Сенсація в долі українського правосуддя
Судді приймали рішення понад 6 годин. Учора близько 20 хвилин заступник голови Верховного Суду України Анатолій Ярема, хвилюючись, зачитував вердикт суду. Верховний Суд України частково задовольнив скаргу представника кандидата на посаду президента Віктора Ющенка Миколи Катеринчука на рішення ЦВК про підсумки виборів, згідно з якими перемогу отримав Віктор Янукович. Суд визнав дії ЦВК неправомірними, у зв’язку з чим постанова про результати виборів 21 листопада підлягає скасуванню. Верховний Суд визнав фальсифікації в другому турі голосування такими, що унеможливили достовірно встановити результати виборів. Тому постановив відновити права кандидатів і провести повторне голосування в термін, визначений законом, відраховуючи його від 5 грудня (тобто 26 грудня). Таким чином до Нового року Україна, можливо, нарешті дізнається ім’я нового президента. Проте Суд відмовився визнати обраним президентом переможця першого туру голосування, як цього вимагала команда В. Ющенка. Безпрецедентний за своїм значенням судовий процес тривав 5 днів — із понеділка, 29 листопада.
Враження від процесу, за яким протягом тижня завдяки прямій телетрансляції спостерігали мільйони українців, а також думки про його значення в новітній історії України — в коментарях, за якими «День» напередодні вердикту Верховного Суду звернувся до фахівців.
Дотримуючись Букви... або Духу?
Олександр КОПИЛЕНКО , доктор юридичних наук, академік Академії правових наук України:
— Таке засідання Верховного Суду, та ще в публічному режимі — це дуже важливе і певною мірою нове для України явище. Говорити, що воно цілком нове, не можна, оскільки судовий механізм давно задіяний у виборчому процесі. Але в такому глобальному плані — вперше. Головне — вперше суспільство з такою надією дивилося на майбутню ухвалу Верховного Суду. Проте, на мій погляд, тут є і проблема. Вона — в певній завищеності суспільних очікувань. Ми маємо зараз, з iншого боку, взаємний процес правового нігілізму, з другого — віру у всепереможну силу закону. Проте в цій ситуації дуже важливо, щоб винесену ухвалу поважали ті, хто вважатиме себе стороною, що програла. Щоб завищені суспільні очікування не перетворилися на свою протилежність після оголошення ухвали. Мало захопитися самим фактом розгляду справи у Верховному Суді — це нормальний процес, коли включаються такого роду демократичні механізми. Важливо, щоб ці демократичні механізми залишилися такими після того, як буде оголошено ухвалу суду.
Прилюдність процесу я не вважаю безумовним надбанням демократії, тому що, як мені здається, в цьому є певний механізм тиску на події, що відбуваються. Хоча, з iншого боку, мабуть, правильно, коли такого роду події, від яких, безумовно, залежить доля країни, стають відритими. Але важливо, щоб ця відвертість все-таки не перетворювалася на елемент тиску на суд.
Мені здається, обидві сторони виставили дуже кваліфікованих фахівців, а оцінка їх позицій — у рішенні суду. З боку невтаємниченого глядача щось може здаватися більш ефектним, але в той же час виявитися менш ефективним.
Володимир КАМПО , професор, завідувач кафедри Академії муніципального управління:
— По суті, Верховний Суд України ще ніколи не розглядав справу такого масштабу. Безумовно, цей процес є до певної міри свідченням довіри суб’єктів політичного процесу до судової гілки влади, виразом того, що в суспільстві зріє переоцінка цінностей щодо судочинства. Тобто ми вже робимо певні кроки до демократичної правової держави.
Що стосується самої процедури розгляду, то слід зазначити, що сторони виявляли досить активні позиції, наводили відповідні аргументи тощо. На мій погляд, стратегії і тактики у скаржників та відповідачів різні. Скаржники намагалися довести, що фактична фальсифікація підсумків виборів стала наслідком дій органів влади, посадових осіб, через що, мовляв, потрібно визнати другий тур голосування таким, що не відображає результатів волевиявлення громадян. І таким чином дати можливість ЦВК прийняти рішення про друге повторне голосування, тобто так званий «третій тур». Завданням відповідачів було, зрозуміло, максимальне збереження «завойованих» ними на виборах позицій і, по можливості, зменшення втрат, яких вони могли зазнати. Тому і з’явилися, скажімо, ідеї щодо проведення перевиборів лише на тих дільницях, де нібито були встановлені факти порушень виборчого законодавства тощо. Відверто кажучи, перед Верховним Судом стояло дуже непросте завдання, — на мій погляд, юридична база, фактологічна база для прийняття таких досить однозначних рішень була, все-таки, недостатня. Мені здається, що і сторони, особливо скаржник, дещо недопрацювали в плані зібрання доказової бази та в деяких інших питаннях. Тому ВС змушений був шукати підстави для свого рішення, спираючись не лише на норми виборчого законодавства, Цивільно-процесуальний кодекс тощо, але також апелюючи до певних конституційних принципів. І я вважаю, що це також позитивно.
Усі судові рішення є політичними. Але не в розумінні політики як системи громадсько-суспільних відносин, орієнтацій, дій тощо. У суду своя, правова політика, яка завжди відображається в судових рішеннях. Судді — люди дуже досвідчені, гадаю, вони розуміють, на якому етапі знаходиться суспільство. Знаєте, в юриспруденції діє той же принцип, що і в медицині — не нашкодь. Тому рішення, сподіваюсь, приймалося дуже обережно, з урахуванням практично всіх позицій, які існують на сьогоднішній день у громадській думці, і, звичайно ж, із опорою на ті правові норми, які дозволили б знайти компроміс...
