ЩОДЕННИК

Розмова з Ольгою довго ятрила душу . Її доля — горе — символ соціальної беззахисності жінки-матері. Народила дитину, сина, та радість була пригнічена страшним діагнозом — ДЦП. Чоловік злякався, вимагав відмови від дитини. Оля відмовилася від такої «сильної половини». Через кілька літ вийшла заміж за парубка, а ще через три роки вирішила народити тому, хто розділяв iз нею тяжкі хвилини, його рідну дитину. Хвороба сина, сказали медики, то результат невмілих рук тих, хто приймав пологи. «Все буде добре» — повторювала, мов «отченаш», Оля, та діагноз новонародженої доньки був ще страшніший — хвороба Дауна.

Вона не відмовилася від дітей. Вона, немов квочка, намагається захистити їх від лихого світу своїми крильцями. Вона підставляє свої недорозуміння, образ. Вона день у день воює з безсиллям. Вона — Мати.

Цікаво, чи є десь пам’ятник найбільшому працівнику — матері? Не тій віртуальній «матері-батьківщині», а реальній матусі, на грудях якої можна виплакатися, а з долонь почерпнути життєдайну енергію Добра? Матері, яка до останнього опікуватиметься долею, дитини-інваліда, сина-наркомана, немолодої дочки-алкоголічки?

Хто оцінить подвиг жінки, яка не зрікається в найтяжчі часи «своєї плоті і крові», мужньо несе свій материнський хрест через всі перепони життєвого шляху? Невже не помітний він, щоденний, щохвилинний подвиг буденності, над яким стоїть наймужніша людина — Мати?