ЩОДЕННИК

Двоє бомжів коло крамниці виколупували на тротуарі

з-під льоду двадцять п’ять копійок. Ми з приятелем стояли й дивились. Як вони не старалися — і рукою, і підбором, і ключем (звідки в бомжа ключ?), й уламком пляшкового скла — усе намарне. Товстий лід, міцний. Але прозорий. Жовті 25 коп. Виблискували під кригою й манили, неначе заповітний скарб. Мій приятель, великий філософ і літератор, знайшовся: це ж і наша Україна так видряпує щасливу монетку з-під крижаної товщі, із сил вибивається, а зась — немає під рукою інструмента. І продовжив сентенцію: а може, не треба із сил вибиватись, а спокійно дочекатися весни, лід розтане, залишиться лише нахилитись і підібрати?

...Бомжі часу не марнували. Один із них залишився біля монети на сторожі (конкуренція!), другий гайнув за крамницю, приволік звідти уламок залізобетонної арматури. Любо глянути було, як працювали ці люди, досягаючи заповітної мети. Рубали лід, немов завзяті фахівці, тільки крижані скалки летіли на всі боки. Зрештою таки видобули монету. І чимдуж до крамниці.

Хтозна, либонь країна в цілому ще може до весни (осені?) терпцю набратися, а кожна людина, очевидно, вже ні. Хліба так само хочеться і лікарям, і вчителям, і шахтарям, і бомжам. Хочеться сьогодні.