Сам собі Discovery

Сьогодні Микола Хрієнко займається підготовкою авторської фотовиставки «Українці за Уралом. Початок ХХІ століття». Це і є кінцева мета його масштабного і безпрецедентного в історії України проекту тривалістю у три етапи, шість років та 118 тисяч кілометрів. Саме стільки знадобилося українському журналісту, щоб пройти-проїхати-пролетіти слідами українців, що волею долі чи недолі опинилися у далекому Заураллі. А ще — 341 фотоплівка та 12 276 фотокадрів, з яких для майбутніх фотовиставки, фотоальбому та книги відібрано 300 найкращих.

Ідея дослідити життя українців за Уралом виникла у Миколи Хрієнка тоді, коли він досліджував життя українців в Україні. З 1997 по 2002 рік в рамках авторського проекту «Українці в Україні» журналіст пішки поетапно пройшов від крайніх точок з північного заходу на південний схід та з півночі на південь України 3 247 км. Тоді він на власні очі побачив, в чому відмінні і в чому однакові українці різних частин держави.

«Українська діаспора в Росії по живому відрізана від рідної території. Так, раніше вони жили далеко, але в одній країні зі своїми співвітчизниками. Розпався Радянський Союз — і їх відрізали від нас. Мені стало цікаво, як вони там живуть, як реалізовують себе і чи пам’ятають своє коріння, — так пояснює Микола Хрієнко свою ідею. — Це колосальна віддаленість від України: до Командорських островів, наприклад, звідси понад дев’ять тисяч кілометрів. Я хотів вивчити цю абсолютно живу українську діаспору, яка всіма нитками пов’язана з нинішньою Україною».

Тож у стилі українського Discovery, озброївшись, правда, не камерою, а фотоапаратом, Микола Хрієнко вирушив у подорож. Телевізійники не надто зацікавилися ідеєю журналіста. Тільки знімальна група Першого Національного відзняла три серії в Магаданській області. На більше у державного каналу не вистачило коштів, а у приватних — бажання.

Історія переселення українців з етнічних територій за Урал тривала не одне століття. І хоч колись українські села сьогодні здебільшого «перемішані» з іншими національностями, за словами Миколи Хрієнка, є кілька зовнішніх ознак, за якими завжди можна впізнати українську родину чи принаймні українську господиню: вибілена хата, впорядкований город і багато квітів на подвір’ї.

Коли Микола Хрієнко прийшов до редакції і почав, розкладаючи сотні знімків, розповідати неймовірні історії неймовірних українців, відверто кажучи, не вірилося, що така колосальна робота під силу одній людині. Ще більше не вірилося в те, що є людина, яка в еру інтернету та інформаційних технологій може присвятити шість років життя пошукам на безкраїх теренах Сибіру, Колими, Чукотки, Сахаліну і навіть Заполяр’я сліди українства.

На жаль, газетної площі не вистачить, щоб розповісти всі історії і всі людські долі, які в дорозі зустрів журналіст. Ми, як і Микола, поділимо наш маршрут на три етапи, а пізніше ще окремо розповімо кілька особливих історій. Все це супроводжуватимемо знімками, які «Дню» люб’язно надав Микола Хрієнко.

Отже, етап перший. Він тривав з 7 липня 2004 року до 11 лютого 2005-го. За цей час різними видами транспорту і частково пішки Микола Хрієнко подолав шлях з Києва через Урал, Алтай, Хакасію, Східний Сибір, Далекий Схід, Якутію, Колиму й Чукотку до селища Уелен і мису Дежньова. Разом зі зворотною дорогою весь дослідницький маршрут дорівнює довжині екватора Землі — 40 тис. км.

Чотири знімки з першого етапу були презентовані на фотовиставці «День-2006» і увійшли до фотоальбому «Дня». Проте чимало важливих фото, наприклад з розділу «Сталінська Колима», наші читачі ще не бачили. Наприклад, геніальний монумент «Маска Скорботи» Ернста Неізвєстного на сопці Крутій заввишки 15 метрів та площею 56 кв. м, встановлений в пам’ять про жертв ГУЛАГу. Микола Хрієнко зафіксував, що навіть у лютий мороз на снігу біля підніжжя монумента — свіжі квіти.

Пройшов журналіст і місцями, де відбував тюремне покарання і заслання Василь Стус (і в Пермській області, і на Колимі). На місці першого поховання поета Микола розсипав землю з Географічного центру України і поклав на могилу рушники, які передала тітка Василя Стуса.

«Добре було б, якби хоч хрестом означити це місце», — зазначив Микола Хрієнко біля першої могили Стуса. Через деякий час після повернення в Україну йому надійшов лист із фотографіями — на місці поховання замордованого поета працівники музею «Пермь-36» поставили гарний дубовий хрест, пов’язаний вишитими рушниками і з українським прапором.

Серед українців, яких Микола Хрієнко зустрів під час першого етапу, — представники родин, переселених ще в часи столипінських реформ, репресованих за сприяння УПА, інженери, моряки, управлінці, на яких тримається нелегке життя Зауралля. Мер Магадана, обраний уже на другий термін, голова Петропавловськ-Камчатської думи, голова чукотського уряду — українці, які наводять лад у чужій, але вже рідній для них країні. З усіма ними автор тримає постійний зв’язок і взагалі вважає завдання невиконаним, якщо не надіслав своїм героям фотографії та газетні публікації про них.

Переважна більшість українців Зауралля хоч і не відчувають підтримки зі столиці своєї батьківщини, все ж пам’ятають про неї — говорять українською мовою, підтримують діяльність культурних центрів або просто... співають українські пісні. Зустрівши стареньку жінку в Приморському краї, Микола Хрієнко здивувався «Ви так гарно говорите українською...». «А якою ж мені говорити — німецькою чи що?» — у свою чергу щиро здивувалася жінка.

Цікаво, що до мису Дежньова (крайня точка Чукотського півострова) — передостаннього пункту маршруту першого етапу, до якого журналіст добирався з найдосвідченішими мисливцями, дістатися пощастило тільки з п’ятої спроби. В результаті Микола Хрієнко отримав унікальний знімок, можливо, перший в історії — мис Дежнєва взимку.

«Багатьох людей, з якими я зустрічався в 2004—2005 роках, уже немає серед живих. На щастя, я встиг їх зафіксувати в цьому житті, записати їхні непересічні долі, залишити пам’ять про них», — говорить Микола Хрієнко.

На жаль, ми можемо передати тільки маленьку частинку тієї подорожі, на яку унікальний журналіст Микола Хрієнко витратив стільки часу, зусиль та енергії.

Про другий, третій етапи, а також про неймовірні зустрічі з Петером Демантом, Наталією Корольовою (донькою видатного вченого), нащадками розкуркулених родин ми розповімо в наступних номерах «Дня».