Щоденник

11 травня

Так дивно йти знайомими з дитинства стежками, рахуючи кількість змін, що стались навкруги за час моєї недовгої відсутності у рідному містечку. Ось там був паркан — вже немає. А старий будинок, у котрому все життя мешкав відомий у області художник, перетворився на чергову крамничку. Трохи далі росли три розкішні верби. Їхні віти понад тридцять років дарували омріяний затінок літнього спекотного дня та весь час ласкаво шепотіли, мабуть, про минулі дні, або ж розповідали ніким ще нечувані казки. Варто було лише прислухатись. Тепер залишились тільки самотні пеньки. Не пізнаю я й своєї вулиці. У минулі весни вона потопала в бурхливому цвітінні та соковитій зелені. А зараз тут тихо та сумно. І боляче дивитись на місце, де раніше росла красуня-горобина, посаджена рукою того, кого з нами вже немає. Жорстоке рішення місцевої влади про безрозбірну вирубку такої великої кількості дерев знищило не тільки зелену красу, а й часточку того, що для українців є ментальною цінністю — пам’ять. Звичайно, на центральній вулиці вже взялись першим листячком молоді берізки, верби, липи. Але ж скільки часу мине, поки вони підростуть. Та й чи дадуть хоч частині з них підрости. А тим часом наближаються літні дні, коли затінок та прохолода перетворюються на мрію. Здається, якщо поглянути на моє містечко згори, то воно нагадуватиме будинок, у якому недобудували, а чи то навмисне зруйнували дах. І стоїть цей будинок немов розгублений та зовсім незахищений від спеки і злив. Кажуть, що без поваги до минулого немає дороги до кращого майбутнього. На жаль, цьому знаходяться підтвердження.