ЩОДЕННИК

11 жовтня

Не так вже й часто таке зі мною трапляється, всього двічі це зі мною було. У Москві у метро я читала книжку, і до мене заговорив чоловік, який сидів навіть не біля мене, а через одного пасажира. Аж звідти він зауважив, що я читаю українською, і тому заговорив зі мною. Він сказав, що я молодець, що це важливо — не забувати свою мову. Наприклад, він довго не знав, хто він: татарин, росіянин чи єврей, а потім вивчив ідиш і знайшов мову, єдину, якою може молитися, зрозумів, хто він, прийняв себе таким, яким є. Вдруге, в берлінському у-бані, ми сіли навпроти жінки, вона почула нас і теж заговорила. Вона сказала, що сім років живе тут і що зараз уже досягла того рівня, який мала вдома в Україні: посади в інституті, квартири, машини. Тільки от сім років життя втратила. А ще сказала, що це її тверде переконання: людина має заробляти гроші у тій країні, де народилася. І обидва рази мені виходити на наступній зупинці, усе відбувається за якісь кілька хвилин, люди висловлюють мені найважливіші відкриття свого життя, я вибігаю з вагону, а вони їдуть геть, назавжди. А я залишаюся на пероні цілковито збентежена, хоч і розумію, що щойно не почула нічого надзвичайного. Чергова банальність, що вражає глибиною істини.