Спасибі тобі, великий гуманісте. І пробач нас...
Згадуючи напередодні ювілею Джеймса Мейса, ми намагаємося осягнути феномен його особистості.
Історія знає імена десятків, сотень наших співвітчизників, які, опинившись за межами рідної землі («нашого цвіту по всьому світу»), виявили та й нині виявляють свій творчий потенціал, заявляючи, що є така держава Україна. Однак що змусило успішного вченого із США переїхати до молодої і маловідомої країни?..
Життя молодого науковця з Оклахоми почалося з трагедії, а точніше, — осягнення суті трагедії віддаленого географічно для нього народу. Спогади очевидців, матеріали архівів та засобів масової інформації про Голодомор в Україні допомогли збагнути її природу і наслідки. Усе це дало підстави Мейсу заявити на весь світ про спрямований проти українського народу геноцид.
На початку 90-х Джеймс переїхав до Києва. Україна стала для нього не бізнес-територією, а болем його великого серця. У 1994 році в газеті «Літературна Україна» він писав: «Сьогодні, коли я чую схоластичні суперечки про те, яке суспільство будується чи розбудовується в Україні — соціалістичне чи капіталістичне, мені хочеться побажати: нехай буде суспільство вільної людини».
На думку Мейса, вільна людина — це людина поінформована, позбавлена страху.
Пізнання українських реалій дає йому підстави констатувати: «країна із найродючішою землею у світі, величезними мінеральними ресурсами і робочою силою, більш освіченою, ніж у США, перетворилася на посміховисько. Економіка не може утримувати такий великий уряд. Держава все глибше влізає в борги і з’їдає кредити, які мали б піти на інвестиції. Стан довкілля — найгірший в Європі. Населення зменшується; люди перестають сподіватися на краще тощо. Наприкінці ХХ століття Україна є такою ж самою «хворою людиною Європи», як сто років тому була Османська імперія».
Глибоко занурившись у минуле і сьогодення нашої держави, дослідник діагностує : «Україна — постгеноцидне суспільство».
Витративши багато років на вивчення Голодомору, Джеймс почав вважати себе українцем. Мимоволі постає питання: якщо Людина, яка так глибоко переймається нашими проблемами і щиро бажає добра нашому народові, то скільки ж відсотків «українськості» у наших політиків, бізнесменів, журналістів, діячів культури, кожного із нас?..
Однак серце великого гуманіста не змогло витримати постгеноцидних проявів нашого повсякдення. І тепер уже близька йому українська земля стала для нього останнім місцем притулку.
Гідним вшануванням п’ятдесятип’ятиріччя з дня народження Д.Мейса буде визнання його заслуг. У ці дні буде сказано і написано багато слів про його життя, наукові дослідження, гуманну публіцистику .
Вважаю, що сьогодні потрібні не стільки хвалебні слова на адресу Мейса, як слова подяки. Спасибі тобі, великий гуманісте, що будив наше суспільство і нарешті наш парламент з великими потугами визнав Голодомор 1932—1933 років геноцидом. Пробач нас, Джеймсе, за те, що дали можливість сформувати владу, яка не виконує публічних обіцянок, зневажає соборну мову і національні святині, нехтує свободою слова, імітує політичні протистояння, при цьому разом гарцюючи на футбольному полі чи тенісному корті. Я буду безліч разів повертатися зі своїми студентами до твоєї публіцистичної творчості, яка вчить критичності мислення, формує соціальний оптимізм; утверджує людяність у людині.
Ось уже другий рік студенти-журналісти Запорізького національного університету опановують майбутню професію, звертаючись до «Повісті про двох журналістів» Д.Мейса. Для них це «активний спосіб роздумів про минуле, сьогодення і майбутнє» (Лариса ІВШИНА).
На завершення пропоную фрагменти таких роздумів цьогорічних першокурсників.
Джеймса Мейса можна з певністю назвати справжнім українцем, нашим національним героєм. Такої відкритості і чесності про Геноцид і Голодомор 1932—1933 рр. не зустрінеш ні в якому підручнику історії, і це, дійсно, неймовірно. На жаль, ця лицарська і наукова мужність Мейса не були сприйняті як в США, так і в Україні. Але сьогодні цю людину визнали у нас в Україні як видатну, і це радує. Джеймс Мейс був справжнім Журналістом і справжньою Людиною, яка не боялася доносити правду до людей. А саме такими мають бути люди нашої професії. Нам варто рівнятися на нього і намагатись бути такими ж чесними. Наталія ПЕРЕЛЕТА
На превеликий жаль, ім’я Джеймса Мейса для більшості українців нічого не скаже. Я зовсім нічого про нього не знала доки не вступила до ЗНУ. За походженням він був американцем, але вирішив пов’язати свою долю з чужою для нього країною, яка пізніше стала його справжньою батьківщиною. Саме його любов до нашої країни, українців примушувала казати правду та не боятися наслідків. Наталя БУГАР
Знайомлячись із біографіями таких людей як Мейс, думаєш: «Ось він — герой нашого часу». Він гідний називатися справжньою людиною. Дуже важко уявити, що у часи розбрату, протистояння знайшлася людина, якій небайдужа доля іншого народу. Його «Повість» — це постулат людської гідності і журналістської честі. Вона демонструє вічне протистояння правди і кривди. Як людина, що тільки входить у журналістику, можу сказати, що саме на таких прикладах має відбуватися духовний розвиток майбутніх журналістів. Євген ДОРОНІН
Журналістам часто подобається думати про себе, як про безстрашних борців за право суспільства знати правду, всю правду і нічого, окрім правди. Для нагороди тих, хто справді дотримується цього принципу, була навіть заснована Пулітцерівська премія, а як же бути з такими як В.Дюранті? Хто ховає справедливість, хто відверто насміхається над усіма мислимими ідеалами журналістики. Відповідь очевидна — суцільна ганьба, презирство… Джеймс Мейс, як і його герой Г.Джонс, завжди сміливо висвітлював свої погляди на українську історію та етику. Голодомор — жах усієї нації, морок століття. Це визнали навіть наші західні побратими. Його заперечення — найаморальніший злочин. То ж чи не час для очищення совісті? Хіба не слушний момент задля встановлення істини? Марія МЕЛЬНИК
Джеймс Мейс один із не багатьох проілюстрував справжню парадигму журналістської професії. На прикладі В.Дюранті і Г.Джонса він зумів показати досить майстерно миттєву славу у «лаврах брехні» першого та «вічну поразку» у « лаврах правди» другого. Можливо, хтось скаже, що це — парадокс світового буття, проте, шановні, коли людина, хвора тяжкою хворобою, свідомо інфікує інших — це злочин, а брехливий журналіст несе у свідомість суспільства «вірус дезінформації», чи не логічно бити тревогу?! Неправда, рано чи пізно, спливає на поверхню, тому доцільно молодому журналісту навчатися на помилках Дюранті (щоб не здригатися у домовині в передчутті одвічних прокльонів!). Шкода, що журналісти не дають якоїсь клятви, як лікарі, можливо б, тоді вони розуміли розмах своєї відповідальності. Галина ЯЦЕНКО
Публіцистична спадщина Джеймса Мейса просто вражає. В ній чітко відображено глибокі знання автором української культури, історії. Приємно дивує і те завзяття Джеймса Мейса, з яким він стає на боротьбу за справедливість та правду. Широта думки, глибина мислення та простота викладу робить публіцистику Мейса відкритою для всіх читачів. Він присвятив багато років історії України, держави, яка не була йому Батьківщиною. Я вважаю, що кожному журналісту, і особливо молодому, конче необхідно ознайомитись із «Повістю про двох журналістів». Це той випадок, коли майбутній фахівець має вчитися на реальних прикладах із життя, розуміти та усвідомлювати всі грані журналістики, наявність не лише позитивних сторін своєї професії. «Повість про двох журналістів», як я вважаю, допомагає зрозуміти всю важливість журналістської діяльності. У журналістиці, як і в будь якій іншій публічній сфері, завжди буде проблема вибору між різними методами досягнення мети — принциповий та чесний чи безпринципний та слизький. Вважаю, що кожен журналіст- початківець повинен прочитати цей твір і сам зробити вибір — жити у гармонії зі славою, іноді брудною, чи з власною совістю. Яна ПОЛЬСЬКА
Безумовно, цю повість читав не кожен із «акул пера». Проте це не означає, що проблеми, описані у ній, не є актуальними. У «Повісті» автор не тільки розповідає про журналістську етику чи про її відсутність, а ще й безпосередньо торкається тих фактів історії України, які протягом тривалого часу замовчувалися. Багато сказано і написано було про Голодомор. А скільки ми ще не знаємо. Так, можна приховати офіційні дані і цифри. Але куди подіти мільйони загублених життів? Яким чином можна приховати імена тих, хто пожертвував собою заради правди? Тому публікації Д.Мейса — це не просто коментарі спостерігача, а надання можливості українському суспільству поглянути на своє сьогодення крізь призму минулого. Катерина ШИЯН
МЕЙСОВА ІНДІАНСЬКА КРОВ ОДНІЄЇ ГРУПИ З УКРАЇНСЬКОЮ...
Михайлина КОЦЮБИНСЬКА, літературознавець:
— Для мене ім’я і образ Джеймса Мейса —один із найсвітліших і найзворушливіших феноменів людського роду, з якими довелося зустрітися в житті. А мені щастило на такі зустрічі — Василь Стус, Іван і Надія Світличні, Алла Горська... Україна покликала його через моря і континенти, і він відгукнувся на цей поклик. Казав: «Мене покликали ваші мертві». Але й живі також. Прийняв її болі і сподівання як свої, вивчив її мову, зробив усе, щоб її глобальна історична трагедія стала надбанням світової спільноти, став мовби свідком Голодомору на суді історії, супроти невігласів і недругів, які не переводяться й досі. Покинувши благополучну Америку, жив в Україні — нестабільній і непередбачуваній. Не ідеалізував її. Гостро відчував всі негаразди, та ніколи б не сказав про неї зверхньо «ця країна», бо це вже була його країна. Працював для того, щоб вона вилюдніла.
Довідавщись про індіанську складову Мейсового родоводу, я відчула, що ця людина стала мені ще ближчою. Завжди мала особливий сантимент до індіанської романтики, інтерес до цієї самобутньої культури. У 60-х довелося познайомитися з колоритною особою і творчістю канадської письменниці Полін Джонсон, чий батько був вождем племені магавків, і наблизитися, перекладаючи її українською мовою, до чарівного світу і шляхетної героїки індіанських легенд. В її, сповненій гідності людській подобі, творчості я вгледіла щось спільне з її сучасницею Лесею Українкою, вони й померли від невиліковної хвороби в один рік. Так от, мені завжди здавалося, що Мейсова індіанська кров однієї групи з українською...
Брудна, наклепницька кампанія, покликана очорнити ім’я Джеймса Мейса, бумерангом повернеться до своїх натхненників, бо свідчить передусім про печерний рівень свідомості. А любов і пам’ять усіх, кому дорога Україна, буде йому вічним захистом і запорокою незабуття.
ВІН ЦІНОЮ ВЛАСНОГО ЖИТТЯ ПОКАЗАВ, ЯК ПОТРІБНО ЛЮБИТИ СВІЙ НАРОД
Валерій СТЕПАНКОВ, професор Кам’янець-Подільського університету:
— Особисто мені, на превеликий жаль, жодного разу не вдалося ні поспілкуватися з професором Джеймсом Мейсом, ні навіть зустрітися. А відтак, зрозуміло, не можу поділитися теплим спогадом про цю напрочуд совістливу й мужню Людину. Як науковець, знав про його великий доробок у вивченні жахливої трагедії української нації — Голодомору. І лише його публікації (переважно на шпальтах газети «День»), що згодом потрапили до книги «День і вічність Джеймса Мейса», вражали своєю відкритістю, щирістю, неприхованою симпатією до України, повагою до її минулого, чесністю, відчайдушною наполегливістю довести Правду про національну катастрофу до інтелектуальної і політичної еліти сучасної української держави. І ще — кидалась у вічі щемлива біль його душі, зумовлена тупою байдужістю переважної більшості можновладців до долі народу, інтереси якого вони б мали у першу чергу виражати й захищати. Так почали вимальовуватися в моїй уяві контури особистості, діяння якої, з одного боку, викликали все більшу повагу, а з другого — породжували загадковість їх внутрішньої мотивації.
Я не міг збагнути, власне, що спонукало його, іноземця, відомого вченого, котрий міг вільно користуватися всіма благами демократичного суспільства власної Батьківщини, не тільки приїхати на роботу в Україну, (яку чимало хто мріяв залишити у пошуках кращого життя), а, «спливаючи кров’ю», битися «головою об стіну» нашої рідної бюрократії, байдужості, якщо не зневаги, до національної пам’яті, самоідентичності, самоповаги, аби пробудити у кожному з нас громадянина. Він бив на сполох у дзвони совісті, в кого вона була, щоб прокинутися з летаргійного сну апатії до долі власної нації, осягнули масштаби геноциду 1932—1933 років й зробили необхідні уроки з метою подолання його наслідків. І в пошуку відповіді на запитання, чому Джеймс Мейс переймався трагедією українців гостріше за більшість з нас, я для себе знайшов пояснення ось у чому. Він був вихідцем з індіанського племені, яке фактично зникло, йдучи у небуття, а відтак, за покликом крові, не міг не усвідомлювати цієї трагедії, а, вивчаючи Голодомор в Україні, вжахнувся його масштабами. Ця трагедія українців перегукнулася з трагедією його народу, і він переніс свою любов (як інколи мати, втративши своїх дітей, переносить любов на чужих) на Україну і всіма своїми силами намагався врятувати її від долі свого племені. Він став свідомішим українцем за більшість з нас і ціною власного життя показав, як потрібно любити свій народ і захищати його честь. Хочу вірити, що прийде час, коли українська нація, усвідомивши себе суб’єктом історії й навчившись поважати себе і свою гідність, вважатиме Джеймса Мейса одним із найкращих своїх синів.
ЛЮДИНА, ЯКА ПРОБИЛА ГЛУХУ СТІНУ МОВЧАННЯ
Анатолій ДІМАРОВ, письменник:
— Людина, яка спалила серце на вогнищі любові до України.
Людина, голос якої пролунав на весь світ.
Людина, яка зробила більше, ніж усі парламенти світу.
Людина, яка стала повноважним представником жертв геноциду — геноциду, не бувалого в світі, що забрав із життя мільйони людей.
Голодомору, штучноствореного на винищення цілої нації, вся провина якої була лише в тому, що вона носила ім’я української нації, що вперто жила, а не зникала, що самим лише своїм існування збуджувала шаленну лють кривавого ката.
Людина, яка пробила глуху стіну мовчання, старанно зведеної довкола страхітливої події, що ледь не звела з білого світу цілий народ.
Людина, якій день і ніч стукав у серце попіл наших братів, сестер, батьків, замордованих голодом.
Ця людина — Джеймс Мейс.
Громадянин США, який став українцем.
Він приїхав достукуватися до нашої приспаної совісті, до нашої заколисаної пам’яті і все своє життя віддав Україні.
Він не просто зробив усе можливе, щоб Конгрес США визнав штучний Голодомор в Україні 1932—1933 років геноцидом, щоб низка парламентів інших країн приєдналася до цієї історичної постанови. Джеймс Мейс, порвавши з матеріально забезпеченим життям у багатій країні, приїхав в Україну, що тонула у злиднях, розбудити наш антинародний парламент, де комуністи були не тільки супроти визнання Голодомору геноцидом, але й взагалі проти згадки про Голодомор.
Та й чи можна було чого іншого ждати у спадкоємців тих нелюдів, що видирали останню картоплину з дитячого голодного ротика, щоб розчавити цю картоплину своїм брудним чоботиськом. Вимітали останні зернини з селянських дворів, закопували живцем до страхітливих ям, не могли небораки діждатися, поки всіх видушить голод. Їм і зараз кривавий кат України, що розв’язав геноцид, миліший рідного тата. Вони й нині носять портрети Сталіна, притискаючи їх ніжно до порожніх сердець на своїх нечестивих збіговиськах.
Тепер вони заходилися шельмувати вже мертвого Джеймса Мейса, обпльовувати це святе для кожного свідомого українця ім’я. Запроданці без честі і совісті, знавіснілі у своїй люті до України, яка щойно звелася з колін і випручується з колоніального ярма, що до крові, до кісток натирало їй шию впродовж трьох лихопомних століть.
Та не вийде обплювати нашого Мейса!
Мейс живий. Мейс не підвладний ні смерті, ні тліну. Мейс достукується до нашої пам’яті, до наших сердець.
ЗНАКАМИ ВИЗНАННЯ СТАЮТЬ НАВІТЬ ПРОКЛЬОНИ
Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, професор, заступник директор Інституту історії України НАН України:
— Я знав Джеймса Мейса два десятки років, з яких перші п’ять — заочно. Спочатку між нами існувала відстань, зумовлена характером виховання і принципово відмінним життєвим досвідом. Я не тільки відчував, але й вивчав цю відстань, аналізуючи світобачення людей, які сформувалися за «залізною завісою». Кожен з тих, з ким доводилося спілкуватися багатократно й довго, залишав у мені свій слід — берлінський професор Богдан Осадчук, монреальський професор Роман Сербин, всім відомий у нас канадський вчений Орест Субтельний, а також Джеймс Мейс. Поза сумнівом, вплив Мейса був особливо потужним. Це пояснювалося не стільки частотою наших зустрічей, скільки рівнем його інтелекту.
Мабуть, в другій половині знайомства ми вже вийшли на один рівень розуміння ладу, в якому міг відбутися терор голодом. Він змусив мене приділити увагу національним аспектам Голодомору, а я його переконував у важливості вивчення соціально-економічних аспектів трагедії. Тепер уже зрозуміло, що треба вивчати й загальносоюзний голод 1932—1933 рр. як соціально-економічне явище, тому що здійснена у січні 1933 року в Україні акція з вилучення всього наявного в сільській місцевості продовольства стала можливою тільки на його тлі.
Джеймс Мейс називав мене другом і колегою, але насправді ми подружилися тільки тоді, коли стали однодумцями. Мабуть, він раніше відчув, що відстань між нами зникає, тому що був дуже відкритою у спілкуванні людиною.
Останнім часом усі, хто добре знав Мейса, стають свідками того, як він входить в пантеон національної пам’яті, як одна з найвизначніших фігур української історії на переламі двох останніх століть. Недоодержане від нашого суспільства за свого життя цей громадянин США починає одержувати після передчасної смерті. Знаками визнання стають навіть прокльони, які тепер сиплються на голову Дж. Мейса з трибуни Верховної Ради і зі сторінок комуністичних газет.
Газета «День» почала друкувати мій третій за останні два роки цикл статей, присвячених осмисленню сталінського терору голодом — «Голодомор 1932—1933 рр. як геноцид: прогалини у доказовій базі». У цьому циклі я доводжу, що молодий американський дослідник Дж. Мейс першим з науковців повоєнного часу зрозумів: сталінський терор в Україні, у тому числі терор голодом, спрямовувався не проти людей певної національності або роду занять, а проти громадян Української держави, яка виникла під час розпаду Російської імперії і пережила свою загибель, відродившись у вигляді радянської держави. Я стверджую, що свою думку Дж. Мейс сформулював задовго до того, як став виконавчим директором комісії Конгресу США з українського голоду. Під час виступу в 1982 році на міжнародній конференції з Холокосту в Тель-Авіві він першим назвав голод 1932—1933 рр. в Україні геноцидом і сформулював головну мету сталінського терору голодом: знищити українську націю як політичний чинник і соціальний організм (to destroy the Ukrainian nation as a political factor and social organism). Ця сама формула міститься в його доповіді на першій в світі міжнародній науковій конференції по голоду 1932—1933 рр. в Україні, що відбулася в Монреалі у 1983 році.
Формула Мейса цілком підпадає під юридичні поняття, що містяться в Конвенції ООН «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього» від 9 грудня 1948 року. За час, що залишається до 75-річчя Голодомору, ми повинні бити в усі дзвони, щоб переконати міжнародну громадськість, й передусім російську, в ґрунтовності і щирості нашої позиції. Переконаний, що це можна зробити. Переконаний також і в тому, що наукова спадщина Дж. Мейса полегшить це завдання, якщо стане відомою широким колам української і міжнародної громадськості.
Не буду торкатися всієї творчої спадщини Мейса, яка може бути реалізована в 5—6 томах. Зупинюсь тільки на головному: свідченнях очевидців Голодомору.
Влітку 1990 року у багатотиражному двомовному журналі «Під прапором ленінізму» я надрукував огляд під назвою «Як це було? Читаючи документи створеної при Конгресі США комісії по голоду 1932—1933 рр. на Україні». Тритомник свідчень тоді ще не вийшов з друку, і цю статтю я писав, користуючись комп’ютерною роздруківкою, яку Мейс привіз мені під час першого візиту в Україну.
За наступні 17 років суспільно-політичне й наукове значення цього тритомника свідчень (які друкувалися мовою оригіналу, на 90% — українською) тільки збільшувалося. Можливо, ми могли б перевершити його упорядників за методикою опрацювання спогадів, хоч я дуже сумніваюсь у цьому, читаючи опубліковані в Україні книги. Тритомник був підготовлений за суворими канонами тоді нового напрямку в історичному джерелознавстві — усній історії (oral history). Канони встигли стати класичними, але й досі ще не освоєні як слід нашими науковцями.
Та не в цьому проблема! Свідки голоду опитувалися співробітниками Дж. Мейса в середині 80-х рр. Від того часу пройшло більше чверті століття. На яку кількість довгожителів з чудовою пам’яттю могли б розраховувати сучасні дослідники?
У виступах в засобах масової інформації і на різних офіційних нарадах, що скликалися у зв’язку з 60-ою і 70-ою річницями Голодомору, я безуспішно наполягав на необхідності перевидання тритомника свідчень, опублікованих державною типографією у Вашингтоні в 1990 році у мізерній кількості примірників. Будемо сподіватися, що ця проблема є все-таки розв’язною. Кінець кінцем, правда про Голодомор потрібна не мертвим. Вона потрібна нам і нашим дітям, вона є частиною нашої національної пам’яті.
МИ ВДЯЧНІ «ДНЮ» ЗА КРОПІТКУ РОБОТУ
Андрій МАЦІЄВСЬКИЙ, директор загальноосвітнього навчального закладу I-III ступенів №2 міста Гайворона Кіровоградської області:
— Наш колектив від усього серця щиро вдячний Джеймсу Мейсу за те, що він, будучи американцем за походженням, як ніхто в світі, багато років порушував питання про голодомор в Україні, написав сотні статей, книг...
Дану роботу продовжував в Києво-Могилянській академії, витримуючи несправедливі докори, в першу чергу від комуністів, хто він такий є і куди йому необхідно їхати. А він, будучи американцем, у той же час був великим українцем. Йому вдячні нащадки померлих, ті 10 мільйонів українців, які загинули під час Голодомору, організованого більшовицькою тиранією.
А також ми щиро вдячні «Дню» за кропітку роботу — видання книжки «День і вічність Джеймса Мейса».
Ми захоплюємося тим, як Джеймс Мейс проводив свої дослідження, проживаючи в США, він відповідав про цю проблему в Конгресі Комісії США з питань голоду в Україні. Десятки років він витримував нападки тих, хто не бажав казати правду, як з боку багатьох політиків, в першу чергу, Росії, України, так і від комуністів Канади, де проживає найбільша діаспора вихідців з України.
Джеймс Мейс розпочав своє дослідження про Голодомор в Україні у 1981 році, коли ще не було опублікованих партійних докумекнтів про цю трагедію. Громадяни українського походження США вимагали даних досліджень. Джеймс Мейс про себе говорив словами Мартіна Лютера: «Тут я стою, бо інакше не можу».
Завдяки Джеймсу Мейсу світ дізнався про геноцид українського народу.
Він став великим другом, активістом і захисником України. І прийдешні покоління обов’язково за його роботу будуть вдячні... Ми схиляємо голову перед пам’яттю Джеймса Мейса, який так рано пішов із життя.
