ЩОДЕННИК

На самій околиці Києва, там, де до міських багатоповерхівок туляться будиночки приватного сектора, стоять дві маленькі церкви. Це два невеличких, мабуть, колись житлових, будиночки. Церкви розташовані обабіч траси. Одна — православна, друга — католицька. Я часто прохожу повз них. Православну обходжу подалі, не замислюючись. Очевидно, десь у підсвідомості живе спогад про те, як колись, років десять тому, в дворику цієї церкви мене грубо виховували за трохи підкрашені губи. А в католицьку — тягне... Там можна побути віч-на-віч із собою, відновити порушену душевну рівновагу, відчути теплу підтримку в очах парафіян і у вітальному кивку священика. Там тебе завжди вислухають і завжди готові допомогти. Тобі, що просочився атеїзмом від народження й абсолютно неосвічений щодо всього, що стосується церковного життя.

Згадалося, як на початку 70-х відвідала мечеть. Там теж був привітний прийом, навіть вийшла невелика екскурсія. В Естонії довелося побувати на службі в церкві баптистів. Вразило те, що два останні ряди були забезпечені навушниками, щоб ті, хто не знає естонської, могли слухати службу в перекладі російською. Тоді туди прийшли дівчата за хрестиками — за дуже модною тоді прикрасою — і їм ніхто не відчитував, хоча вони не приховували, за чим прийшли. А у Володимирському соборі, в Києві, на нас, тоді цікавих студентів педінституту, просто хором сичали «дуже побожні» бабусі, та ще й у боки штовхали... Чи змінилося що-небудь відтоді? Нині так багато кажуть і пишуть про дорогу до Храму... Якого? Чи може бути Храм без любові до людей — добрих, поганих і дуже різних? Без любові до ближнього?