ЩОДЕННИК

Зараз на цьому місці лише самотній пеньок. А колись була верба, колись — це лише тиждень тому. Ми посадили її, щойно вселившись до будинку. Нам хотілось якось прикрасити територію навколо, і, розділивши між сусідами маленькі клаптики землі біля будинку, ми вирішили посадити там деякі квіти й дерева. Скопуючи землю, я знайшла маленьку гілочку верби, встромила її в землю й стала поливати. Згодом в ній прокинулось життя, вона випустила перші пагінці, а через два роки — це було вже справжнє дерево. Через п’ять — вона майже діставала до третього поверху, кожної весни радуючи нас своїми першими бруньками, першим зеленим листям. Тоді то й почали говорити сусіди: — Зрубайте її. — Навіщо? — дивувались ми. — Вона така велика й світло затуляє. — Але ж вона далеко від вікон.

— Все одно спиляйте. Краще посадіть плодові дерева, абрикосу чи що. А верба, то так. Говорити говорили, але не рубали: верба ж бо святе дерево. А потім, повертаюся якось додому — нема верби, всі гілочки рівненько обрубані, лежать поряд. Та через місяць природа взяла своє — і знову з’явились нові пагінці. Я дивувалась і раділа ії бажанню жити. А ще не могла зрозуміти, чому необхідно, щоб дерева давали якийсь зиск? Якщо ні — то викорчувати. Вирвати з корінням. Отже біля будинку можуть рости лише «корисні дерева», ну в крайньому випадку каштани. Ось і знову вербу спиляли. Та я вірю, що й цього разу природа неодмінно переможе наш споконвічний прагматизм і бажання у всьому неодмінно шукати користь.