ЩОДЕННИК

«Быстрые четкие шаги гулко отдаются по еще пустому коридору. Это Владимир Ильич рано утром спешит со своей квартиры в Совнарком. Часовой... завидев Владимира Ильича, подтягивается и с гордой радостью отдает ему честь... Владимир Ильич отмечал, что произошло за день, как изменилось положение на фронтах. Все изучил, разметил, прошел к столу и быстро-быстро стал писать телеграмму за телеграммой... И тут же работает над новыми книгами, пишет брошюры, статьи и листовки. И всегда спокоен. Выдержан, краток, подвижен и горд». В. Бонч-Бруєвич «В Кремле».

Гадаєте, це з минулого? Це рядки з книги, за якою навчаються на 11-му році незалежності України(!) у київській середній школі діти третього класу («Русский язык». Київ, «Радянська школа», 1991 р., стор. 273—274).

Мені здалося, що я опинився у театрі абсурду. Про що думає класний керівник, до речі, історик за освітою, коли дає завдання дітям читати оповідання Бонч-Бруєвича мовчки 5(!) разів. Про що думає директор школи, нарешті? Може, подарувати їм опубліковані телеграми Леніна, які нарешті стали відомі, де йдеться про розстріли, «екзекуції буржуазії», «червоний терор»? Виникає стійке відчуття, що люди, які допустили таке, продовжують жити у тій, радянській країні. На черзі у мого сина (стор. 277): «Как повяжешь галстук, берешь его — он ведь с нашим знаменем цвета одного». Мабуть, досить?! Ні, ще трохи — учителька сказала дітям, що вони будуть відзначати день народження Володимира Ілліча! Без коментарів.