ЩОДЕННИК

Час бере своє. Більшість із нас уже набули імунітету до стогонів нескінченних убогих та калік. Батьки б’ються над вирішенням нелегкого завдання, як пояснити дитині, що на всіх, хто просить, копієчок не вистачить, та й справді бідує серед них не так уже й багато. З дитинства виковуємо необхідну, та все ж — жорсткість і цинізм. Й іноді стає страшно: а чи не стаємо ми бездушними?

У вагон зайшла немолода жінка. Забурмотіла: «У моєї внучечки, нашої дівчинки... лейкемія».

Пасажири звично втиснулися у свої обереги — книжки й газети.

«Просто ні в кого вже навіть позичити... а вона... вона... ВОНА Ж ЖИВА!!!!»

Неначе навіть скло здригнулося.

«Я... все розумію... ось.. сумочки... я сама шила.. усього по гривні», — знову забурмотіла старенька, переборовши себе.

А пасажири вже гарячково шукали гаманці. Щоб встигнути. Встигнути простягнути свою гривню.

Бабуся плакала. І мені хотілося заплакати разом iз нею. Адже ми все ще люди.