чергу, міністр юстиції Олександр Лавринович в інтерв’ю одному з телевізійних каналів заявив, що статус України в СНД «цілком достатній для права очолити Раду глав держав Співдружності».

У документах СНД, справді, мовиться про те, що головою Ради стає президент країни-учасниці, якою Україна і є. Однак чи мали юридичні підстави лідери Співдружності обирати собі голову не на засіданні Ради держав СНД, а на неформальному саміті? Це питання потребує подальшого з’ясування. Як і те, у який спосіб можна прийняти рішення «одноголосно» за відсутності чотирьох із 12-и президентів? Правилами СНД передбачено, що «відступ від встановленого порядку голосування допустимий у виняткових випадках за необхідності прийняття невідкладних рішень». Голосування при цьому може проводитися з використанням оригіналу підпису кожного із глав держав. Вочевидь, цей винятковий випадок настав. Леоніда Кучму обрали, за що він щиро подякував усім президентам, які виявили довіру до свого колеги. Український глава пообіцяв виконувати обов’язки на новій посаді з усією відповідальністю. Саме ж обрання Президент України пов’язав із попереднім самітом СНД у Кишиневі, де він «висунув ряд принципових пропозицій із реформування економічної складової співробітництва» у рамках Співдружності.

Обрання Леоніда Кучми на посаду голови Ради глав СНД українським істеблішментом сприймалося неоднозначно з часу появи цієї ідеї. Український керівник цим самим дає новий привід для посилення іміджу політика, більше схильного до розвитку відносин зі Сходом, аніж із Заходом. Що виглядає цілком логічно, хоч і прикро на фоні похолодання відносин із західними державами. Ще напередодні саміту численні політики закликали Леоніда Кучму не погоджуватися на російську пропозицію, бо це може загрожувати курсу держави на інтеграцію з Євросоюзом та НА ТО. Голови Народного руху України Геннадій Удовенко, партії «Реформи і порядок» Віктор Пинзеник і Української народної партії Юрій Костенко оприлюднили заяву, в якій назвали ідею головування України в Раді глав держав СНД такою, що суперечить стратегії нашої зовнішньої політики. «За цим проглядаються спроби завадити інтеграції України в європейські та євроатлантичні структури, які є зовнішньополітичним пріоритетом України, і більш тісно прив’язати нашу країну до аморфної і нерезультативної СНД», — наголосили лідери трьох партій.

Побутує думка, що нібито, погоджуючись на пропозицію російського колеги, Леонід Кучма забезпечує таким чином своє політичне майбутнє після завершення президентського строку. Припущення досить спірне. Хоча б тому, що головувати країна в Раді СНД може тільки 12 місяців, а далі «естафета» перех одить до президента іншої держави (згідно з порядком назв країн за російським алфавітом). У випадку з українським Президентом сталося як мінімум два прецеденти. По-перше, досі в Раді глав СНД головували тільки російські президенти — Борис Єльцин та Володимир Путін. По-друге, якщо вірити правилам СНД, то наступним головою в Раді — згідно з алфавітом — мав стати президент Таджикистану Емомалі Рахмонов. Леоніду Кучмі у першому випадку вдалося зламати стару традицію, а в другому — обійти «есендевські» правила.

Навіщо Україні головування в Раді глав СНД? Повноваження голови цього органу не такі вже й великі: відкривати—закривати засідання; ставити на голосування проекти документів; представляти порядок денний і регламент роботи; забезпечувати дотримання процедурних правил тощо. Український Президент, схоже, сподівається, що ця посада дозволить йому надати друге дихання Співдружності. Леонід Кучма заявив, що у вересні цього року в Ялті має бути підписано угоду про зону вільної торгівлі у рамках СНД. Путін у свою чергу повідомив, що зараз Україна погодилась з логікою Росії, згідно з якою збори ПДВ на енергетичні товари із Росії в Україні невигідні для російського бюджету. «Ми пропонуємо зробити виняток і скласти графік поступового переходу для створення зони вільної торгівлі для всіх без винятку країн СНД», — наголосив російський лідер. Виглядає також і на те, що обрання Леоніда Кучми на почесну посаду, яка не надасть йому жодних реальних дивідендів, і особливо у відносинах із Заходом, було частиною цілого пакета персональних домовленостей між президентами, результати яких остаточно виявляться вже під час останніх днів виборчих кампаній в Україні та Росії.

Аналітики також не виключають прихованих мотивів у ідеї головування Леоніда Кучми в Раді СНД. Більшість із них сходяться на думці, що Кремль обов’язково намагатиметься отримати з цього якийсь зиск. Зокрема, в енергетичній сфері. Яка користь від цього пересічному українцю? Схоже, поки що лише податки, податки і ще раз податки... Тільки такий висновок і напрошується із заяви речника МЗС України, яку було зроблено за два тижні перед самітом: «За своїм потенціалом, так і за розмірами внесків до бюджету СНД Україна поступається лише Росії, непорівнянно переважаючи решту країн- учасниць Співдружності».

Є i ще один момент. Зараз стає очевидним, що тактика ізоляції українського Президента, якої став дотримуватися Захід протягом «касетно-кольчужного» скандалу, виявилася неефективною. Російські політтехнологи поки що переграють західних в Україні. Попри те, що останні використовують справді реальні проблеми України. «План ізоляції» загнав українську владу в глухий кут, й «руку Москви», схоже, прийнято. Чим усе це закінчиться? Пригадується ситуація в Білорусі на початку 90-х років. Захід робить ставку на Зенона Позняка, радикального лідера Народного фронту, на противагу «номенклатурному» пре м’єру Кєбічу. В результаті до влади приходить Лукашенко.

Який інтерес Києва в СНД? Що стоїть за пропозицією Путіна Кучмі головувати в Раді СНД? Які «плюси» та «мінуси» теперiшнього етапу українсько-російських відносин, що утворився на тлі (явно невипадкового) «касетного скандалу»? Про це — у коментарях експертів «Дня».

КОМЕНТАРІ

Олександр СУШКО, директор Центру миру, конверсії та зовнішньої політики України:

— СНД могла б бути використана більш ефективно як багатостороння структура. На жаль, критика щодо кризи СНД абсолютно справедлива. Але справедлива й думка, що потенціал цієї організації невикористаний у повній мірі. Міркування про те, що колишні радянські республіки зможуть співпрацювати ефективно тільки на двосторонній основі, помилкові, оскільки Росія сильніша від будь-якого учасника СНД, в тому числі й від України. Москві було вигідно перевести відносини у двосторонній формат, аби без надмірних зусиль домагатися власних інтересів. Водночас якби менші країни СНД змогли ефективно знаходити форми реалізації своїх інтересів, відмінних від російських, то Співдружність могла б стати непоганою ареною для колективної дипломатії. Сьогодні ж ситуація склалася так, що на теренах СНД розвиваються і конкурують між собою дві субрегіональні структури — ЄврАзЕС і ГУУАМ.

Пропозицію Володимира Путіна Леоніду Кучмі — очолити Раду глав СНД — слід розглядати як одну з форм заохочення України до більшої співпраці з Росією. Можливо, це ще й пошук продовження політичної кар’єри Леоніда Кучми після закінчення його президентської каденції. Хоча формально пропозиція виглядає цілком логічно, оскільки цю посаду всупереч документам СНД очолювали тільки російські керівники. Але можуть діяти й інші мотиви, аби підштовхнути Президента України до прийняття рішень, очікуваних Росією. Насамперед це стосується газотранспортного консорціуму, доступу російського бізнесу в Україну і приєднання до ЄврАзЕС.

За своєю інтенсивністю останнім часом українсько-російські відносини вийшли в лідери: з жодною іншою країною немає такої кількості зустрічей на вищому рівні. На цьому тлі торік ми спостерігали скорочення обсягів українського експорту в Росію внаслідок запровадження Москвою різного роду квот, тарифів і проведення антидемпінгових розслідувань. Український експортер мусив шукати нові ринки збуту, переорієнтовуватися, і це йому вдалося. Експорт до Росії скоротився приблизно на чверть, але загальний обсяг експорту України виріс. Інша справа, що внаслідок скорочення експорту зросло негативне сальдо у торгівлі з Росією.

У політичній сфері ми бачимо, що Росія дуже вдало скористалася тією нішею можливостей, яка відкрилася внаслідок значного погіршення відносин України і Заходу. Дистанціювання офіційного Києва від Заходу створило певний вакуум і цей вакуум заповнений Росією. Йдеться про пошук певної опори, якою й стала Москва на міжнародній арені. Але те, що дуже важливо для влади, має, швидше, негативний вплив на загальноукраїнські процеси. У результаті звужуються можливості суверенної політики України. Наступний момент стосується активного проникнення російського капіталу. Сам по собі він не складає проблему, але інша справа щодо методів його поширення. Згідно з офіційною статистикою Росія посідає лише п’яте місце за обсягом прямих іноземних інвестицій, обіймаючи частку в 6,6% від загального обсягу інвестицій. Таким чином, Росія — приблизно в одному ряду з Віргинськими островами. Хоч, зрозуміло, що реальний обсяг російської присутності в нашій економіці незрівнянно вищий. Російська експансія в економіку України відбувається тіньовими і напівтіньовими шляхами, які не відображаються в офіційній статистиці Держкомстату, що не може не тривожити. Відбувається це переважно через офшори, через заснування дочірніх підприємств, які виступають як українські, але реально представляють інтереси потужних фінансово-промислових кланів Росії. На сьогодні політика Росії в Україні — це політика підтримки свого «статус- кво», Росію влаштовує той характер взаємин, який на сьогодні склався. Москва дуже зацікавлена, щоб наше сьогодення стало нашим завтра.

Михайло ГОНЧАР, віце-президент Міжнародного фонду «Стратегія-1»:

— Інтереси України в СНД мінімальні. Якщо виходити з того, що СНД створювалася як механізм цивілізованого розлучення колишніх союзних республік, то чогось іншого від організації навіть очікувати не потрібно. Україна може мати лише короткострокові інтереси в СНД тактичного плану. У певній мірі СНД суперечить зовнішньополітичному курсу Києва на європейську та євроатлантичну інтеграцію. Неможна йти вперед iз повернутою назад головою. В означеному контексті Україні недоцільно дедалі більше втягуватися в «есендівські» процеси — як політичні, так і економічні. Тим більше, що цілі, які неодноразово озвучувала Україна в рамках СНД, досі не досягнуто. Красномовне свідчення цьому — гальмування Москвою створення зони вільної торгівлі. Хоч, вважаю, створення цієї зони все одно не призведе до тих уявно позитивних наслідків, про які багато говорять — нібито це відкриє ринки, зробить українську продукцію конкурентоспроможною. Насправді це тільки законсервує розвиток української економіки. Через якийсь десяток років ненаукоємні, енерговитратні українські галузі стануть непотрібними навіть на теренах СНД.

Пропозиція Володимира Путіна Президенту України очолити Раду глав держав СНД — ще один тактичний крок із втягування держави до «євразійських» інтеграційних процесів. Я не бачу в цьому ані доцільності, ані необхідності для України.

Якщо розглядати «плюси» і «мінуси» сьогоднішнього стану українсько-російських відносин, то до числа позитивних тенденцій я б відніс скорочення обсягів двосторонніх економічних відносин. Я не помилився. Нарешті почали спрацьовувати економічні регулятори. Якщо країна не в змозі за браком політичної волі проводити свідому політику диверсифікації економічних зв’язків, зменшення економічної залежності від одного з партнерів, то самі механізми ринкової економіки регулюють цю залежність. Вона об’єктивно з року в рік зменшується. Звісно, в українсько-російських економічних відносинах це не є якийсь однозначний процес, бували й періоди зростання. Проте переконаний, показники товарообміну між Україною та Росією носять надмірний характер, а тому навіть незначна тенденція до скорочення показників у двосторонній торгівлі підкреслює необхідність свідомої політики на зменшення економічної залежності від Росії. До позитивів слід віднести також факт підписання документів про державний кордон, хоч він не носить довершеного характеру, оскільки неврегульованим залишається питання морських кордонів. Щодо програшних моментів останнього часу, то, вважаю, найбільший негатив пов’язаний зі створенням газотранспортного консорціуму, який у такому форматі не відповідає інтересам України.

Вадим КАРАСЬОВ, політолог:

— Я би запропонував провокаційну версію подій. За зовнішнім церемоніалом відкриття року Росії в Україні та київського саміту СНД може критися фундаментальний поворот в українській зовнішній політиці, у стратегії нашої держави на пострадянському просторі. Словами президента Володимира Путіна, Росія зробила Україні серйозну пропозицію на довготривале партнерство як на пострадянському політичному театрі, так і в міжнародній політиці загалом. Тим самим Росія визнала неефективність монопольного лідерства в СНД. Володимир Путін фактично запропонував Україні створити здвоєний полюс тяжіння у пострадянському просторі, або, можливо, навіть європейську вісь СНД. Ішла до усвідомлення всього цього Росія непросто. Але сьогоднішня російська еліта, військово-політичний істеблішмент розуміє, що Україна є незалежною країною і дуже важливим елементом для європейської і загалом міжнародної політики.

У рамках СНД в 90-ті основну інтригу — нездатність СНД до подальшої самоорганізації, — було викликано монопольними претензіями Росії на лідерство і протидіями цьому України. Одним із виявів цієї української протидії можна вважати ГУУАМ. У 90-ті в рамках СНД була група впливу, в якій знаходилася й Україна, що діяла на противагу Росії. Сьогодні українська держава, судячи з усього, втрачає ресурси для такої схеми дії, роблячи ставку на формування здвоєного стратегічного гравця з Росії й України, який може брати участь і здатний вивести Україну на глобальний театр стратегічних дій, на участь у формуванні міжнародного порядку. Тут може виникнути запитання — чи зможе Україна втримати рівновагу з Росією, зважаючи на величезні масштаби останньої, наявність у Російської Федерації важелів економічного тиску на Україну? В зв’язку з цим найбільш прийнятною формою партнерства могло б бути залучення третьої сторони, яка могла б втримати партнерство в геостратегічному балансі. Але дане питання вже виноситься за дужки і може розглядатися лише в майбутньому.

За допомогою ідеї двополюсності СНД легко пояснити пропозицію російського президента українському очолити раду глав СНД. Київ таким чином формалізує свою провідну нарівні з Росією роль у СНД. У такий спосіб Росія отримує два геостратегічних крила у рамках СНД — західне, з Україною, і східне. Чи пропонуватиме Росія з’єднати їх воєдино — залежить багато в чому від самої України. Звичайно, нова роль України не дуже до душі лідерам середньоазіатських держав і Білорусі, оскільки вони розуміють, що російсько- українське партнерство змінить відносини на пострадянському просторі якщо не радикально, то істотно.

Якщо говорити про підсумки українсько-російських відносин впродовж останніх років, то безумовним плюсом тут я би назвав явне політичне потепління. Але загалом я би відійшов від підрахунку плюсів і мінусів. Головний результат полягає в наступному. З одного боку, Росія визнала Україну самостійною державою, здатною на лідерство у пострадянському регіоні. З іншого, велика частина української еліти розуміє, що надалі будувати національну і державну ідентичність на антиросійській підкладці було б непродуктивно.