ЩОДЕННИК

Поспішаю у своїх справах. На зупинці «маршрутки» зграйка молодиць з торбами біля ніг. Розмовляють по-чоловічому твердо. Уже колись тут їх бачив. Ці «мурашки» їдуть до кордону, «за дроти», то їхня робота, влітку і взимку – до скупника привезеного товару, здати оптом, так швидше, або на ринок до Перемишля... «Старий образок, такий маленький, в олов’яній оправі, з ангелочками і латинськими буквами. Тридцять євро дав якийсь пан, шкода, що не сказала більше», – оповідає котрась.

У тісному «офісі» знайомого (переклади, ксерокопії, друк бланків) двоє якихось нових його колег, що з вигляду «косять під крутих», п’ють каву і «Кагор» за столом; чорний шоколад у золотистій фользі, з якого відламують шматочки, затуляє заголовок газетної статті, лиш початок видно: «ІДЕАЛЬНА С...»

– Привіт! – кажу. – О, ви про ідеали... Цікаво!

– Не ображай! Хіба ми подібні на... Сідай погрітися в гарному товаристві.

...Вертаюся тим же тротуаром. Через вулицю, біля входу до Iсторико-краєзнавчого музейчика – гурт жвавих підлітків. «Усі наші тут? – це мабуть їхня вчителька. – Заходимо всі разом, організовано і швидко. Не напускайте холоду в приміщення».

Не раз уже оглядав усі експонати, та потягло туди. Закортіло побачити, чи на місці потьмянілі (кажуть, срібні) ложка і виделка, якими, за переказами, послуговувався Франко, гостюючи в тутешнього лікаря. А стара австрійська медаль, томик поезії мого лемка Антонича?..