ЩОДЕННИК

Знаємося давно, ще коли ветлікарем працював і вчився в аспірантурі. Спокійний, раціоналіст, у всьому шукав суті. Не здивувало мене, що після 90-го, коли вже можна було, захистив докторат у сусідній країні. Повернувся назад і знову щез кудись. Розумію це так: важко у нас займатися тим, чим хотів би, до чого підготовлений, та й просто заробити на нормальне життя важко. Останнє, що знаю: розводить забутих уже низькорослих карпатських коней десь у горах, австрійці ніби зацікавились ними для туризму й оздоровлення. Цієї весни відвідав тітчиних родичів за океаном, познайомився з Айовою, де вони мешкають.

Стрілися на вулиці випадково. «Як ваш бізнес?» – привітався жартома на американський манер, по-нашому це: як справи? Люди, що проходили, лаяли ціни на продовольчі товари, які так несподівано стрибнули вгору, хтось бурчав: «Що то за держава! Як ВОНИ керують? Для злодійської мафії, аби наживалася?» Не коментував це ніяк. Мовчав, але щось турбувало його. Врешті почав: «Це треба перебути. Десь озимина вимерзла, десь ярі без дощу засохли... Всім важко буде. А що зміниться через рік-два? Ця демагогія, що почалася, мене дратує. Ніби комуністи якийсь правильний рецепт мають. Дурниця! Звичайно, соціально-захисна інтервенція влади потрібна. Але чи зрозуміла ця влада хоч щось? Не можна, щоб правили клани, щоб на виборах свою людину президентом поставили. Боюся, ми теж не зрозуміли: державу треба будувати знизу, людьми і для людей, у кожному селі і містечку, а не згори. Люди розумні, тільки б організувалися, і щоб не заважали їм. Я це в інших країнах бачив».

Таких довгих речень від нього ще не чув. Не любив політики. Та ось заговорив... І вже згодом:

– До зустрічі! Завтра їду в гори, до своїх коників.