ЩОДЕННИК

У нашому районі чимало сіл зі звучними назвами. Вочевидь, давали їх не просто так, а саме через те, що їхні мешканці вміли щось робити ліпше за інших. От і називали в давнину село, де були мельники, — Мельниками, ковалі — Ковалями, пекарі — Пекарями...

Мені закортіло написати нарис про справжнього майстра своєї справи. Узявши до рук телефонний довідник, я став набирати номери сільських рад, щоб напитати підходящу кандидатуру. Обдзвонив 25 сільрад. Усе марно. Виявляється, в Ковалях зачинили кузню ще на початку 80-х. У Мельниках немає жодного млина: людям вигідніше купувати готовий хліб у крамниці, ніж марудитися з усілякими дозволами, патентами та ліцензіями. Про Пшеничники й мови немає. Раніше збирали до 40 центнерів зерна з гектара, торік одержали на круг по 14 — куркам на сміх. В Озерищі всі три озера, які колись кишіли карасями, замулилися — крім жаб, у тих калюжах ніяка живність принципово мешкати не бажає. У Яблуневі буквально торік викорчували останній острівець колись великого й багатющого колгоспного саду; старий садівник із горя запив і помер. Єдине село в районі, де народ і досі працює, так би мовити, за фахом і до того ж успішно, — Хмільне. За переказами, тут у кожному другому обійсті колись була якщо не гуральня, то винарня. Після 17-го року спиртозаводчиків-аматорів, які постачали продукцію неперевершеного гатунку в усі довколишні села, розкуркулили і примусили займатися землеробством та скотарством. Нині самогоноваріння в селі Хмільному знову розцвіло пишним цвітом. Ось де майстри своєї справи! Що не житель, то майстер. Землеробства катма, скотарства катма, надії катма, то й куряться винокурні, гудуть гуральні. Кажуть, один із мешканців села, колишній парторг колгоспу, досяг такої віртуозності, що його самопальні «бренді» легко заткнуть за пояс усіляких «Немирових», «Гетьманів», «Артемід».

Що ж, треба їхати, писати. Час дає своїх героїв.