Смак перемоги
Мене часто запитують, що відчував, вийшовши на сцену зранку 22 листопада перед багатолюдним Майданом? Я був вражений тим, що українці так згуртовано готові постояти за себе. Сам родом з Івано-Франківська. Мій батько (нині йому 82 роки) служив в УПА. З його розповідей дізнався, як він боровся за Україну. У 1990 році, коли відбувалася «революція на граніті», я разом зі своїми однокласниками не ходив на навчання, підтримуючи студентський страйк. Пізніше, пройшовши при вступі перший та другий тури у Щепкінське училище в Москві, забрав документи й подав їх до Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого. Україна тоді здобула незалежність, тому я вирішив навчатися у своїй державі.
Через кілька днів від початку помаранчевої революції мене запитували, чи не боюся за свою кар’єру (Євген Нищук — актор столичного театру «Сузір’я». — Ред. ). Хоча й кажуть, що є професії (як акторство, наприклад), які потрібні за будь-якої влади. Але, окрім фаху, я маю громадянську позицію. Відверто кажучи, у ці моменти про небезпеку якось не думав. Перші ночі були насичені подіями, тому доводилося спати по чотири години. Зранку, тільки-но виходив з дому, таксисти самі зупинялися: «Сідайте, підвеземо на Майдан», — категорично відмовляючись брати гроші. Тільки-но виходив на сцену, одразу збадьорювався. І що головне, мені на сцені було затишно й тепло. Переконаний, це зігрівала позитивна енергетика людей. Як вони трималися духом! Постійні повідомлення про силовий варіант з боку влади тільки змобілізовували та згуртовували їх. Майдан більше переживав через інтриги та зволікання з прийняттям рішень у Верховній Раді. І тоді мені доводилося підбадьорювати. Не обходилося без курйозів. Одного разу попросив, аби представники такої-то області пішли замінити своїх земляків біля Кабінету Міністрів. За півгодини, бачу, вони повертаються, мовляв, їх звідти відіслали назад. А я саме не мав зв’язку з Юрієм Луценком. «Гаразд, — кажу. — Піклуюся про вас, тому хотів, щоб ви зігрілися». Були й приємні несподіванки. Постійно повідомляв про те, хто кого загубив, нагадуючи, що традиційно всі зустрiчаються під годинником Будинку профспілок. І Маша з Донецька, яка чекала на Романа з Рівного, таки одружилися!
Мені здається, що помаранчева революція стала ще одним свідченням характеру, суті, «породи» українців: гордих, доброзичливих, волелюбних, толерантних, емоційних, співучих... Саме такими нас побачив світ. Під час цих доленосних подій ми виявили любов, такт і повагу одне до одного. Скільки бабусь приносили хоч щось зі своїх скромних статків: банку варення чи кілька кілограмів картоплі... А як помаранчевий Майдан приймав блакитно-білих! Їх запросили у наметове містечко зігрітися біля вогню, гарні дівчата пригостили гарячим чаєм, разом співали пісень... У нашій історії стільки було трагедій, коли брат ішов на брата! Але й були випадки, коли у голодомор, наприклад, «західняки» рятували від голодної смерті «східняків». Один незабутній вражаючий відеокадр облетів увесь світ. Біля Адміністрації Президента один навпроти одного стояли омонівець у шоломі й масці та хлопець, обличчя якого було закрите оранжевою атрибутикою. Наступного дня «помаранчевий», втикаючи квіти у щит солдата, спробував з ним заговорити й скинув шапку, відкрив обличчя... І тут з’ясувалося, що вони — рідні брати!.. Кинулися назустріч один одному. У обох сльози на очах!
Надзвичайно важливо, що помаранчева революція закінчилася перемогою демократії! Люди повинні були відчути смак перемоги! Від цього вони стануть ще сильніше духом і гордими за свій народ, свою Батьківщину. Можна ствердно сказати, що українці, як політична нація, вже відбулися.
