ЩОДЕННИК

Дзвоник з уроку. Мене викликають на якусь чергову нараду, учні залишаються самі і примусити їх швидко вийти з кабінету на «провітрювання» практично неможливо. Хтось щось дописує, інший шукає свій сніданок, третього не можна відірвати від вікна. Покладаю цю роботу на чергового, хоча розумію, що «броунівський рух» буде продовжуватись до початку наступного уроку.

Повернувшись, бачу, що на стенді, який я підготував до лабораторної роботи, розламаний реостат.

– Він сам упав, – чую відповідь на «розслідування».

– Але ж саме нічого не відбувається, хтось його зачепив, – коментую, – назвіться, хто це зробив!

Запанувала тиша. Застосовую банальний хід.

– Я все одно дізнаюсь, але ми втратимо багато часу, а порушникам буде соромно.

– Це я зробив, – підіймається Віктор, – але мене підштовхнули.

Ще хвилина чекання, не витримує другий винуватець.

– А чого він мене обзиває?.. Я не винний!

Обидва стоять, чекаючи мого рішення щодо покарання.

– Так, ви винні обидва! А тому беріть викрутку, пасатижі, новий реостат і замінюйте зламаний.

За блиском очей і посмішкою на обличчях відчув полегшення, таке «покарання» їх задовольнило. І я подумав: «Чи варте те обладнання, що ламається під час навчання, часто невимушено, часто через наші ж власні недогляди, того душевного спокою і рівноваги, почуття гідності і встановлення дружніх стосунків з товаришами?»