ЩОДЕННИК

28 грудня

Нарешті я приїхала в село свого дитинства. Коли востаннє тут була? Не пам’ятаю... Ось і наш будинок, паркан... Як я раніше не помічала, що все таке стареньке, немов виснажене? Зустрічає мене бабуся (так змарніла за цей час!), як завжди, лагідна та добра, але ніби стомлена життям. Я ніжно обіймаю її, таку рідну-рідненьку, і потайки змахую пустунку-сльозу. Ще трохи роздивлюся навколо, піду туди, куди кличе серце, — за двір, у поле. Ось він — безмежний, чарівний простір. Зараз, взимку, чорна нива ледь притрушена сніжком, мов цнотлива наречена, прикрита мереживною весільною фатою. Земля прекрасна в усі пори року, бо в ній — сенс життя. Руйнуються міста, зникають люди, але земля, — це безмежне багатство — завжди була і буде. Це те вічне, до чого знов і знов повертається людина зі свого штучно створеного світу електроніки, лазерів, яскравого, але неприродного світла. Я із шумом вдихаю морозне повітря, в уяві — все моє дитинство, кожен куточок цієї місцини нагадує про нього. Відійду вбік і прикладуся щокою до пошерхлої, замерзлої шкіри старої горішини, такої ж вічної, як і все навкруги. Скільки вона стоїть тут? Стільки ж і стоятиме, якщо безжалісна рука не підійметься на неї. Від цієї щемливої зустічі з природою, зі світом дитинства завжди тоскно на душі. І поряд у таку мить лише невидимі оку друзі-спогади...