Спогади про падіння Стіни
Про падіння Берлінської стіни я дізнався десять років тому в ході офіційного візиту до Польщі. Увечері 9 листопада прем'єр-міністр Тадеуш Мазовецький запросив нашу делегацію на бенкет, який мав відбутися в колишньому палаці принца Радзвіля. Перед початком бенкету з Бонна зателефонував секретар канцелярії Рудольф Зельтер. Він повідомив, що районний голова комуністичного Східного Берліна несподівано оголосив про введення тимчасового регулювання, що дозволяло подорожі приватних громадян. Дозвіл відвідати Захід було видано всім, хто подав заяви, навіть тим, хто повідомив про своє бажання у короткий термін.
Це просте рішення дало мені зрозуміти про швидке наближення змін в історії Німеччини, оскільки спрощення порядку подорожей означало, що Стіна ставала прохідною для кожного. Однак, спочатку я не зумів передбачити ті захоплюючі й радісні нічні святкування, які ось-ось мали початися в Берліні.
За всю свою кар'єру я ніколи не сумнівався в тому, що одного чудового дня Німеччина знову отримає єдність. Але я навіть і мріяти не міг про те, щоб об'єднання Сходу і Заходу трапилося під час мого перебування на посту канцлера. Лише завдяки Михайлу Горбачову та його політиці перебудови й гласності уніфікація Німеччини стала реальною можливістю. Без Горбачова і його виняткової відваги той шквал подій, що прокотився Європою восени 1989 року, ніколи б не вибухнув.
За підтримки Горбачова все більше людей у Східній Німеччині підводили голову і переставали боятися свого репресивного режиму. Вони усвідомили, що, врешті-решт, реалії Східної Німеччини не були викарбувані в камені і що, цілком можливо, добитися змін, яких багато відважних дисидентів і захисників громадянських прав, замкнених за Стіною, вимагали вже так давно. Для мене їхня рішучість боротися проти беззаконня комуністичного режиму є кращим розділом німецької історії.
Відкриття восени 1989 року східнонімецького кордону з Угорщиною і звертання східно-німецьких громадян до німецьких посольств у Празі й Варшаві з проханням про надання політичного притулку вже серйозно похитнули основи комунізму і правління Штазі. Але в ніч з 9 на 10 листопада, коли Стіна і колючий дріт, що безповоротно розділяли Німеччину протягом багатьох десятиріч гіркої роз'єднаності, почали руйнуватися, крах комунізму став неминучим. Ми вступили в нову еру. З того дня колесо історії почало обертатися все швидше.
Повернувшись з бенкету подивитися телевізійні новини з Берліна, я прийняв рішення скоротити свій візит до Варшави. Було нелегко переконати господарів, що в такий історичний момент єдино можливе місце канцлера Німеччини — у нашій колишній столиці, серед тріумфуючого натовпу. Моє приховане бажання повернутися додому також зросло після подій, що відбулися наступної ночі 10 листопада під час масового мітингу перед берлінською ратушею.
Зграя лівих екстремістів змогла заглушити німецький гімн, виспівуваний людьми, які святкували наближення падіння Берлінської стіни. З певністю я міг сказати, що екстремісти не були берлінцями! Більшість людей, навпаки, були просто вкрай радісні. Вони жадали об'єднання, справедливості й свободи для своєї Батьківщини.
Тому я вилетів до Берліна, але перш ніж я звернувся до натовпу з балюстради шенберзької міської ратуші, мені зателефонував Михайло Горбачов. Радянський лідер попросив мене тримати ентузіазм громадськості під контролем для того, щоб запобігти хаосу і кровопролиттю. До нього надійшли сигнали про те, що ситуація виходить з-під контролю. Йому хотілося б знати, чи вірно, що розлючені ватаги штурмують місця дислокації радянської армії.
Один із моїх співробітників передав мою відповідь Горбачову. Я запевнив його в тому, що ця інформація помилкова. Він повірив мені. Допомогло те, що ми познайомилися особисто в ході візиту Горбачова до Німеччини у червні 1989 року і довіряли один одному. Незважаючи на розбіжності, що стосувалися, наприклад, німецького питання, поняття миру для нас обох було не просто словом, а основоположною і життєво важливою необхідністю.
Пізніше Горбачов розповів мені, що був навмисно дезінформований супротивниками реформ, які бажали вторгнення радянських військ до Східної Німеччини. Повертаючись до того дня, я, як і раніше, вдячний Горбачову за те, що він не піддався агітаторам, а прислухався до моїх аргументів. Зіткнувшись з вибором, чи залишити танки в казармах, чи ж пустити їх у хід на вулицях, Горбачов віддав перевагу миру і пізніше прийняв нову реальність, яку з такою відвагою створив народ Східної Німеччини. Не можна не віддати йому належне за його передбачливість і мужність.
Після 9 листопада процес усе швидше й швидше набирав обертів. За неймовірно короткий період — усього лише за одинадцять місяців — об'єднання Німеччини стало реальністю. Для мене це стало мрією, втіленою в життя. Попри те, у мене все ще було два серйозних зобов'язання перед майбутнім. Одне в загальних рисах могло бути описане таким чином: Німеччина і Європа — два боки однієї медалі, і вони не можуть існувати один без одного. Я виражав інше зобов'язання, кажучи про необхідність створення умов для процвітання у нових східних землях Німеччини.
Обидва зобов'язання були надзвичайно великими і відповідальними завданнями. Через десять років після падіння Стіни я вважаю, що обидві мети за суттю (але не за обсягом) було досягнуто. Об'єднана Німеччина є глибоким прихильником як Європи, так і Північноатлантичного Альянсу. Що ж до нових земель Німеччини, то успіхом завершилися і перехід до демократії та до вільного суспільства, і структурні зміни колишньої комуністичної економіки, хоч повне здійснення цих завдань, без сумніву, вимагатиме праці й зусиль кількох поколінь. Найголовніше, німці сьогодні знову вважають себе єдиним народом. За підтримки правильної політики, ми, як сучасне суспільство, приречені на перемогу в майбутньому.
Проект Синдикат для
