ЩОДЕННИК

У підземному переході поруч з одеським залізничним вокзалом сидів жебрак. Він мало чим відрізнявся від численних своїх «побратимів по ремеслу», що активно заселили центральні райони практично всіх наших міст. Хіба що здивував мене вік жебрака — років двадцять — двадцять п’ять. Молодий чоловік зручно розташувався мало не посеред переходу і тримав табличку: «Дайте на хліб». Численні перехожі час від часу кидали до солідних розмірів шапки дрібні гроші. Жебрак на це ніяк не реагував, мабуть, вважав, що так воно і має бути. Тільки час від часу він кидав на перехожих презирливий погляд.

Зовсім поряд, в одному з невеликих привокзальних магазинчиків, висів чималенький перелік вакансій — від товарознавця до вантажника. Однак молодий чоловік явно не прагнув зайняти одне з вакантних місць і мозолити руки під пекучим сонцем. Він знайшов «свою нішу».

Коли бачиш подібні картини, стає сумно і вже не хочеться звинувачувати в розвалі економіки, занепаді начебто перспективних підприємств тільки якісь «темні сили». Можливо, більше винні ми всі, хто мириться із ситуацією, коли байдикувати стало набагато вигідніше, ніж працювати.