Слова закінчилися. Перейшли на мову жестів

«Я можу купити вас разом із вашим президентством». Це слова Леоніда Кравчука, першого президента незалежної України, фігури, безперечно, історичної ваги, які він адресував претенденту на цю посаду, політику менш вагомому, але значно більш гучному (в прямому значенні цього слова) Інні Богословській. Аби закріпити ефект, Леонід Макарович додав ще й доволі пікантний, як для статусу старійшини нації, жест. Таким чином, запропонувавши аудиторії «скинутися по гривні, аби екс-президент не годувався з рук прем’єра», Інна Богословська, відома своїми провокаторськими здібностями, досягла мети. Принаймні, на щось подібне вказувала тріумфуюча посмішка на її устах і слова: «Я не дам вам торгувати Україною!». Зірвавши, як їй здалося, маску з обличчя Леоніда Кравчука, екс-регіоналка ще й перехрестилася. І даремно. Бо подібні драматичні жести у виконанні українських політиків не просто викликають бажання викрикнути: «Не вірю!», а за своїм глибинним сенсом еквівалентні жесту, який за дві хвилини до того «викинув» Леонід Макарович.

Відбувся цей, з дозволу сказати, діалог у прямому ефірі програми «Свобода слова» на ICTV минулого понеділка. До речі, йшлося у програмі про необхідність змінити якість політики й політиків в Україні і , як завжди, про мораль. Якщо тема програми взагалі когось обходить.

«Базарна» політична культура проявила себе в українському політичному минулому і дала зрозуміти, що нам навряд чи вдасться позбутися її і в найближчому майбутньому. Коло замкнулося. Леонід Кравчук — як представник еліти, яка відходить, — та Інна Богословська — як представник еліти, що намагається прийти, — у рамках базарної політкультури віднайшли мову, що найбільш пристосована для спілкування на потрібному їм рівні. Ви здивуєтеся, але це виявилася мова жестів... «Нижчеплінтусна» політкультура продовжує відтворюватися і породжувати відповідних політиків. Як не прикро, але коло замкнулося навіть не на цих персоналіях, а на аудиторії, яка дивилася на поведінку «авторитетних особистостей» не з повними жаху очима, а втішаючись, зі сміхом, плескаючи в долоні — як на дешевому гумористичному концерті. Ну й бо справді, хто ж на політичні ток-шоу ходить слухати розумні розмови?

Семен Глузман, якого «День» попросив прокоментувати позірний понеділковий ефір зізнався, що суспільно-політичні програми дивиться вкрай рідко, щоправда, зробив комплімент «Свободі слова Андрія Куликова», яку він вважає найбільш адекватною і наближеною до формату аналітичного. Тож, ми запитали Семена Глузмана, свідченням чого, на його думку, більшою мірою є ця розмова: низької політичної культури української влади та претендентів на неї чи рівня розмови, який пропонують телевізійні студії?

— Однозначно сказати складно, це комплексна проблема. І починається вона, звичайно, від нас — від рядових людей, виборців, — вважає Семен ГЛУЗМАН, правозахисник, колишній дисидент та політв’язень, відомий психіатр. — Якщо ми закриваємо на це очі, якщо ми знову й знову вмикаємо ті самі програми, якщо ми йдемо на вибори і ставимо помітки навпроти тих самих прізвищ, то, звичайно, винні передусім ми самі. Я думаю, політики поводилися б інакше, якби не вважали нас болотом. Як мені розповіли, одна з претендентів на «престол», любить вживати слово «біомаса». Політики не соромляться тих мільйонів, які в цей час ніби присутні при їх розмові. Тому для них і не має значення, що і як вони говорять. Бо вони «упаковані», забезпечені, у них все є. Тому я й не люблю ток-шоу, де перевага надається таким спікерам, як Шуфрич.

Мене здивувала поведінка Леоніда Кравчука. Бо, попри всі його недоліки, він — мудра людина. Звичайно, це дурний приклад для країни. Адже кожен, хто спостерігає за розмовами такого рівня, робить висновок, що він може так само спілкуватися зі своїми оточуючими. Раз вони так роблять, значить і мені можна, раз вони крадуть мільйони, то і мені можна вкрасти тисячу...

За такої політичної системи не може навіть йтися про нове покоління політиків. Їх просто не пускають до влади. Найперше, як на мене, про політику як таку ще взагалі не йдеться.

Політичних партій немає, оскільки жодна з них не має своєї ідеології, усі вони є кланами, де панує монодумка конкретної людини: як цей політик скаже, так і буде. А молоді політики в цей час скачуть на своїх конях десь у кінці цих військ...