ЩОДЕННИК

Материнська мова. Мова колискової пісні, яка звучала над твоєю колискою, мова, якою ти вимовив свої перші слова, слова матері-батька, які підбадьорювали тебе, коли робив свої перші кроки по землі, слова, якими заспокоювали тебе, коли було страшно або боляче в дитинстві... Наскільки містке це поняття, я переконалась у 1986 році, коли всі школярі були вивезені в середині травня в «чисті» від радіації області. Діти школи, в якій я працювала і де вчились мої діти, були евакуйовані в м. Слов’янськ на Донеччині.

Я, закінчуючи курси підвищення кваліфікації, залишилась у Києві та один із листів 12-річному синові необережно написала російською мовою. І хоч саме мені довелось викладати російську мову в тому класі, де вчився мій Павлусь, він, даючи відповідь на російськомовний лист, відразу ж після привітання написав:

«Мамусю! Прошу тебе, ніколи не пиши мені листів російською, бо я не чую твого голосу...» Я була вражена до сліз. Моя дитина, яка, як і всі діти зросійщеного Києва, з ровесниками спілкується російською, а рідна мова живе в ньому материним голосом...