ЩОДЕННИК

14 червня

Бабусю, а ось скажи мені, для чого жити на світі? З таким несподіваним запитанням нещодавно звернулась до мене моя десятирічна внучка. Відразу ж послужлива пам'ять учителя-філолога підкинула полум'яні слова Миколи Островського: «Самое дорогое у человека — это жизнь»... Але ж хоч і пам'ятаю слово в слово весь уривок, розумію, що, продекламувавши це Каті, можу надовго відбити охоту звертатись до мене з подібними запитаннями. Прошу дівчинку дати мені час на роздуми. А вже під вечір цього ж дня беру дитину за руку, і повільно йдемо з нею по вулиці, зупиняючись майже біля кожного двору, розглядаємо такі знайомі сусідські хати, паркани і те, що за ними і під ними. Архітектура будинків, які зводились на початку 60-х років минулого століття, коли на окраїні села почали будуватися переселенці із сіл, які стали дном Київського водосховища, мало чим відрізняється. Але ставлення хазяїв до світу відразу відчувається навіть по тому, що росте під парканом. Де кропива і лопухи встигли вимахати вище людського зросту, а ось у тьоті Насті біля паркану з-під кущів бузку, жасмину тягнуться до сонця мальви, чорнобривці, паничі. Приходимо до висновку, що Бог дав людині життя, щоб вона своєю присутністю робила цей світ кращим і для себе, і для людей.

А вранці наступного дня моя Катруся, зосереджено прополовши 20-метрову шеренгу чорнобривців у городі, розсаджувала їх ще й під парканом. Хай цвітуть для людей!